Дві правди на відстані двох десятиліть

Маємо парадоксальну ситуацію — в публічній сфері України майже не пропагується пієтет до демократичних рухів 1989—1991 років. Хоч їхня роль у здобутті незалежності нашою країною неоціненна. Нечисленні розвідки в пресі, в книжках історичного плану щодо зародження і діяльності Української Гельсінської спілки, Народного руху України, деяких інших організацій, що в ті роки проголосили ідею автономного від СРСР шляху, навряд чи можуть заповнити цей вакуум. Та й про рухи, які піднесли прапори із загальнодемократичними гаслами — скасування монополії КПРС на владу, забезпечення чесних альтернативних виборів, забезпечення свободи слова, преси, зборів громадян, майже нічого не чути.

Нещодавно в Житомирі вийшла друком книжка Алли Ярошинської «Босоніж по битому склу» (написана російською мовою, і в оригіналі її назва «Босиком по битому стеклу»). Її автора навряд чи потрібно багато представляти — народний депутат СРСР горбачовського «призову», член Президентської ради за часів правління в Росії Бориса Єльцина, письменниця, нагороджена престижними творчими і громадськими преміями, в тому числі Альтернативною Нобелівською премією «За життя, гідне людини» (Швеція), «Золоте перо» (Україна), «Посол миру» (США) і багатьма іншими. Проте, мабуть, і це моя суб'єктивна точка зору, головною справою життя цієї громадської діячки стали події 1989—1991 років, названі «житомирською революцією». Бо саме вона була її символом і найбільш яскравим лідером. У «Дні» за 16 липня минулого року в статті «Ностальгія і цінності» я про це докладно писав. Тому відзначу лише, що рух, який згуртувався в боротьбі за обрання А. Ярошинської народним депутатом СРСР, дуже швидко поставив нові, більш значимі суспільні цілі — свободу і демократію, перетворився на потужну організацію, що взяла назву Громадянський фронт, і в масштабі Житомирщини мав серйозний успіх. Ця боротьба в Україні об'єктивно вела до послаблення влади КПРС — як наслідок, країна стала незалежною.

Книжка складається з двох об'ємних томів, близько 800 сторінок кожен. Сама авторка визначає жанр свого витвору як автобіографічну документальну книжку. Будучи професіоналом-журналістом, А. Ярошинська накопичила й відтворила величезний масив свідчень і документів (вони виділені в окремий розділ, і значна частина з них унікальні). А ще змогла зібрати спогади соратників, безпосередніх учасників та персонажів відтворюваних епізодів, додавши до них власні спогади (як казала сама, мала звичку вести щоденники, збирати архів). У сумі все це дає дуже ефектну, яскраву картину. З безліччю фактів, які раніше не були відомі навіть тим, хто тоді вийшов на демократичні барикади, або ніде не оприлюднювалися. Резонанс від житомирських подій 1989—1991 року був величезний — про них повідомляли провідні ЗМІ не лише СРСР, а й світу, А. Ярошинська отримувала телеграми з висловлюванням підтримки з найвіддаленіших країв. Про все це є в книжці — хвилюючі свідчення щирого пориву до свободи людей у радянській Україні. Значне місце займають сторінки, присвячені роботі перших з'їздів народних депутатів СРСР, виступам на них самої А. Ярошинської — нині як легенда сприймається її розповідь про те, як прямо на засіданні вона проривалася до президії, щоб передати Михайлу Горбачову відеокасети з кадрами про післячорнобильську ситуацію.

У двотомнику, і це природно, містяться також особисті моменти, вона справді автобіографічна і тим цікава. Бо складних колізій — куди там жіночим романам — у житті А. Ярошинської було більш ніж досить. У студентські роки, проведені в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, вона зіткнулася з тим, як комуністична влада придушувала будь-який вияв демократизму і національної свідомості — за покладання квітів до пам'ятника Кобзареві виключили з ВНЗ деяких її друзів, а за те, що чоловік пані Алли назвав справжнім героєм України Нестора Махна, з університету його відправили до армії «на перевиховання». Як наслідок, їй довелось самій виховувати маленького сина.

Роль Алли Ярошинської в історії виборювання незалежності України справді дуже важлива. Проте щось змінилося. Існує суттєва розбіжність між тим, що пані Алла зазвичай каже публічно, коли приїжджає до Житомира, і змістом її статей, присвячених нашій країні, опублікованих останніми роками на російських сайтах. Нині в статтях вона насміхається зі спроб українців писати власну історію. В її публікаціях проглядає сприйняття незалежності України як певного історичного непорозуміння, яке не має під собою підѓрунтя. Як на мене, проблема, скоріше, в тому, що вона вже давно є громадянкою Росії, не дуже розуміється на тому, якою насправді є теперішня суспільна ситуація в Україні, та оцінює її саме з позиції своєї нинішньої батьківщини. Причому не очима демократичного лідера зразка 1989—1991 років, а здебільшого в унісон із владною верхівкою цієї країни, яка реальне народовладдя вважає нонсенсом.