Дивослово від Дмитра Крохмалюка

Письменницьке ремесло трудне. Це лишень у романтичних оповідях письменник виглядає таким собі аватаром, шукачем «золотого сюжету», неодмінно з опуклими очима  (від надміру випитої кави). Поети ж узагалі уявляються «не од світу сього» — літаючими привидами над квітучими яблуневими садами.

Проте, коли зануритися в звичайну робітню звичайного майстра слова, то з’ясуються доволі непривабливі обставини: стіснений побут, маленький  кухонний стіл в «хрущовці», вкрадені в родини години заради того, щоб написати щось своє. Коли ж отим «своїм» автор жертвує на догоду монотонному дослідженню, написанню усіляких словників, енциклопедій, передмов... То його працю вже точно можна порівняти з рабськими галерами. Бо, щоб укласти такий собі словник чи збірник чужих творів, пісень тощо, варто прикувати себе ланцями до столу і писати, писати, писати. Щодень. Аж доки не вигулькне куценький «зміст», в якому перелічено всі розділи, частини, етапи...

До таких терпеливих, відданих ідеї збереження історії, фольклору, традицій  народу належить український літератор, журналіст Дмитро Крохмалюк.  Для власної душі він свого часу видав художню повість «Круча», яка, до слова,  1997 року стала переможцем Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов».  А потім  занурився в пошуки. Уже п’ятнадцять років  готує до друку першу на Вінниччині регіональну Енциклопедію  Могилівського Придністров’я (бо ж родом із цих країв). Працює довго, затято, віддаючи цій праці купу часу, сил, енергії. А фактаж, за словами Дмитра, виринає то з одного то з другого боку. Тому й затягується отой момент, що  називається «поставити крапку». І Дмитро, віднайшовши нові імена, події, знов доповнює, переписує, уточнює...

Сьогодні ж — мова про зреалізований проект Д. Крохмалюка — «Словник говірки села Шендерівки...» — рідного села письменника. Ось тут переважив борг перед своїми односельцями, який Крохмалюк вирішив сплатити через збережене й відтворене унікальне слово мешканців Шендерівки.  Нині — час руїни українського села. Ця руїна відбувається просто на наших очах. Щодня, щогодини. А зі зникненням сіл, відходом у потойбіччя людей зникають цілі материки неповторної, колоритної, мелодики: пісні, приказки, бувальщини і, врешті, самого Слова, яке в наших селах багате своєю різноманітністю.

Пригадую, як ми, студенти-першокурсники факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка (1979 року вступу),  кепкували одне з одного, перепитуючи значення того чи іншого вжитого слова. Один і той же предмет чи дія в різних областях України називалися по-різному. Хтось зневажливо намагався прирівняти ці слова до бур’яну, що засмічує літературну — «правильну» — мову. Але все ж більшість мовознавців, письменників вважали й вважають цю мовну строкатість  — багатством!  Із часом ми, студенти, навчилися говорити зрозумілою для всіх літературною мовою, без суржиків та діалектизмів. Але, приїжджаючи на канікули додому, все ж переходили на свої місцеві говірки.  Інакше скажуть: «Ти ба! Не вспіло в Києві місяць побути, як забуло вже по-нашенськи говорити!..»

Дмитро Крохмалюк не лишень не забув говорити «по-нашенськи», він ретельно роками записував  «особливі» шендерівські слова, які склали окремий словник. Це — пам’ятник зникаючому селу. Словесний пам’ятник тим людям, які спілкувалися цією  мовою, передавали її з вуст у вуста, з покоління до покоління. Більше того, Дмитро Крохмалюк у своєму словнику виокремив у вдячний список носіїв говірок, на яких зроблено посилання, а також кореспондентів, інформаторів, записувачів лексики, сталих виразів тощо.  Оце й є дієвий патріотизм письменника, коли він, відчуваючи, що  ланцюг поколінь шендерівців вривається, дбайливо зібрав усі  словесні коштовності воєдино, розмістив їх для зручності сприйняття в алфавітному порядку з доступними поясненнями та фаховими коментарями.

Частина словникового запасу, безумовно, є вживаною й у інших селах Вінниччини, можливо, — інших регіонів, частина ж — притаманна саме Шендерівці. Вслухаймося в неповторний колорит шендерівських слів: «бандик» — соняшниковий стовбур, «капка» — крапля, «причепа» — невелика прибудова до хати, «соша» — вимощена каменем дорога, «троть» — тирса від різання деревини...

В окремий розділ виокремлено деякі сталі вирази, прислів’я, порівняння, вживані в селі Шендерівці. Наприклад: «Б’ються, як сліпі коні» ( в значенні — жорстоко, без жалю); «жити на віру» (... в цивільному шлюбі);  «з краси не пити роси» (краса в житті — не головне); «ліпити сліпого до плота» (говорити дурниці); «як святі хату перелетіли» (спокій, благодать сімейна)...

Особливою автентичністю віє від спогадів  подружжя Крохмалюків —  Ірини Максимівни  та  Пилипа Матвійовича. Тут уже автор вповні скористався роллю вдячного внука, якому дісталися мудрі, співучі, влучні на слово дід з бабою. У цих оповідях на різні теми постає родинна історія,  в якій проглядається історія цілого народу.  

Перегортаючи ще й ще раз ошатний словник говірок села Шендерівка, впорядкований Дмитром Крохмалюком, подумалося: це ж зримий приклад  усім нашим письменникам  відпрацювати «за трудодні», тобто — безплатно,  заради того краю, де ти народився й виріс.

Мудрець сказав: кому більше дано, з того більше й питається. То ж, побратими-письменники, берімо добрий приклад на озброєння й спрямовуймо свої погляди на території, де народилися, в  села, які щезають з  наших очей. Замість того, щоб лити сльози «на цвинтарі розстріляних ілюзій».