«Екстракт +200» та «FM Галичина»
Як відомо, про смаки не сперечаються. Тому наші сьогоднішні експерти, до речі, люди цікаві, непересічні, рекомендують різну літературу для читання. «День» переконаний, що із запропонованого переліку бодай щось та й можна вибрати. Кожен — на свій смак.
Володимир ПАНЧЕНКО, літературознавець, професор Києво-Могилянської академії:
— Я говоритиму про те, що читаю саме зараз. Процес читання супроводжує мене все життя, а отже, хочеться говорити про найсвіжіші враження. Найсильніше читацьке враження останніх днів — драма Лесі Українки «Руфін і Прісцілла». На мій погляд, це — найзагадковіший її твір. Драмище, як вона казала, тобто найбільший за обсягом доробок письменниці, який не видавався жодного разу окремим виданням. Якраз працюю над підготовкою «Руфіна і Прісцілли» до видання і сподіваюся, що цьогоріч драма побачить світ саме окремою книжкою. Так от, «Руфін і Прісцілла» — це, сказати б, Лесина візія майбутнього. 1912 року у листі до сестри авторка написала такі характерні слова: «Я б не хотіла померти, не скінчивши свого «Руфіна...». Тобто йшлося про те, що Леся хотіла сказати своїм читачам-сучасникам і нащадкам щось дуже важливе і сокровенне. От я і думаю, що це важливе і сокровенне стосувалося не стільки християнства, на матеріалі історії якого твір писався, скільки майбутнього. То — такий касандрівський твір Лесі Українки, в якому та, пишучи про християнство, думала про майбутнє, про соціалізм. Він писався після 1906 року, тобто після відомих революційних подій. Авторка мовби зазирала у майбутнє, помічаючи у ньому загрози, які тепер ми би назвали тоталітарними. Інакше: драма просякнута тривожною візією майбуття, пов’язаною з тим, що виникає небезпека появи нової релігії, яка закріпачуватиме людину не гірше, ніж ті обставини царської імперії, які асоціювалися у Лесі Українки з тюрмою. Тепер, коли ХХ століття минуло, його цікаво прочитати.
Крім того, цими днями читаю «Екстракт +200» з бібліотеки «Дня». І хоч багато матеріалів мені знайомо ще з газетних публікацій, тим не менше, з великою цікавістю перечитував, наприклад, статті Віталія Абліцова про ТОП-50, тобто українців або вихідців з України, які стали визначними вченими. Виявляється, у нас народилося шість нобелівських лауреатів... Це інтелектуальне читання приносить велику втіху.
Також я люблю читати біографії. У мене досить велика у домашній бібліотеці колекція видань ЖЗЛ (російська серія «Жизнь замечательных людей». — Ред.). Нещодавно її поповнив новою книжкою — томом Ольги Волкогонової, між іншим, доньки відомого історика Дмитра Волкогонова, про нашого земляка Миколу Бердяєва. Десь на початку 1990-х років я був зацікавлений його працею «Истоки и смысл русского коммунизма». Там теж, як і в Лесі Українки, є візії майбутнього ХХ століття. І взагалі, історії життя реальних людей — це мій специфічний інтерес. Сказати б, коли не так давно у київському видавництві «Темпора» з’явилося два томи листування Євгена Чикаленка з Сергієм Єфремовим і Андрієм Ніковським, то я взявся їх читати. По-перше, мені давно цікавий Євген Чикаленко. По-друге, з цього листування дуже рельєфно вимальовується епоха, драматургія історії, в якій є долі людські, зокрема оцих трьох, дуже важливих для української історії ХХ століття, персонажів.
Читачам «Дня» я би радив все-таки частіше звертатися до класики. Була колись така письменниця Марієтта Шагінян. У свої 90 років вона сказала, що чим більше живе і чим менше в неї залишається зору (з віком стала напівсліпою), то все частіше намагається читати найголовніше. А найголовніше — це вічні книги. Я, наприклад, люблю Федора Достоєвського, його романи «Преступление и наказание» та «Бесы», тому що це теж, як у Лесі Українки, прогноз на сто років наперед. От і кожній людині варто встигнути прочитати найголовніше.
Сергій ХАРЧУК, підприємець:
— Із захопленням читаю книжки із філософським змістом. Маю на увазі класиків післявоєнної німецької літератури. Моїм улюбленцем залишається Генріх Бьоль. До вподоби з тієї письменницької плеяди Ѓюнтер Ѓрасс. Окремою постаттю, безумовно, вважаю Германа Гессе. Читання останнього потребує особливої зосередженості і роботи над собою. Я не уявляю, як Гессе можна читати, наприклад, у транспорті чи навіть під час одного-двох вихідних.
Якщо говорити про сучасну українську літературу, то радо читаю Василя Шкляра, зокрема, його романи «Залишенець» і «Чорний ворон». Його вважаю лідером детективного жанру. З особливою легкістю і задоволенням читаю Тараса Прохаська. Своїх київських друзів, які у розмові зі мною «розмірковують», чи існує укрсучліт, намагаюся «присадити» на Прохаська. І пропоную відразу його маленьку збірочку «FM Галичина». Це — безпрограшний варіант. Якщо хочете — попадання в десятку. Прозаїк у цих оповіданнях віддзеркалює душу сучасного українського молодого інтелігента. Всі твори зі збірки «FM Галичина» — ліричні, тонкі і добрі. Від них віє ностальгічною романтичністю і людяністю. Я думаю, що Тарасів формальний, тобто паперовий, доробок міг би бути значно більшим, якби він частину тих неповторних експромтів, що видає вербально при спілкуванні, записував.
Із зовсім молодих читаю Сашка Ушкалова, який є, на мій погляд, дзеркалом постіндустріальної літератури мегаполісу. Сашко — з Харкова. Він, власне, як і Любко Дереш, мені чимось світоглядно і духовно близький, хоча перший — зі Сходу, другий — із Заходу, тобто з різних культурних середовищ, проте вони чимось перекликаються. Не називатиму банальних речей, мовляв, є вдалі та комерційно успішні романи в Оксани Забужко, зокрема «Музей покинутих секретів».
У виборі сучасної зарубіжної літератури мені допомагає Андрій Курков, людина з добрим смаком. Час від часу у різних журналах його запитують, що би той порадив прочитати. І, треба сказати, щоразу, коли натрапляю на поради Куркова, згодом пересвідчуюся, що вони доцільні, вартісні. Отож я захоплююся зокрема польськими авторами, багато з яких, на щастя, зараз перекладають українською. З німецьких письменників, але вже не класиків, а сучасників, читаю Томаса Бруссіѓа, зокрема його «Сонячну алею». Книжка за обсягом невелика, повна іронії та жартів.
Звичайно, є твори, до яких повертаюся. Здебільшого це пов’язано з тим, що я десь не до кінця все збагнув, як ото було з Францом Кафкою. Читаючи його на першому чи другому курсі інституту, природно, мав одне розуміння, а тепер, двадцять років по тому, — дещо інше. Час від часу хочеться перечитати, приміром, «Вежу з чорного дерева» чудового англійського письменника Джона Фаулза. Коли почуваюся недобре, беру її у подорож на вихідні. Якщо настрій ностальгічний і хочеться романтики, беруся за читання геніального Ернеста Хемінгуея. Так само можу під час довгих перельотів переглянути когось з улюблених прозаїків своєї юності. Наприклад, «Над прірвою в житі» Селінджера. До речі, дуже вдалий український переклад.
Що я би порекомендував для читання? Згаданого уже Томаса Бруссіѓа — «Сонячну алею». А також британця Тоні Парсонса «Чоловік і хлопець» та «Чоловік і жінка». І, звичайно, наших — Грицька Чубая, Олега Лишегу і Костя Москальця.
