Етноскарби

Це праця відомого українського фольклориста і культуролога, її монографія стала бібліографічною рідкістю. Нині побачило світ третє видання (суттєво доповнене).  Автор— доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент Національної академії мистецтв України Софія Йосипівна Грица, яка  створила власну потужну наукову школу.

У чому цінність цієї унікальної книжки? Ось уже близько чотирьох десятиліть цей фундаментальний труд залишається класикою української фольклористики.  На сьогодні це одна з небагатьох теоретичних праць, що окреслює широку панораму витоків та історичного розвитку української пісенності в єдності слова, музики та виконавства. Робота насичена великим і цікавим фактажем. Автор об’їздила пів-України, слухаючи фольклор із уст талановитих автентичних співаків, народних інструменталістів, написала про їхнє мистецтво чимало статей. До речі, у передачах «Золоті ключі» і «Дзвонкова криниця» С. Грица розказувала про українське народне мистецтво, про його популяризацію у світі видатними корифеями-професіоналами, поміж яких— Оксана Петрусенко, Борис Гмиря, Анатолій Солов’яненко; наші сучасники Анатолій Кочерга, Дмитро Гнатюк, Ніна Матвієнко, Діана Петриненко, Хор ім. Г. Верьовки та багато інших відомих солістів і колективів. Робота відзначається оригінальною концепцією, яку авторка запропонувала ще в 1970-ті.

Народна пісня,— наголошує вона,— існує як слово в широкому просторі мови, еволюції народного мислення. Вона й «відмінюється» як слово у варіантній «пісенній парадигмі». Кожен із варіантів несе в собі ознаки «модуса мислення» того середовища до якого належить— в якому народився, або того, яке його адаптувало, трансформувало. Ця теорія послідовно проводиться на всіх рівнях аналізу: історичного побутування пісні, її трансформацій з боку ритму, мелосу, способу виконання. Найбільшу увагу в праці приділено аналізу народної епіки— народним думам, історичним пісням, баладам, епічним новотворам— пісням-хронікам та епічному середовищу виконавців, історичній еволюції цього середовища, починаючи з часів Київської Русі— творення билин київського циклу (саме з них авторка вперше виводить українську пісенну епіку), його носіям скоморохам, придворним співцям — аж до сьогодні, зв’язкам українських епічних співців зі Сходом і Заходом. Так український пісенний епос став не лише об’єктом наукового осмислення, а й був вписаний у світовий контекст.

Завдяки безцінному фактажу, оригінальних спостережень, що ними рясніє «Мелос української народної епіки», книжка увійшла в широкий науковий обіг, на неї часто посилаються не лише вітчизняні й зарубіжні фольклористи, а й філологи, культурологи та філософи.