Етична Одіссея Сефериса

У передмові до «Вибраного» — першого окремого видання українських перекладів (упорядники І. Бетко, І. Драч, С. Йовенко, М. Марищук, О. Пономарів, А. Савенко та ін.) і літературно-критичних статей Йоргоса Сефериса (справжнє прізвище Сеферіадис) Тетяна Чернишова зауважує, що сучасність для поета «насичена чужим змістом, і вони ворогують між собою. Із теми приречених на невдачу блукань походить відчуття самотності. Звідси — асоціації з образом Ельпенора. За Гомером, п’яний Ельпенор, котрому так сподобалося в Кірки, що він не захотів повертатися на батьківщину, упав з даху і скрутив в’язи. У Сефериса він оживає в численних свої нащадках».

Нобелівський лауреат з літератури 1963 року, Сеферис усе життя шукав свою Ітаку. Свою батьківщину. Образ Одіссея наскрізний у його поезії, а мотив утрати і віднайдення, пошуків-блукань та повернення ключовий. Справжня батьківщина перебувала не в одному часі з поетом. Як і Справжнє Слово, яке стосовно Сефериса справедливо писати з великої літери. Такої позиції дотримується й один із упорядників Андрій Савенко. Певно, хтось потрактує таке написання як данину романтизму, проте Сефериса складно назвати поетом-романтиком, а отже, поетом немодерним.

Художній світ Йоргоса Сефериса постає під впливом як античної грецької літератури, так і класичних творів європейського модернізму, передусім варто говорити про творчий діалог між Сеферисом і Т. С. Еліотом. Грецький модерніст звертається до нового, суто модерного розуміння поезії, яка може бути написана розмовною новогрецькою — димотикою, мовою бульварів, площ, ринків, таверн та портів, в якій вирує жива сила «цього малого світу — Неосяжного». А. Савенко слушно зазначає, що, використовуючи димотику, Сеферис надає «поетичного статусу багатьом речам, що доти вважалися непоетичними або й анти поетичними». Така художня й світоглядна установка об’єднує весь європейський модернізм. Згадати хоча б французького поета Б. Сандрара, який вносить у поезію назви газетних заголовків, або ж поетів-сюрреалістів. Водночас Сеферис дивним чином поєднує нову поезію, зіткану з профанного життя, із класичною майстерністю поетичної образності, властивою С. Малларме й П. Валері. Для грецького поета не існує прірви між високим та низьким, як у житті немає прірви між сакральним і профанним. Таке художнє мислення не заперечує першого й не відкидає другого. У таких вимірах поет існує над хвилинним, над тим, що викликає дрібні сварки й конфлікти. Бо Сеферис бачить значно важливіші катастрофи. Катастрофу втрати національної історичної пам’яті, катастрофу забуття свого коріння. Для нього новітня держава Греція без античної Греції — симулякр, який існує в повітрі. Поет не може перебувати в «підвішеному стані», йому потрібне коріння — в мові, образності, літературній традиції. Поет зауважує у примітках до статті «К. П. Кавафіс, Т. С. Еліот: паралелі»: «Я не знаю, чи добре висловлюю свої думки, говорячи тут або деінде про традицію. Я ніколи не закликав повертатися в минуле чи прив’язуватися до спорожнілих форм, навпаки — для мене традиція є важливим складником знання живої людини, і цього нікому не до снаги позбутися. Інша річ, що дехто, заплющуючи очі, вважає себе звільненим від неї. Неможливо звільнитися від чогось, не глянувши йому просто в очі».

Греція в тлумаченні Сефериса — це антична Греція, в якій поняття, ключові для життя людини, ще не втратили своїх смислів. До таких «ключових» понять можна, зокрема, зарахувати катарсис, катастрофу, трагедію, харизму, хіазму... Сеферис використовує їх не як літературознавчі або мистецтвознавчі терміни; навпаки, поет, знімаючи наукові нашарування, реконструює первісні донаукові значення цих слів, які, проте, й визначають сутність життя. Поет вважає, що переважна більшість цих понять існують у пізніших європейських інтерпретаціях, а отже, позбавлені справжньої грецької автентики. Для Сефериса важливо повернути ці справжні смисли, тим більше, що, на його думку, мова зберігає в собі потенції всього, що в ній колись існувало, а тому дає можливість реконструювати щось із минулого, засипаного шарами нових значень.

Поет не бачить свого місця в літературі поза традицією. В українській літературі початку ХХ століття (Сефериса часто називають поетом із так званого покоління 1930-х рр.) ми звикли до більшою мірою антагоністичних відносин між модернізмом і немодернізмом (сентименталізмом, романтизмом, реалізмом). Натомість у художньому світі Сефериса такої бінарності, а отже, й протистояння немає. Традиція в інтерпретаціях грецького поета — ознака літературної потужності. Сеферис часом вдається до такої термінології, прагнучи показати, що література новітньої Греції — молода, а тому й інфантильна, хоч цього поняття поет не використовує: «...коли народ не народжує гідних сучасних йому поетів, гідних сучасних йому прозаїків, стародавніх дедалі більше забуватимуть, допоки не перетворяться на безглузде мавпування, а його мова потроху вироджуватиметься, допоки не стане порожнім місцем». Митець обґрунтовує таку позицію: «...спосіб висловлення людини — це не сукупність певних звуків, але вказівник нашої психологічної поведінки. І якщо він нам показує поверховість, непослідовність і непоміркованість, то це означає, що поверховість, непослідовність і непоміркованість перебувають десь глибоко всередині нас.  Коли ми залишимо поза увагою давніші твори, які багато хто з нас — я маю на увазі літераторів — вважає застарілими, без жодного органічного впливу на їхнє життя, то сучасна грецька література є плодом держави, якій усього-на-всього сто п’ятдесят років. Беручи за мірку життя народів, а не людей, я не знаю, чи цієї сотні років досить для її зрілості... Проте всіх нас має цікавити, наскільки ця література може протистояти поглинанню з боку сильніших мов та літератур. І якщо нас це цікавить, ми обов’язково повинні сказати, що наразі вона не може розкидатися своїми силами, як у разі відмежування від своєї старої традиції».

У сучасному для Сефериса світі любові більше немає. А тому його ліричний суб’єкт прагне будь-що знайти свій шлях до Ітаки, реконструювати свою античну Грецію, острівну, ентропійну, в якій каміння, хвилі, сонце — все промовляє до людини. Тому цілком слушно зазначає Т. Чернишова, що «каміння, дерева, море — це справжні друзі ліричного героя Сефериса. Вони ніколи не відмовляють поетові у підтримці й відновлюють його сили». Каміння, дерева чи море в художньому світі грецького поета наділені пам’яттю, а отже, життям.