Iрина СПЄХ: Наше завдання — знаючи чужу мову, обов’язково пропагувати українську!

Пропонуємо до уваги читачів газети «День» ексклюзивне інтерв’ю відомої діаспорної громадської діячки та перекладача з Німеччини. Бесіда з пані Іриною СПЄХ відбувалася в Мюнхені.

— Пані Ірино, оскільки українські читачі про вас мало знають, прошу дуже коротко розповісти про себе, де ви народилися, як опинилися в Німеччині, де навчалися?

— Моє дівоче прізвище Каченюк, а після заміжжя — Спєх. Як видаються друком мої речі, я звичайно пишу подвійне прізвище, щоб ті люди, які знали мою рідню ще з України, також мали можливість дізнатися, про кого йдеться. Рідний брат мого батька був письменником, германістом. Пізніше поїхав до Харкова і став жертвою сталінського терору — 1937 року його з дружиною розстріляли. Я народилася у Львові, і як мала девять років, ми мусили емігрувати — наше прізвище було знане, батьки боялися залишатися під більшовицькою окупацією. Ми потрапляли у різні табори втікачів. І так від табору до табору — декілька років, аж поки 1950 року я пішла до німецької гімназії. Здала матуру (підсумкові тести) у Новому Ульмі, а пізніше ми перебралися до Мюнхена, де я студіювала англійську та французьку мови. Навчатися української не було можливості, славістика була лише російська. Закінчила Мюнхенський університет імені Людвіга-Максиміліана. Пізніше вийшла заміж. Працювала в системі «FilksHochshule» — вечірні курси англійської і французької мови. А щойно після 1990 року, коли Україна здобула незалежність, були засновані курси української мови, де я відтоді і дотепер викладаю.

— А де ці курси працюють?

— У «Гастайк» — центрі Мюнхена. На одному курсі маю до десяти осіб, які переважно пов’язані з Україною. Наприклад, німкеня, яка вийшла заміж за українця, або чоловік, який одружився з українкою.

— Пані Ірино, як формувався ваш творчий шлях, як ви почали перекладати, з чого все почалося?

— Я була на стажуванні у Франції. Сиділа ввечері і читала українські книжки. І раптом спав на думку німецький текст Лесі України «Contra spem spero». Такий-от початок. Потім я перекладала прозу, пізніше — поезію, оскільки її дуже люблю. Справа в тому, що в Німеччині не знають української літератури. Читають Чехова, Достоєвського, але не читають Лесі України, Тараса Шевченка... Навіть анекдот є, мовляв, не знав, що Шевченко ще й вірші писав, маючи на увазі відомого футболіста. Тому це наше завдання — знаючи чужу мову, обов’язково пропагувати українську.

— Коли ви вперше зробили переклад з української на німецьку?

— 1956-го. Відтоді це роблю постійно, бо думаю, що наша література гідна того, щоб її у світі більше знали. А якраз німці раніше не дуже добре ставилися до українців. Фактично, вважали, що України немає, а українська мова — це тільки діалект.

І щоби це спростувати, я взялася за переклад з української на німецьку мову. Я люблю літературу, тому моя робота приносить задоволення. Тепер маю замовлення від німецької сторони на переклад «Кобзаря».

— Пані Ірино, які проблеми у вас виникають під час перекладу?

— Очевидно, проблеми є дуже великі, бо українська мова дуже відрізняється від німецької. Труднощів багато, не говорю вже про синтаксис, який є зовсім інший, інша будова речення. Перекладаючи поезію, треба зважати на граматику — в німецькій мові дієслово ставиться на кінці, а в українській — на початку. Є такі вислові, які неточно відтворюють український текст. Тут треба, фактично, схопити думку і атмосферу поезії. Те, що відчуває українець, читаючи, приміром, поезію Лесі Українки, — те ж має відчути в німецькому тексті німецькомовний читач. І це є для мене найголовніше.

— Чи маєте контакти з іншими українсько-німецькими чи німецько-українськими перекладачами, в Німеччині чи в Україні?

— В Україні менше. Я маю контакт з германістом, деканом факультету іноземних мов у Львові доктором Володимиром Сулимом. Його син пише поезії, які я вже також переклала. Але в Німеччині я маю контакти, очевидно, майже зі всіма тими, хто пише і перекладає. Наприклад, Анна-Галя Горбач, її прізвище є відоме. Ми з нею в дуже добрих стосунках.

— А ця співпраця дає якісь результати?

— Це не є співпраця. Кожен працює самостійно. Знаєте, фактично, перекладач — людина, яка сидить одна-однісінька і веде діалог з поетом чи прозаїком. Кожен по-своєму може розуміти ту чи іншу поезію. Тому тут немає співпраці як такої. Є дуже гарні стосунки. Як виходить книга, то вона пересилається. В Штутгарті нещодавно був так званий День перекладача. Організатор заходу виступила з дуже гарною промовою, мовляв, перекладачі сидять самітно і працюють за своїм столиком, їх ніхто не хвалить, натомість часто ганьблять, а вони передають найбільший скарб одного народу для іншого і для цілого світу.

— Розкажіть про вашу, як мені здається, найвизначнішу працю — переклад «Енеїди» І. Котляревського. Чи, може, назвете ще якісь праці, які дійсно зробили вплив на перекладознавство? Наскільки ви задоволені цією працею?

— Почну з останнього — я дуже задоволена. Очевидно, «Енеїда» мені особливо дорога. Я взялася за неї, тому що мій син хотів на закінчення гімназії написати роботу, в якій би порівнювалися «Енеїди» Вергілія та Котляревського. Але Вергілія всі ті, хто викладає латину, знають дуже добре. Натомість щодо української мови тоді нікого не було, хто б міг прочитати І. Котляревського. А син, знаючи, що мама перекладає, попросив мене — і треба було творити день і ніч. Це не була буденна тема. Почалося з того, що я першу пісню переклала, а пізніше професор Л. Рудницький, якого ви, напевне, знаєте, прочитав її і сказав: «Видаємо!». На той момент були готові перші чотири пісні «Енеїди» Котляревського. Але коли ми написали листа до ілюстратора М. Железняка, він запитав: «Чому тільки чотири, а не всі шість?». Так повноцінно вийшла «Енеїда» німецькою мовою. Це взагалі другий у світі переклад. Була «Енеїда» видана ще румунською.

Я, як ви встигли зауважити, захоплена Лесею Українкою. Це моя улюблена письменниця, яку я вперше переклала. Вже майже закінчила її драматичні твори — «Касандру» видано в Німеччині, «Лісову пісню» — у Львові. Тепер я б хотіла видати збірку її драматичних творів: «На руїні», «Кам’яний господар» та ін. Маю багато планів, дещо вже готове, треба тільки з видавництвом домовитися. Паралельно працюю над іншими перекладами. Зокрема, Дмитро Павличко просив перекласти його поезію. Тепер вона якраз має вийти в Дрездені у серії «Мала слов’янська бібліотека». Окрім цього, мої поезії друкуються в Тернополі. Іноді навіть композитори мене просять, якщо вони написали музику до українських слів, перекласти слова на німецьку. Це я зробила дуже багато для композицій мого чоловіка, які тепер можна співати двома мовами. Там є також особлива техніка перекладу. Ось так увесь час працюю. І це приносить колосальне задоволення!