Художники української еміграції за алфавітом

Про те, що Україна завжди наповнювала своїми талантами інші країни, відомо начебто давно. Наші емігранти, зокрема й митці (хай і не в такій кількості, як ірландські «дикі гуси»), регулярно виїздили з Батьківщини, то безнадійно провінційної, то небезпечної для життя. У нових землях хтось із них одразу й повністю асимілювався, хтось зберігав ідентичність, для декого цей момент особливої ролі не відігравав. Тамтешня публіка не дуже часто асоціювала їхню творчість із українською культурою, про яку переважно не мала жодного уявлення. Проте залишає бажати кращого й обізнаність самих «материкових» українців із досягненнями художників-емігрантів. Навіть освічені люди рідко коли можуть назвати більше ніж кілька імен...

Поява у львівському видавництві «Апріорі» енциклопедичного словника «Українські митці у світі» — одна зі спроб (поряд із, наприклад, «Українськими мистцями Парижа 1900—1939» Віти Сусак) таке становище виправити. Адже у книжці — інформація про біографії й творчість понад сотні художників. Багато з них абсолютно невідомі нікому, крім вузьких спеціалістів.

Упорядкувала видання Галина Стельмащук, мистецький критик, а також дослідниця народного, ужиткового мистецтва, професор Львівської національної академії мистецтв. У передмові вона розповідає про головні тенденції мистецького життя української еміграції на Заході, зокрема про проблему збереження активної ідентичності та способи й потребу в її відображенні у творчості. А ще повідомляє, що інформацію для видання збирала головно під час стажування в Інституті святого Климента Папи у Римі Українського Католицького Університету 2011 року, тож її можна вважати достатньо актуальною.

Героїв «Українських митців у світі» представлено по-різному. Про когось є коротенькі біографічні дані, про інших — дуже розлогі статті. Десь матеріали доволі ділові за стилем викладу, а десь несподівано виринають оцінкові, урочисто схвальні чи викривальні пасажі, не завжди безпосередньо пов’язані з темою видання, хоч часто й досить справедливі, як-от роздуми про українських нуворишів і олігархів, які привозять сувеніри з Китаю, шукають легких грошей і незаконно «пригрібають» нерухомість. Розбіжності в інформаційній наповненості різних статей книжки зрозумілі — адже художники, про яких йдеться, розкидані в часі й просторі (щоправда, це навряд чи аж так стосується стилістики викладу).

Перелік художників, «каталогізованих» в «Українських митцях у світі», дуже строкатий. Є тут, наприклад, Василь Хмелюк, який виїхав з України одразу після поразки визвольних змагань. Він жив у Польщі, Чехії та Франції, його густі контрастні мазки здобули, зокрема й паризьке визнання. А ще Хмелюк був одним із небагатьох довоєнних поетів-авангардистів української еміграції.

Або «клан» Кричевських, що належав до найпомітніших українських мистецьких родин та охопив одразу кілька стилістичних манер — від взірцевої сецесії Федора Кричевського до повітряного наїву Миколи та скляно-прозорої реалістичності Василя й Катерини, теж, відповідно, Кричевських (точніше, Василя Кричевського-молодшого та Катерини Кричевської-Росандич).

Не міг не опинитися в «Українських митцях у світі», на щастя, добре відомий скрізь, зокрема й на Батьківщині, скульптор Олександр Архипенко — один з головних мистецьких експериментаторів у ХХ столітті. Є тут також Ніл Хасевич — творець виразної стилістики художньої пропаганди УПА.

Варто звернути увагу і на Володимира Баляса, вельми багатогранного художника, котрий здобув помітне визнання за океаном — прихильника як колористично тонких пейзажів, так і експресіоністичних жаских контрастів, і хтонічних абстракцій. Чи на вже зовсім нашу сучасницю — Христину Кишакевич-Качалубу. Вона — і скульптор, і живописець, працює у монументальній фактурно насиченій манері, в книжковій графіці. А також займається популяризацією спадщини свого вчителя — яскравого скульптора Григорія Крука.

Значна частина митців із цього видання у своїй творчості часто зверталася до українських традицій чи шукала художньої мови в універсальних, міжнародних мотивах. Але зустрічається й те, що можна назвати «очікуваною емігрантською екзотикою». До прикладу, «Зникаючий Париж» Михайла Андрієнка-Нечитайла (картину під такою назвою він написав ще 1951 року; цікаво, як би художник потрактував Париж сьогоднішній). Або пейзаж із хмарочосами та сентиментальними голими деревами Олекси Булавицького чи італійські краєвиди Марії Гарасовської-Дачишин.

Концепція «Українських митців у світі» сконцентрована на тих, хто виїхав з України, умовно кажучи, на Захід (або перебував там якийсь час). Щоб позбутися такої неповноти й висвітлити, наприклад, творчість художників, котрі жили й працювали в інших республіках СРСР чи його сателітах, потрібна була б, звичайно, праця радикально більшого масштабу та зовсім іншого формату видання. Це завдання наразі не надто реальне. І все ж хочеться вірити, що така книжка колись з’явиться. Нинішній енциклопедичний словник — помітний крок до неї. Якісне видання на межі повноцінного альбому з підкреслено декоративною і навіть національно-пафосною обкладинкою цілком здатне виконати не лише свою головну функцію «зафарбовування» однієї з білих плям історії українського мистецтва, а й може бути дуже непоганою книжкою на подарунок.