Коли втілюються фантазії письменників-абсурдистів

Одна з українських літературних новинок, що вже встигла побувати на Лепцігському книжковому ярмарку, — нова книжка прозаїка, журналіста і блогера Олега Шинкаренка «Кагарлик» — витримана в естетиці абсурду та в традиціях антиутопії. До книжки ввійшов роман (або, швидше, повість) «Кагарлик», ряд оповідань і двійко «кіносценаріїв» (по суті, теж оповідань). І саме головний текст — «Кагарлик» — спричинився до назви цієї рецензії. Хоча насправді я дещо перебільшив. Фантазії Олега Шинкаренка, на щастя, втілилися далеко не цілком, але тенденції змушують замислитися...

Головна сюжетна лінія твору-подорожі — намагання головного героя повернути пам’ять і знайти дружину. Його химерні мандри відбуваються в іще химернішому антуражі. Перед нами «постапокаліптична» Україна: після вторгнення Росії та кількох ядерних війн тут залишилося зовсім небагато жителів, Київ став майже порожнім і занедбаним містом, зате розрісся Кагарлик; час біжить із різною швидкістю залежно від місця; країною нишпорять банди бойовиків «Русского мира», групи не дуже зрозумілих партизанів і просто банди; побут мирного населення скотився до рівня перед індустріальною революцією, але при цьому діють окремі надскладні технологічні досягнення — скажімо, свідомість померлих людей навчилися «клонувати» в спеціальні прилади. Серед усіх цих чудасій головний герой пробирається разом із чоловіком, надісланим із Заходу, щоб урятувати його, хоча іноземному гостю, здається, цікавіше просто подивитися, ніж виконувати свою місію...

Сам Олег Шинкаренко каже, що вигадав свій «Кагарлик» іще рік тому і не шукав пророцтв, а використав, обіграв і деконструював уже наявні в українському суспільстві політичні фобії. Власне, таких згустків масової свідомості в книжці обіграно чимало. Це й особливості міжнаціональних взаємин (зокрема тут є давно очікуваний чи не цілим світом напад Китаю на Росію), і релігійні моменти, й просто побутова культура. Своє антиутопічне «суспільство майбутнього» Шинкаренко вибудував дуже безпосередньо й ніби не дуже зважаючи на гравітацію, тобто згідно з постулатами вже згадуваної абсурдної естетики. Як наслідок — з’являється село, котре повністю живе під землею та годує там гігантського крота — ядерного мутанта. Чи село, в якому всі мешканці тягають на собі великі каменюки, щоб духовно загартуватись і вдосконалитись. А що тягати їх важко й ліньки, то вони просто намагаються зайвий раз не підводитися з ліжка та нікуди не йти з дому.

Роман поділено на епізоди приблизно по сто слів кожен. Комусь це, можливо, заважатиме читати, однак такий підхід зайвий раз підкреслює плинність тексту, його згущену атмосферу та умовність сюжетного руху: суть «Кагарлика» не так у динаміці, як у «картинках» посткатастрофічного життя, в змальованих ситуаціях. У них же його сила і цікавість.

Решта книжки, тобто оповідання, становлять більш концентрований, зате веселіший абсурд. У них майже немає тієї моторошної атмосфери втілених фобій. Зате є, наприклад, іронічно гіпертрофований ритуал похорону — «у Запоріжжі у лютому 2006 року», як педантично уточнює Олег Шинкаренко. Або оповідання «Журналістське розслідування», складене з одного довгого речення. Чи нескінченні блукання героя морозним містом, вулицями, що мають снігові й крижані назви в товаристві чоловіка із замерзлою бородою. Або, зрештою, чергове забавне втілення поширеної ідеї про робота, який замінює людину.

Олег Шинкаренко — чи не найпослідовніший абсурдист у сьогоднішній українській літературі. Й хоч, як і кожен дуже безпосередній автор, подекуди він помітно перегинає палицю, ця естетика в нього справді органічна. Хитка рівновага стриманої, небагатої лексики та розігнаної гойдалки фантазії на тлі вкрай скептичних, влучних, але локальних спостережень про життя суспільства робить письмо Шинкаренка ефектним і переконливим. І — нагадує, що література є повноправним елементом химерного навколишнього світу, а отже, коли щось із написаного навіть абсурдистом втілюється, то дивуватися цьому не випадає.