Кооперація духу

Можна багато говорити про унікальність літератури, яка створювалася у Львові, проте одна із її особливостей для мене очевидна — перехресність культур, серед яких і звернення до Античності у творчості польських світочів: Яна Парандовського, Збігнєва Герберта, а тепер і Яцека Бохенського. Останній народився у Львові вісімдесят шість років тому. У його пам’яті відсутні образи стародавнього міста, проте львівськість залишилася на невідомому духовному рівні. За сприяння львівського книжкового видавництва «Піраміда» українською мовою перекладено такі книжки письменника як «Божественний Юлій», «Овідій Назон — поет», «Античність після Античності». Нещодавно Яцек Бохенський завітав до Львова і з радістю погодився на ексклюзивне інтерв’ю для «Дня»

— Чимало ваших книжок присвячено зверненню до Античності, зокрема знаменита римська трилогія. Чому саме до цієї доби?

— Особисте зацікавлення Античністю має свої передумови. Мій батько був класичним філологом, викладав у Люблінській гімназії, а також — поетом і перекладачем. Він настільки був захоплений цією добою, що вважав за доцільне передати синові знання класичних мов. Отож живий дотик до мови, входження у глибини філософії латини, практичне використання давнини у сучасності, мали вплив на мою творчість. Всі мої книжки із так званої римської трилогії — це насправді книжки про сучасність. Перша з них — «Божественний Юлій» — про епоху Юлія Цезаря. Коли її опублікували у Польщі, у 1961 році, зарубіжні журналісти написали, що у творі присутня прихована критика сталінізму. Було навіть так, що попри популярність книжки і її вподобання серед читацької аудиторії, книжку позбавили нагороди польського часопису «Нова культура». Проте я особисто залишився незадоволеним, оскільки трактування «Божественного Юлія» лише у контексті сталінізму вважав одностороннім. «Божественний Юлій» — «костюм Античності» для тогочасного польського суспільства, оскільки так легше можна було домовитись із цензурою.

— Ще однією книжкою із вашої римської трилогії є праця про Овідія Назона. Як про неї відгукувалися?

— З античної історії ми знаємо про те, що Овідія Назона було свого часу вигнано імператором Октавіаном Августом. Хоча тут присутня тема вигнання і переслідування, проте основна проблема цієї книжки — мистецтво. Для мене і досі є таємницею, чому Овідія відправили на вигнання. Сам Овідій наголошував, що йому не можна про це говорити. Він лише загально зазначив, що причина — «пісня і помилка». Але що це може означати? Власне, над цим я і роздумую у своїй книжці. Якщо згадаємо часи Октавіана Августа, то вони схарактеризовані схильністю імператора врегулювати всі сфери людського життя законом, а тому і створити досконалий світ. Політика володаря закінчувалася переслідуваннями тих, які не дотримувалися зазначених правил. Овідій був вільним поетом, який багато писав про почуття, зокрема згадуємо знаменитий твір «Мистецтво кохати». Саме через те, згідно з основною гіпотезою дослідників, він і мав покарання. Проте у своїй книжці я подаю й інші міркування.

— Коли ми говорили про Овідія, мені пригадався твір відомого письменника-постмодерніста Крістофа Рансмайра «Останній світ», де також присутня алюзія на Античність. Отож сьогодні маємо епоху постмодернізму. Чи означає це припинення продукування ідентичного? Що далі? Постпостмодернізм?

— Про це, зокрема, роздумував, коли писав третю книжку із римської трилогії, якої ще немає в українському перекладі — «Тиберій Цезар». Я написав її за 35 років після другої книжки, вже з іншим досвідом рефлексії світу. В основу цього тексту ввійшло міркування, що люди мають різні правди. І історична правда також не є очевидною. Наприклад, українці мають свою правду, а поляки — свою, кожен переконаний, що на його боці кінцева рація. Отож, ми є частково постмодерністами у цих відносинах (Усміхається). У книжці «Тиберій Цезар» присутній опис життя цього імператора, проте в основі — алюзія на сучасне життя. Цю повість написано на основі прогулянки. На запрошення автора група людей, тобто читачі, потрапляють у цілком інший, античний вимір. Автор, а у книжці — пілот, провадить своїх читачів визначними місцями давньої культури. Проте вони не готові до такої «екскурсії», адже приїхали туди для забави, розваг і прогулянок, вони бунтують, що цей світ не може сповна задовольнити їхніх капризів. Щось подібне маємо сьогодні, у новому вимірі сучасного технологічного світу, де люди ніби і прагнуть звертатися до своїх першоджерел, але водночас не можуть позбавитися комфортного життя.

— Знаю, що ви також чимало писали для різних часописів, тобто займалися громадською діяльністю. У розмові з деякими українськими письменниками вони зазначали, що література не має прямого завдання змінювати світ. Що ви думаєте з цього приводу?

— Звісно, що письменник може так говорити, оскільки основне завдання письменника — якісно писати. Проте не треба забувати, що той, хто пише, передусім залишається громадянином того суспільства, у якому живе і творить. У сімдесятих роках минулого століття я приєднався до опозиційного польського руху, був дисидентом. Разом із колегами ми створили андеграундний часопис «Запис», невдовзі я став його головним редактором. У нас було завжди чимало дискусій щодо публікації певних текстів. Проте я завжди намагався втримати високий мистецький стандарт часопису.

— «Запис» був подібним до «Культури» Єжи Гедройця?

— Ми мали спільне і відмінне. Часопис «Культура» видавався у Парижі і був більш потужним. Ми також боролися за ідею і нас переслідували. 1981 року, коли розпочався у Польщі воєнний стан, мене було інтерновано спочатку у Варшаві, а потім в Яворові. Але лише на короткий час, адже потрапив у першу групу звільнених. Комуністична влада Польщі, на відміну від радянської, ніколи не доходила до сильного кровопролиття. Вона розуміла, що є такі особистості, яких неможливо знищити. Тому у Польщі опозиціонерам вдавалося робити те, що не могли українці чи, наприклад, німці.

— Очевидно, що сьогодні, у рамках Євросоюзу, Польща зберегла свою ідентичність і не лише релігійну. Сьогодні ми чимало говоримо про вступ України до Євросоюзу, роздумуємо над тим, як українцям не асимілюватися у Європі. Які у вас є рецепти?

— Перед вступом до Євросоюзу у поляків було також чимало побоювань щодо втрати власної ідентичності. Проте нічого такого не сталося. Через польський досвід можемо побачити, що перебування у Євросоюзі допомагає розвивати державу через впровадження технічних, економічних, торгівельних інновацій. Також Євросоюз пропонує захист для держав-членів. У сучасному світі треба бути захищеним, адже держава не може існувати сама по собі, вона має долучатися до інших. Отож, побоювання зникли, хоча і донині є ті, які вважають, що Польща багато втратила. Ні, ми зберегли свою ідентичність, просто вдосконалили себе через допоміжні інструментарії Євросоюзу. Гадаю, що Україна теж може скористатися таким досвідом.

— Чим ви займаєтесь поза письменницькою діяльністю?

— Знаєте, мені 86 років, вже далеко не молодий чоловік (Сміється). Проте я вирішив, що черпатиму зі своєї старості досвід і вміння, а не сидітиму і нарікатиму. Адже впродовж всього свого життя мав можливість спостерігати за тим, як змінюється світ. Тому завдання літньої людини — не нарікати на світ, а намагатися його зрозуміти, переживаючи у різних історичних епохах. Якщо б ви запитали, що є тематикою моєї творчості, я б відповів, що це пам’ять світу. На жаль, сучасні молоді люди не володіють такою пам’яттю, оскільки для них світ є лише цифровою площиною. В Інтернеті молодь проживає своє життя: черпає інформацію, комунікує, знайомиться, вчиться. Тобто проникає всередину такого е-життя (електронного життя. — Ю.Л.). Але відкрию вам таємницю, що у цьому е-житті я також присутній, оскільки сьогодні веду свій блог. Мій блог (www. jacekbochenski. blox. pl. — Ю.Л.) — утвердження старого літературного стандарту із новітніми технологіями. Таким способом я пишу нові книжки, невідомо, чи вони вийдуть у паперовому варіанті, можливо залишаться суто продуктами кібер-простору. Проте моє завдання залишається очевидним — у рамках е-життя продемонструвати глибинність реальності.

ДОВІДКА «Дня»

Яцек Бохенський (псевд. Адам Хоспер, Теодор Урсин, народився 1926 р. у Львові) — відомий польський прозаїк, есеїст, публіцист, перекладач німецької і давньоримської літератур; відповідальний редактор літературного андерграундного часопису «Запис» («Zapis», 1977—1981); член Спілки польських письменників, у 1997—1999 рр. — голова польського ПЕН-клубу; живе у Варшаві. Дебютував у літературі 1949 р. збіркою оповідань «Фіалки приносять нещастя». Автор книжок «Прощання з панною Сингілю, або Слон і польська справа» (1960), «Божественний Юлій» (1961), «Табу» (1965), «Овідій Назон — поет» (1965), «Криваві італійські делікатеси» (1982), «Стан після занепаду» (1987), «Ретро» (1990), «Примхи старшого пана» (2004), «Тринадцять європейських завдань» (2005), «Тиберій Цезар» (2009) та ін. Лауреат премій радіо «Вільна Європа» (1962, 1965), «Солідарність» (1987) та ін. Його твори перекладено німецькою, французькою, російською, словацькою, естонською, угорською та українською мовами.