Космічні та літературні траєкторії

Цікаво прочитати, як проходять робочі будні працівників NASA? Завдяки книжкам письменника Доржа БАТУ (Андрія Васильєва), який працює оператором корекції траєкторій Центру керування польотами Національного управління з аеронавтики та досліджень космічного простору США, ми маємо цю можливість. Його книжки про Франческу здобули в Україні значну популярність. Та й не дивно — харизматичні герої, динамічний сюжет і омріяний космос, який постає таким близьким. У який спосіб тарантела спричинилася до появи книжки, як потрібно розповідати про людей з аутизмом і що здійснює NASA, щоб знаходити кадри, — дізнайтеся з інтерв’ю.

ДВА ШЛЯХИ ДО УСПІХУ

— Ваша історія — приклад того, що неможливого менше, ніж здається. Розкажіть, будь ласка, як розпочалася ваша співпраця з NASA?

— Є два шляхи до успіху. Перший, який пройшов я, — повністю змінити фах і навчитися чомусь новому. У мене за плечима 20 років журналістики. Проте так склалися життєві обставини, що у 2013 році я звільнився з «Голосу Америки», тривалий час був спеціальним кореспондентом ТСН в ООН, але потім і це полишив, бо вже не мав часу для журналістики. І, чесно кажучи, не шкодую. Я займаюся тим, у що я вірю, і тим, що в мене виходить.

Чесно кажучи, ніколи не думав, що буду займатися траєкторіями, оскільки не асоціював себе з технічними науками, технологіями. Та й із математикою в мене було погано. По суті, я навчався з азів, нуля. І відчуваю, що знаю не все. Я вузький спеціаліст і володію тільки тією інформацією, яка мені потрібна для роботи. Мені її не достатньо, тому буду навчатися далі.

Водночас є інший шлях до успіху — не зрадити своїй професії і вперто йти, вчитися, займатися і в цій професії досягнути успіху. По цьому шляху пішла моя дружина Ярина Жук, яка закінчувала Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, навчалася у Львівській національній академії мистецтв і хотіла бути дизайнером одягу. Приїхавши в Америку, вона спершу вчилася в коледжі, потім в одному з найкращих університетів США — Academy of Art University в Сан-Франциско. І 8 вересня Ярина мала показ на Тижні моди в Нью-Йорку — одному з найкращих подіумів світу. Це другий приклад того, як можна досягти успіху.

А рецепт насправді один в обох випадках — дуже багато працювати, бути відкритими для нових знань і не боятися вчитися. Тому що можна мати певні амбіції, але без навчання і праці вони нічого не варті.

ШАНС, ЯКИЙ НЕ МОЖНА ПРОПУСТИТИ

— У створенні книжки «Франческа. Повелителька траєкторій» було кілька етапів. Як відбувся перехід від постів до книжки?

— Коли я перейшов на нову роботу, то почав робити дописи про космічні технології. Утім, оскільки це доволі нішева інформація, вони насправді були мало кому цікаві. Але якось Франческа надумала нас навчити танцювати тарантелу. Вона вимуштрувала усіх: потрібно танцювати так, а не інакше. Але коли ми попросили її показати, вона відповіла, що ніколи не танцювала, а просто знає, як це робиться. Мені це здалося дуже смішним і близьким — що в нас часто повчають тому, чого самі не вміють. І я написав про це історію.

Вона неочікувано стала популярною, її перепостили безліч людей, з’явилося багато коментарів. Я зрозумів, що це цікаво й буду про це писати. Тим більше, що Франческа — дуже незвична, і розповісти є про що. Потрошку почав робити замальовки своєї роботи. Крім того, часто друзі цікавилися моїм життям, запитували, що відбувається. Спершу я писав їм у приватних повідомленнях. А коли зрозумів, що не можу всім відповісти окремо, то почав робити дописи у «Фейсбуці». І мені радили: «Треба книжку». А я скептично до цього ставився, бо ж не письменник і не знаю, як це робиться.

ФОТО ВАЛЕНТИНА КУЗАНА

Так було, поки мені не написав коментар Олекса Негребецький: «Якби ви укладали книжку, то я виступив би її упорядником». Я зрозумів, що цей шанс не можу пропустити, бо Негребецький для мене величезний авторитет. І він із моїх текстів зробив шедевр. Після його редакції вони ніби й далі були моїми, зберігся настрій, але він так їх відполірував, зробив настільки живими, і там настільки класна українська, що я був вражений.

Олекса Негребецький дуже талановитий. З ним непросто працювати, він часом приймає рішення, які дивні для мене, але я не сперечаюся, тому що він професіонал. А я довіряю професіоналам. І якщо він так зробив, то, значить, мав вагомі підстави для цього. Тому я його слухаю. Сподіваюся, що ми й далі будемо співпрацювати, бо те, що виходить з-під його редактури, мені як читачеві подобається. Сподіваюся, не тільки мені.

ВИЗНАТИ НАЯВНІСТЬ ПРОБЛЕМ І БОРОТИСЯ З НИМИ

— Я в цьому переконана, враховуючи, які черги стоять, щоб взяти у вас автограф. В одному з інтерв’ю ви казали, що формат книжки можна визначити як stand-up comedy, коли про важливі й серйозні речі розповідають легко й з гумором. Чи свідомо ви обрали цей формат? І наскільки він продуктивний у передачі важливих ідей?

— Спочатку були просто комедійні історії. Але згодом неочікувано для себе я став зауважувати, що там почали з’являтися такі теми, як гендерна рівність, дискримінація за расовою ознакою. І це мені здалося дуже важливим. В американському суспільстві так само є багато проблем, зокрема з гендерною рівністю. Наприклад, існує прикрий факт, що жінки на деяких посадах отримують менше, ніж чоловіки, — це неприпустимо. Але ми говоримо про ці проблеми, не замовчуємо, визнаємо, що в нас це є, і намагаємося боротися.

Я подумав, що ці теми актуальні й для України, тому говорю про них, щоб теж покращити ситуацію, аби витягнути ці проблеми назовні й сказати — «так не має бути», щоб люди задумалися. Наприклад, що українець — це не етнічна ознака, а ознака нації, а отже сукупність різних людей, які об’єднані однією національною ідеєю: це може бути кримський татарин, монгол, як я, грек, поляк. Але вони всі, живучи на території України, об’єднані однією національною ідеєю. Наприклад, у NASA я монгол, Франческа — сицилійка, Ґутьєрес — мексиканець, Трейсі приїхала з Ямайки. Але ми всі американці.

Дуже хочу, щоб в Україні було так само, аби не було таких прикрих ситуацій, як із прийняттям мовного закону. Добре, що його прийняли. Тільки незрозуміло, чому така протидія: ніхто ж не хоче дискримінувати російську мову. Просто якщо ти працюєш на державних посадах, то мусиш розмовляти українською. У Штатах, наприклад, немає закону про мову. Але якщо хочеш працювати в Конгресі або політиці — мусиш знати англійську. У нас багато конгресменів, сенаторів іноземного походження. Наприклад, у повсякденному житті вони можуть розмовляти іспанською, але виступ у Сенаті має бути англійською. І це не закон, а вимога.

ДОКАЗ, ЩО УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ЗМІНЮЄТЬСЯ

— Мені здається, що інтеграція суспільства залежить певною мірою і від того, як представлені різні групи населення у текстах, фільмах. Бо «іншими» часто стають ті, про кого ми майже нічого не знаємо. Тому для мене особливо важливо, що головна героїня вашої книжки Франческа — аутистка. Як порадите розповідати про людей з аутизмом?

— Як про рівних людей. Я спілкуюся з багатьма українськими батьками, у кого діти аутисти, і бачу, з якими проблемами вони зіштовхуються у повсякденному житті. Повірте, такі ж проблеми є і в американських батьків. Ми теж працюємо над тим, щоб таких людей сприймали як рівних. Наприклад, одна дівчина з Флориди, що теж має аутизм, нещодавно отримала ліцензію адвоката. Так само і щодо людей із синдромом Дауна, зокрема, один чоловік працює у нас інженером. Знаю історію підприємця, який пече тістечка, є хлопець, який запускає власний бренд шкарпеток. Вони такі ж люди, як ми. Так, у них мозок трохи по-іншому працює, але це не робить їх гіршими за нас. Ми зараз навіть відходимо від терміну disorder, бо це не відхилення, це особливість. 

Я не можу сказати, що «Франческа. Повелителька траєкторій» — це книжка про інваліда (а подивімося правді в очі, Франческа в Україні сприйматиметься як інвалід). На минулому «Книжковому Арсеналі» мені випала честь вести презентацію книжки норвезької письменниці Ібен Акерлі «Ларс.LOL». Це книжка про дівчинку, яка зрадила друга — хлопчика з синдромом Дауна — й потім виправляла цю помилку. У Норвегії це книжка — про дружбу й про зраду, а в Україні — це книжка про хлопчика із синдромом Дауна. Ставлення до неї якраз показує, як відбувається сприйняття таких людей у Норвегії та Україні. Такі реалії, і ми мусимо про це пам’ятати. Колись і в нас «Ларс.LOL» буде сприйматися як книжка про стосунки.

Моя книжка — теж про взаємини в суспільстві, в колективі, про дружбу. І те, що Франческа має аутизм, — просто збіг обставин. Ми з головною редакторкою і співзасновницею «Видавництва Старого Лева» Мар’яною Савкою спершу тримали це в таємниці. Тільки на презентації першої книжки я оголосив, що Франческа — аутистка.

У мене було два варіанти розвитку подій. Або до книжки зменшиться інтерес і більше ніхто не захоче її читати, або наступна книжка буде популярніша за першу. І був другий варіант. Це показник того, що суспільство змінюється і готове сприймати таких людей як рівних собі. Вони так само мають шанс на навчання, кар’єру, дружбу, кохання. Тож успіх книжки про Франческу — це прямий доказ того, що українське суспільство виросло і якісно змінюється.

ВИКЛИКИ, ПРО ЯКІ ВАРТО ДУМАТИ ВЖЕ ЗАРАЗ

— Своїми книжками ви також додаєте українській художній літературі наукового виміру.

— Наука — це те, у що потрібно вкладати кошти, бо це майбутнє: розвиток технологій, медицини, біології, підкорення космосу, запобігання змінам клімату. Ми з Франческою працюємо над цим кожен день і бачимо ці зміни. Зокрема, питання космічного сміття, яке може породити синдром Кесслера. Частини ракет ще з 1990-х років обертаються, вибухають і утворюють купу різних уламків, які зіштовхуються з іншими. І це може викликати ланцюгову реакцію, бо наступні уламки розлетяться на сотні шматків. Урешті, може відбутися так, що навколоземні орбіти стануть просто непридатними для функціонування космічних апаратів, освоєння космосу, тому що неможливо буде пробитися через цю хмару сміття.

Про це потрібно задуматися вже зараз. Якщо раніше, коли запускали ракети, перший ступінь падав у океан, а другий обертався на навколоземних орбітах, зараз ми намагаємося цього уникнути — повертаємо ступені й закладаємо більше палива, щоб відводити об’єкт якнайдалі, аби він обертався на більших орбітах і не створював таку масивну хмару навколо Землі. Це дуже болюча тема в космонавтиці.

Ми рухаємо супутник по навколоземних орбітах і зіштовхуємося з цим кожного дня. Тому що перш ніж змінити траєкторію космічного апарату, мусимо отримати звіт від нашого стратегічного командування, яке відслідковує сміття, яке літає в безпосередній близькості, як це може загрожувати певній траєкторії. Раніше ми над цим взагалі не задумувалися, а зараз це найголовніша проблема, бо існує небезпека змінити траєкторію так, що вона буде збігатися з траєкторією великого уламку. І тоді ми знищимо апарат, породимо ще більшу кількість уламків на орбіті, й, знову ж таки, це буде ефект Кесслера, що загрожує нам усім. Тому що окремі уламки можуть падати на землю, і не завжди в океан.

ЯК NASA ЗНАХОДИТЬ І ВИХОВУЄ МАЙБУТНІ КАДРИ

— Що би ви порадили застосувати з досвіду NASA, щоб розповідати про науку? І які канали комунікації варто використовувати?

— Розповідати про науку потрібно дуже популярно. NASA часто організовує зустрічі зі школярами, проводить екскурсії, впроваджує багато науково-освітніх програм у школах. Космічне агентство залучає школярів для роботи над реальними проблемами, наприклад, щодо сонячних батарей, боротьби з космічним сміттям, подорожей на Місяць, Марс, захисту людей від космічної радіації... Це всі ті актуальні виклики, які стоять перед NASA нині. І школярам пропонують подумати над цими питаннями, а найцікавіші розробки науковці беруть до уваги. У такий спосіб, через залучення школярів і студентів, NASA знаходить і виховує майбутні кадри.

Було б добре, якби Держкосмос залучав школярів, організовував зустрічі між ними і, наприклад, конструкторським бюро «Південне». Бо багато дітей цікавляться космосом, але цей інтерес веде їх до NASA. Хоч насправді Держкосмос — це пряма сходинка у світ авіакосмосу, звідти набагато простіше просуватися далі.

Водночас це була б і популяризація космосу в Україні, що є дуже цікавою темою. Зокрема, мій друг і однодумець Олексій Парновський, який написав вступне слово до обох «Франчесок», працює у космічній сфері, є одним із найкращих космічних фахівців України. Він пише про космос, космологію, космічну індустрію науково-популярні книжки дуже доступною мовою, які розлітаються, як гарячі пиріжки. Більше було б таких авторів, тоді люди стали б ближчими до цієї теми. 

ПОЄДНАННЯ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ

— У вас поєднується кілька ідентичностей: монгольська, українська, американська... Як витворюється це поєднання? Але спершу, наскільки мені відомо, є багато паралелей вашого й українського народу. Чи могли б ви про них розповісти?

— З останніх паралелей — це Голодомор. Мій народ також постраждав від червоного терору, його морили голодом, щодо нього проводили репресії, розстрілювали інтелігенцію, духовенство. Він пройшов ті самі тортури, але, потрапивши під імперські інтереси Росії, він, на жаль, не може зараз розвиватися, занепадає мова. Насправді історичних паралелей дуже багато.

Щодо поєднання ідентичностей, то функціонування соціуму всюди однакове. Єдине, американці дуже поважають особистий простір. Наприклад, на Сході — людина для суспільства, а на Заході — суспільство для людини. Американський підхід мені трішки ближчий.

— Мені теж ближче система «суспільство для людини». Утім, є дещо, що в західній матриці понять насторожує — прагнення постійного прогресу. Мене це лякає, бо, зокрема, глобальні природні виклики теж частково є наслідком залежності від прогресу й результату.

— Насправді зараз людство, зокрема на Заході, дуже сильно стурбовано впливом технічного прогресу на природу. Нині, коли народжується певна технологія, дуже правильним є підхід подивитися, як це вплине на природу. Наприклад, придумали люди поліестер — хороша синтетична тканина, добре поводить себе в дизайні, зручна, дешева. Але немає технологій, щоб її переробляти, а спалювати дуже небезпечно, бо вона токсична. Так само електромобілі — це добре, але потрібно подумати, як утилізувати батареї. Тому наразі будь-який прогрес вітатиметься, якщо він буде екологічно орієнтованим. І нарешті в США, Європі до цього приходять.