Крізь пекло війни та судів: шлях нескорених

Василь Нагорний на Волині є не просто відомою людиною, а людиною, можна сказати, легендарною. За 5 років неоголошеної українсько-російської війни він допоміг тисячам, без перебільшення, бійців та їхнім родинам. В одному з інтерв’ю для газети «День» він уже розказував, що його волонтерство почалося вже навесні 2014 року, коли після журналістики знову повернувся на адвокатську роботу: «Телефонували бійці 51-ї бригади, яка базувалася на Волині і яку першою кинули у вир неоголошеної війни, а потім усіх «скопом» оголосили зрадниками і перейменували бригаду на 14-ту. Спочатку запитання були банальні: як написати рапорт на медогляд, відпустку?.. Потім пішли питання серйозніші: як фактично вижити, повернутися здоровим, отримати допомогу медичну чи психологічну... Відбулася Волноваха, коли розстріляли наш блокпост, і, між іншим, ті, котрі вижили, не можуть отримати статус учасника бойових дій, бо з незалежних від них причин не мають якогось папірця. Цей трагічний епізод також відіграв свою роль у тому, що про бійців 51-ї почали поширювати думки, наче це лише якісь пияки чи наркомани. Але Волноваха, причини того, чому сталася ця біда на блокпосту 51-ї бригади, також ще чекають на своє висвітлення. Потім були Савур-Могила, Іловайськ, після яких бійці почали ставити політикам і командуванню дуже багато незручних запитань. Думаю, питання 51-ї бригади хотіли закрити її ліквідацією. Але правда про неї все одно «просочується». Бо у зону так званої АТО в перші її місяці відправили у складі цієї бригади мирних волинських хлопців та чоловіків, мобілізованих мало не з поля, хоча були випадки, коли забирали і просто з поля. Казали, що на навчання, а виявилося... Цю бригаду кинули першою у збройний конфлікт. Її бійці виступили своєрідним гарматним м’ясом, доки оговтувалися і політики, і військові, доки формувалися Збройні сили України. Треба це пам’ятати, дякувати бійцям, вклонятися їхнім матерям і дружинам, які відпустили своїх синів, чоловіків фактично на війну. Бо ж були мобілізовані і хворі, і такі, що мали право на відстрочку... Але дух, настрій патріотизму змушували про це забувати».

Ким усі ці роки був Василь Нагорний для таких родин, для котрих війна – не відсторонене слово, свідчить те, що пишуть про нього матері, дружини воїнів: «Важко згадувати ті часи. Не можна навіть уявити, що було б з нашими дітьми, якби не підтримка волонтерів. Якби ми, матері, не підтримували один одного. В одну хвилину ми стали єдиною великою сім'єю. Я пам'ятаю той день, коли мами з'їхалися у Володимир-Волинський, у військову частину, а нас ніхто не хотів слухати! Ми усі в розпачі, що робити, як бути. І хтось каже, що десь там на дорозі стоїть адвокат Василь. Ми кинулись до нього. Він став пояснювати, що нам робити, які наші права, як матерів, і права наших дітей. А на той час у військових квитках не було навіть написано, що вони призвані.

Ми слухали нашого Василя, боялися пропустити хоч одне його слово. По декілька раз перепитували, але він усіх вислуховував і неодноразово пояснював. Ми зрозуміли, що він для нас усе: і адвокат, і порадник, і син, і брат. Ми його турбували і вдень, і вночі. Він пройшов з нами і горе, і радість. Матері, коли зустрічаються, завжди кажуть «наш Василь». Він став часточкою наших родин». При цьому Нагорний допомагав без грошей, понад сто разів їздив як адвокат на суди над бійцями 51-ї бригади у Володимир-Волинський. Повертав людям чесні імена, витягував з хвороб і горя. А водночас вислуховував їхні воєнні історії... В якийсь момент почав їх записувати, бо зрозумів, що ось так і твориться історія, так бережеться істинна правда про війну, яка змінила країну і людей.

Щойно видана книга – не документальна. Довго шукав заголовок, але той, з яким книга виходить у світ, найкраще ілюструє те, про що хотів сказати у ній. Назва – «Крізь пекло війни та судів. Шлях нескорених», – каже Василь. – Ця книга не про війну, не про «дику» мобілізацію 2014 року, не про суди і прокурорів, не про зраду і боягузтво, не про смерть і кохання. Ця книга про те, як треба боротись за свою честь і гідність. Для того, щоб боротись, потрібно лише не боятися, що і доводять герої цієї книги, молоді хлопці. Не боятися: дізнатися, сказати і почути правду, заперечити брехню, підійти до нужденного, подати руку опоненту, запросити в гості біднішого за статками і статусом, зізнатися в щирому коханні, допомогти підвестись тому, хто оступився, захистити слабшого, помилитись і визнати помилку, відкрити серце Богові, жити вільною людиною і відчувати себе щасливим. Головним героям: Тарасу (позивний «Філософ»), Андрію (позивний «Заєць»), Петру (позивний «Хома»), лейтенанту Олександру (позивний «Батя») – це вдалося.

Прототипами героїв цієї художньо-документальної розповіді є мобілізовані бійці та добровольці 2014–2015 років. Більшість з них були мобілізовані до 51-ї бригади, яка дислокувалась на Волині. Ці хлопці не були кіборгами, їх не захищав бетон – лише земля, в яку вони вкопувались, вгризалися і де, на жаль, багато лишилося».

Писав на одному диханні. Чим більше писав – тим легше ставало на душі. «Видно, виходили з мене та вся біль і переживання, які я накопичував 4 роки», – каже.

Та навіть після написання книги не перестає допомагати колишнім військовим. «Ось разом з інвалідом 3-ї групи виграли суд у Міністерства оборони. Але як сприймати владу, котра масово судиться з тими, хто її захищав? Причому Міністерство оборони судиться, навіть коли знає, що програють суд...».