Крізь призму фактів

АРХІВНА СПАДЩИНА МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

Ігор Гирич пропонує читачеві статті кількох типів, що структуровані у декілька розділів. Перший із них можна назвати найбільш ґрунтовним, адже він стосується архівної спадщини Михайла Грушевського. Тут вміщено характеристику його щоденників (що показують автора людиною, яка вміє тримати обрану лінію та концепцію, але є досить нервовою та вразливою), рукописів історичних праць, художніх творів майбутнього політика (чи багато українців знають, що Грушевський писав вірші й прозу?) та інших рукописів.

Окремо стоїть стаття про мистецьку колекцію Михайла Грушевського, що її він збирав протягом довгих років. Там були і книжкові стародруки, і картини барокової доби (зокрема, особливо цінні портрети гетьманів, а з-поміж них — Івана Мазепи), і багато інших важливих антикварних речей, вартих цілого музею. Більшість колекції 1918 року загинула у вогні, коли російські більшовики під час штурму Києва обстрілювали знаменитий будинок Грушевського (він був ще й архітектурною пам’яткою), допоки той не згорів. Ігор Гирич у своїй розвідці подає максимально повний список втрачених предметів із колекції.

Ця тема так і проситься до сучасних паралелей у контексті чергової війни Росії проти України. Усе це свідчення маніакальної регулярності, з якою наш сусід нищив українські культурні цінності протягом останніх кількасот років.

АЛЬТЕРНАТИВНІ ІСТОРИЧНІ АРГУМЕНТИ

Інший концептуально важливий розділ книжки присвячено суспільно-політичним поглядам і науково-організаційній діяльності Михайла Грушевського. Видатного українського діяча неодноразово звинувачують у тому, що він перебував у полоні ідейних обмежень старого народництва і під надмірним впливом соціалістичних догм, перешкоджав спробам організації повноцінного українського війська. Автор книги прагне заперечити або принаймні пом’якшити більшість цих звинувачень.

Які ж його аргументи? Наприклад, Ігор Гирич переконаний, що автономію Михайло Грушевський бачив лише як тактичну мету, що вела до мети стратегічної — незалежності. Тодішнє українське суспільство він вважав неготовим, «недостиглим» до бою за цілковиту самостійність. Багато в чому він мав рацію, зважаючи на те, як нелегко дається українцям збройна оборона незалежності вже тепер, із якісно іншим рівнем суспільної, національної свідомості.

Народницькі й соціалістичні «ухили», за Ігорем Гиричем, спричинені не лише й не стільки ідеологічною зашореністю. Насправді Михайло Грушевський просто не бачив можливості повноцінно спертися у справі українського відродження на будь-яку іншу суспільну верству, ніж селяни.

Проте водночас він мав активні контакти, співпрацю і з В’ячеславом Липинським, відомим якраз своїми елітаристськими поглядами та спробами долучити до української справи маєтні класи та кола, далекі від української культури.

Тож хоч «захист Гирича» навряд чи повною мірою здатен перекрити всі закиди до Михайла Грушевського, проте він цікавий уже тим, що пропонує альтернативні аргументи та нестереотипне бачення.

«НЕТИПОВИЙ» ГРУШЕВСЬКИЙ

Є в книжці розлогі матеріали, присвячені взаєминам Михайла Грушевського з іншими важливими діячами тодішньої України — від Івана Франка до Агатангела Кримського. З них можна скласти уявлення не лише щодо професійних аспектів цих взаємин, взаємодій, а іноді й зіткнень.

Тут ви прочитаєте також і про суто особисті нюанси таких взаємин. Інколи вони бувають вельми кумедними. Взяти хоча б такий епізод із львівського періоду життя Михайла Грушевського, коли він страждав від мігрені та безсоння: «Часто бували випадки, коли вночі спати заважав пес І. Франка, що жив, власне, на одній садибі з М. Грушевським. Це надзвичайно дратувало М. Грушевського, й він прохав Івана Яковича, іноді навіть офіційно, листом, аби він якось вирішував таку прикрість».

Збірник статей Ігоря Гирича містить матеріали і про обставини написання окремих творів, і про певні аспекти його політичної, організаційної діяльності (тут зроблено виразний акцент на дореволюційному, тобто відносно менш знаному етапі життя Михайла Грушевського).

Завершує текстову частину книжки розділ із рецензіями і «грушевськознавчою» полемікою. А яскравим фіналом є добірка фотоматеріалів. Підозрюю, чимало читачів там уперше побачать видатного українця в іншому візуальному образі, ніж на купюрі в п’ятдесят гривень. І взагалі, знайдуть цікаві зображення, що характеризують і героя книжки, і його добу та середовище.

Книжка «Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації» вирізняється великою кількістю фактів. Тобто дає те, що лише й може бути основою для тверезого та вдумливого сприйняття історії та її дійових осіб (а не істеричного таврування чи сліпого звеличування).

Сприйняття фактів дає змогу робити стратегічні висновки і проекції вже у теперішній ситуації. А це — річ, м’яко кажучи, актуальна. Дефіцит стратегічного бачення часто підводив українців. Тож кожну нагоду цей дефіцит зменшити треба використовувати.