К’єркегору — 200 років

Корабель пливе спокійним морем, а над головою — безхмарне небо. І раптом лише Він зауважує маленьку хмарку на небі й намагається сповістити пасажирів, що ця хмарка — провісниця страшної бурі, яка може розбити до щенту весь корабель. Але його ніхто не слухає. Він — чужий на цьому кораблі. Так ідентифікує себе К’єркегор в одному зі творів. І справді, був несуголосний своїй епосі, несприйнятий сердовищем. Нонконформіст, який наважився розкритикувати Гегеля та Андерсена, виступав проти фальшивості церковних інституцій та «жовтої» преси. «Данський Сократ», «денді-мученик», «невротик страху», «звабник» — як його тільки не називали. Суперечність, псевдонімія та поліфонічність постаті К’єркегора й досі не дають спокою багатьом дослідникам. Але ким він справді був? Які істини проголошував? Про це нам вдалося поговорити з кандидатом філософських наук, викладачем ЛНУ ім. Івана Франка, який свого часу переклав «Повторення» К’єркегора українською мовою, Андрієм Дахнієм.

— Філософія К’єркегора як одного з основоположників філософії ХХ століття, стала предтечею екзистенціалізму, діалектичної теології, діалогічної філософії, постмодернізму... Кажуть, що навіть сучасне кіно, наприклад Ларса фон Трієра (саме з метафізичного, релігійного боку), було б неможливим без К’єркегора. Як ви вважаєте, чи є його філософія актуальною для сучасної людини?

— К’єркегор торкається не лише філософії, а й теології, психології, літератури... Він є критиком усталених авторитетів. У свій час йому вистачило завзяття, сміливості й радикальності, щоб виступити проти Протестантської церкви, а також — проти журналістів. Він називав їх нуїтистами, позаяк вони цікавляться ніччю (слово з фр. jour — день, nuit — ніч) — підглядають в замкову шпарину, порпаються в брудній білизні. Він вважав, що вся жовта преса потурає ницим інстинктам, нівелює та уніфікує людей. Був дуже войовничим у цьому сенсі — l’enfant terrible свого часу.

Щодо кінематографа — мені здається, що для фон Трієра більшим інспіратором був Ніцше. К’єркегор все ж таки залишається в християнській парадигмі, хоча бачить нігілістичну ситуацію свого часу. В цих двох філософів схожа діагностика, але терапія інша. Натомість К’єркегор був дуже важливим для Інгмара Бергмана. Навіть якщо подивитися його останній фільм «Сарабанда» — в одному з моментів персонаж читає його «Або-Або».

К’єркегор цінний тим, що не нав’язує своїх поглядів. Його називають «данським Сократом». Сократ повторював: «Я знаю, що я нічого не знаю», наголошував на тому, що лише допомагає людям дійти до певних висновків. К’єркегор стоїть на релігійній позиції, але наголошує на тому, що людина сама повинна до неї прийти. Якщо ж буде нав’язана, то не буде сприйнята. Псевдоніми К’єркегора не ховають його, а тільки показують центральну ідею конкретного твору. Наприклад, основна тема «Страху та тремтіння» — тема мовчання Авраама. Тому й псевдонім — Johannes de Silentio (від слова «мовчання»). Це — гра та перегукування між псевдонімом та назвою твору. В «Або-Або» К’єркегор обирає псевдонім Victor Eremita (Victor — переможець, eremita — пустеля, самотність). Як перемогти самотність? Або в естетичний, або етичний спосіб. А ви, читачу, вже повинні обрати. Він повідомляє істини не прямо, а в сократично-маєвтичний спосіб. Це дуже потрібно сучасній людині.

— У сфері буття людини К’єркегор виділяє три рівні: естетичний (залежна людина від бажань та пристрастей), етичний (яка вже відчуває відповідальність перед людством) і третій — релігійний (віра як найвищий рівень свідомості людини). Проте наприкінці життя К’єркегор відмовляється від останнього причастя, а похоронну проповідь читає його старший брат Петер Христіан. Як ви можете пояснити такий дисонанс між написаним та зробленим?

— Те, що К’єркегор відмовився від причастя та священнослужителів, не означає, що він відмовився від християнства. Він взагалі розрізняв християнський світ і християнство. Вважав, що те християнство, яке сповідує сучасна йому Європа, зокрема данські клірики, — це так зване недільне християнство, яке зводиться лише до відвідання в неділю церкви, до зовнішньої побожності. К’єркегор дуже болісно відчував невідповідність того, що проповідується з вівтаря, й того, що практикується реально священнослужителями. Йдеться про звичайних мирян, які абсолютно забувають про християнські цінності. Вони позірно сповідуються, але насправді є вихолощеними. Він вважає, що справжнє християнство залишилося в євангельські часи. А тепер — відбувається спотворення справжньої віри. Тому від служителів культу, яких він зневажає, він не хоче приймати причастя. Він вважає, що вони спотворили справжню суть первісного християнства. К’єркегор бореться проти фальшивості в усіх її проявах.

— Мало хто говорить про інше життя К’єркегора — денді, поціновувача театрів та гарних актрис, ловеласа. Підтвердження цьому — «Щоденник звабника». Чи адекватним є такий образ К’єркегора?

— Один із його дослідників — Вальтер Діц — спробував зібрати і виокремити ті характеристики, які давалися К’єркегору. Це: «данський Сократ», «невротик страху», «сексуальний невротик», «денді-мученик», «пієтист»... Часто ці характеристики взаємосуперечливі. Ми повертаємося до псевдонімії. К’єркегор в різних творах постає зовсім по-різному. Здається, що це не може писати одна рука. Ким він є? Йоганнесом Звабником, Йоганнесом Антіклімакусом, Віктором Еремітою чи Йоганнесом де Сілєнціо? Чи кимось іншим? У ньому кишіли ці суперечності. Проблема ідентичності для нього є дуже важкою. Це настільки багатогранна постать, що, по суті, він міг містити в собі такі діаметрально протилежні типажі.

— У певний час К’єркегор тяжів до дослідження надривних, межових станів людини. Пізніше німецькі філософи назвуть їх Grenzsituationen. Тут К’єркегор торкається сфери психології. Як вважаєте, чи зробив він у цій галузі поступальний крок?

— Звісно. Людина для К’єркегора — це носій страху та відчаю. Якщо традиційна філософія не хотіла звертати уваги на всі негативні модуси свого буття, то К’єркегор не згоден з цим. Він вважає, що психологічні стани є дуже важливими, вони відрізняють людину від тварини. Він розрізняє angest і frygt — страх екзистенційний і страх перед конкретною небезпекою. Якщо тварина переживає емпіричний страх, то специфіка людини в тому, що вона може переживати цей екзистенційний, метафізичний страх. Коли ціпеніємо від чогось, боїмося, але не розуміємо, чого саме. Це страх перед невідомістю, невизначеністю, небуттям, смертю... Як пізніше скаже Гайдеггер: «Смерть — це достеменна, необхідна, але невизначена можливість». Ми точно знаємо, що помремо, але як це станеться, коли це станеться? Що на нас чекає після цього? Жодна людина не може пережити своє життя, не відчувши стан відчаю. К’єркегор принципово вважає, що до позивного не можемо прийти безпосередньо, а лише через негативне. Щоб пізнати життя без відчаю та страху, ми повинні його пережити.

— Що може взяти для себе людина ХХІ століття від К’єркегора?

— Перше — нонконформізм. Не плисти за течією. К’єркегор був людиною, погляди якого не сприймали. Він усвідомлював свою осібну позицію й несуголосність із настроями сучасності. Але наважувався казати «ні», вважав, що комусь треба говорити правду. Він звертає увагу на проблему відчаю та смерті. Автентичне існування людини можливе лише тоді, коли людина усвідомлює свою смертність. Ми живемо в епоху гедонізму, коли телебачення, Інтернет, реклама, індустрія розваг — все пропагує це святково-радісне відчуття життя, культивування успішних людей. Відбувається маргіналізація серйозних, глибинних тем. К’єркегор нагадує, що ми не маємо забувати про основоположні ключові питання будь-якої людини.

Друге — міждисциплінарність. Твори К’єркегора не є суто філософськими текстами, як в Гегеля, Декарта, чи Спінози. У нього ми бачимо настроєвість, змішання з літературою. Сам себе він називає «релігійним письменником». Сучасна людина живе в міждисциплінарному дискурсі. Й філософський текст має шанс лише в тому разі, якщо буде близький читачеві... У ХІХ столітті ніхто не наважувався так переосмислити основи філософського тексту. В цій сфері він теж новатор.

І останнє — інтерес до людської ідентичності. Ми живемо в епоху техніки, дедалі більше втрачаємо знання про те, що таке людське? Наскільки людина стає близькою до комп’ютера? Навіть у нашій мові це виявляється: ми кажемо «людські ресурси», «включити логіку». Це — екстраполяція певної термінології на людський світ. Дедалі більше намагаємося технізувати все та вся. Під загрозою опиняється наша ідентичність. Це — питання, яке теж ставить К’єркегор, хоча в його час масова цивілізація лише проглядається. Людина стає дрібною, посередньою. Це його насторожувало, тому він намагався догукатися до світу — щоб люди задумалися над глибинними питаннями людського існування.