Літопис Самійла Величка: загадки, відкриття, пошуки

Добре відомий читачам «Дня» російський історик, друг України, професор Санкт-Петербурзького університету, керівник Центру вивчення історії України Тетяна Геннадіївна ТАЇРОВА-ЯКОВЛЄВА — автор монографії про гетьмана Івана Мазепу в серії «Жизнь замечательных людей», низки змістовних досліджень життя українських гетьманів ХVІІ—ХVІІІ століть та повсякденного життя української козацької старшини того часу. Професор Яковлєва робила й робить дуже важливу справу: у своїх наукових працях вона знайомить незаангажованого російськомовного читача з чесною, об’єктивною історією України козацької доби, вільною від великодержавних фальсифікацій. Це особливо цінно щодо постаті Івана Мазепи — гетьмана-державника, просвітника, мецената, про якого за 300 років написано стільки неправди.

Але пані Тетяна — фахівець дуже широкого профілю. Предметом її вивчення є також українське козацьке літописання ХVІІ—ХVІІІ століть — це справді невичерпне джерело знань про величну добу національної історії — умовно кажучи, від Сагайдачного до Полтави. Твори Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка є унікальними й незамінними; так, ці автори були дітьми своєї епохи, тож їхній світогляд відображав усі реальні суперечності того часу — це безперечно. Але без написаного цими козацькими істориками наші уявлення про події того визначального для України часу були б «урізаними», схематичними, неповноцінними.

Цілком особливе місце з-поміж цих знаменитих пам’яток по праву належить «Літопису» Самійла Величка (створювався уже за правління Петра І) — не лише хронологічно найпізнішому твору серед згаданих, а й найбільш достовірному історично, всеосяжному, найґрунтовнішому джерелу — справляє враження й величезний обсяг твору. Пані Тетяна спеціально завітала до Києва, щоби виступити перед колегами з Інституту історії України НАН України з науковим повідомленням «Літопис Самійла Величка: структура, кодикологія і текстологічний аналіз». З огляду на те, що пані Тетяна уже багато років глибоко й ретельно досліджує твір Самійла Величка, її виступ, природно, викликав серйозний інтерес.

Спочатку Тетяна Таїрова-Яковлєва зупинилась на історії публікації Величкового «Літопису» в тому вигляді, як він дійшов до нас. Вперше ця пам’ятка була надрукована в середині ХІХ століття Київською археографічною комісією — без урахування, і це зрозуміло, сучасних методів наукової текстології. Отже, це було недосконале видання, яке, проте, відповідало умовам та критеріям того часу. Слід підкреслити, зазначила пані Тетяна, що оригінал рукопису твору зберігається у відділі рукописів Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки. 1990 року в київському видавництві «Дніпро» побачив світ переклад літопису сучасною українською мовою, проте він був здійснений не безпосередньо з оригіналу, а з уже названого видання ХІХ століття, і цей переклад ми не можемо вважати цілком повним. Крім того, перша частина рукописного оригіналу, на відміну від другої, яка краще збереглася, дійшла до нас не в найкращому стані. Отже, зазначила російський історик, попереду величезна спільна праця науковців Інституту історії України і Санкт-Петербурзького центру вивчення історії України: відновлення автентичного тексту «Літопису», підготовка його до друку, науковий коментар твору...

Тетяна Таїрова-Яковлєва відповіла на запитання кореспондента «Дня» щодо результатів її досліджень «Літопису», як вони виглядають сьогодні.

— Тетяно Геннадіївно, чим цікавий цей твір для читача — непрофесійного історика, крім, зрозуміло, того, що він виховує громадянську свідомість? Чи є в «Літописі» певні загадки, нез’ясовані моменти тексту?

— Їх більше ніж досить. Почнемо з того, що про Самійла Величка й досі мало що відомо; деякі дослідники навіть мали сумніви в тому, що така особа справді існувала, а не була міфом, вигадкою. Проте зараз можна вважати встановленим фактом, що знаменитий «Літопис» справді був написаний саме Самійлом Величком — людиною, яка, дуже ймовірно, служила в канцелярії Василя Кочубея ще з 1690 року. Потім, коли Кочубей перестав бути генеральним писарем, а обійняв посаду генерального судді Війська Запорозького, Величко працював уже в Гетьманській канцелярії Івана Мазепи. І, що найбільш цікаво для розуміння долі й політичної позиції цієї людини, — трагічного для України 1708 року Величко став на бік гетьмана Мазепи, зробив свій вибір як «мазепинець»! Тепер це не викликає сумнівів. Подальша його доля склалася не так трагічно, як могла б: він потрапив у полон до царських військ (є версія, що через те, що не мав коня й не міг швидко пересуватись), але «легко відбувся»: лише тривалим ув’язненням, потім довгим «домашнім арештом» на хуторі. Він уникнув тортур або Сибіру. І є підстави вважати, що перша частина величезного «Літопису» — та, де він оповідає про походу Сагайдачного, писалася у в’язниці й зберігалася ним, радше за все, в його ж власному ж одязі, в «зашитому вигляді» — а потім була вмонтована у фінальний текст.

— Ви сказали, що Величко 1708 року був «мазепинцем». Які є наукові свідчення цього?

— Зверніть увагу (я досліджувала цей факт разом із санкт-петербурзькими колегами): «Літопис» творився упродовж 1720-х років, тобто ще за життя Петра І. Взагалі, як відомо, Величко працював над ним майже 20 років. Прикметно також, що в усьому величезному масиві цього тексту обсягом у більш ніж 1000 сторінок немає жодних образ, прокльонів чи осудів гетьмана Мазепи (хронологічно оповідь доведена до 1705 року). Мазепа на той час уже давно помер, але ж Петро І був ще живий! Чи варто говорити, чим це загрожувало авторові у разі доносу, слідства тощо?

— З погляду вченого-історика, чим, на вашу думку, є «Літопис» Величка?

— Це Кодекс різноманітних записів козацької історіографії від приблизно 1620 року, часів Сагайдачного, охоплює, звісно, добу Хмельницького, Дорошенка — і до, як я вже казала, відомого походу Мазепи на Правобережну Україну 1705 року. На цьому оповідь уривається. Причому автор постійно, безперервно розширяв і доповнював свій Кодекс, додавав до нього нові фрагменти тексту. Пізнішими вставками, на мою думку, можна вважати й підготовлені Величком портрети гетьманів. Однією з останніх вмонтована в Літопис перша частина, хронологічно найбільш рання.

— Як ви розумієте добросовісність Величка-історика?

— Корисно порівняти його сумлінність із працями російського історика Василя Татищева, який жив у той же час. У Татищева нерідко — «вільне» поводження з фактами, політична заангажованість. Разом з тим у Величка немає модних тоді «барокових» перебільшень, а є постійна опора на джерела, як правило, унікальні. У цьому сенсі його рівень вищий, аніж Татищева.

— І не можу не запитати про ваші творчі плани.

— Дістатись Києва зараз можна лише, сказати б, непрямим шляхом. Але для мене є дуже важливою співпраця з науковцями Інституту історії України НАН України. Ми зараз спільно працюємо (з боку Інституту цю роботу очолює директор, академік Валерій Смолій) над публікацією ретельно вивіреного тексту «Літопису» з науковими коментарями. Плануємо видати його 2020 року. Для мене це — підсумок семи років досліджень. І ще — завершую працю про Коліївщину, торкаюсь не тих аспектів, які добре висвітлені, а тих, про які слід розповісти по-новому.

— Щиро дякую, Тетяно Геннадіївно, за інтерв’ю та плідну співпрацю з українськими колегами.