Олександр ЛАШКО: «Нам потрібно зробити ідею пізнання власної країни однією з пріоритетних»
Картографічна продукція виробничо-маркетинговї компанії «Ортелій» зацікавила «День» незвичною тематикою туристичних карт. Зокрема, серією карт «Гетьманські столиці України», картою автотуриста «Сім чудес України», де у привабливому форматі легко подано просвітницький матеріал для широкого загалу «туристичної громадськості». Козацька доба, гетьманська Україна, замки й фортеці — все це цікаво сучасному українцеві. Тому нашим гостем і став директор компанії «Ортелій» Олександр ЛАШКО.
— Карти не тільки показують кордони й особливості місцевості, а й унаочнюють реалії життя певного історичного періоду. І сьогодні це актуально, бо у шкільних підручниках часом наводять відірвані від історичних подій речі. Аби зарадити цьому, на карту сучасної України разом із кордонами Гетьманської України ми нанесли межі етнічного розселення українців. Цікаво, що Гетьманщина, принаймні у своїй північній частині на той час (1648—1654 рр.), майже збігалася з нинішніми кордонами України. На карті показані три періоди гетьманської доби — хмельницький, після Богдана Хмельницького і період гетьмана К. Розумовського. Карти сподобалися школярам, бо вони, крім географічної інформації, несуть відомості про основних історичних діячів та символіку сучасної України.
Якщо говорити про наші туристичні карти, то концептуально їх створювали для можливості подорожувати знаковими історичними місцями України без екскурсоводів.
Загалом, карт в Україні сьогодні друкується не багато, як на 45-мільйону європейську країну з такою кількістю туристично-привабливих місць. Статистика не надто втішна. Понад 70% громадян України ніколи у своєму житті не виїжджали за кордон, зазначають соціологи. Майже 70% українців не їздили Україною, 36% українців, опитаних Київським міжнародним інститутом соціології та Інститутом прав людини і запобігання екстремізму та ксенофобії IHRPEX, жодного разу не були в іншому регіоні України, а треть українців (31%) взагалі нікуди не виїжджали зі свого населеного пункту. Для значної частини українців характерна погана риса — вони мало цікавляться тим, що відбувається за межами власного населеного пункту. Сусіднє село — майже невідомий край.
Що знають українці про той самий Миргород, який був величним козацьким містом? Старовинним і більшим, аніж Полтава. Полтава була невеликою фортецею на Іван-горі. Ще один регіональний лідер славетної Полтавщини — гетьманська столиця Гадяч, який цьогоріч відзначатиме 350-ту річницю, а саме місто на картах із 1533 року. Там були розташовані фортеця, замок, резиденція гетьмана І. Брюховецького, сім храмів, залишилися кам’яниці XVII ст. У місті проходили ярмарки і був Свято-Миколаївський козацький монастир, відомий з XV ст., згодом пограбований і зруйнований Катериною ІІ. У місті бували Б. Хмельницький, І. Виговський, Ю. Хмельницький та багато інших відомих постатей тієї епохи.
Зі студентських років почав цікавитися історією, хоч і не став фаховим істориком. Передусім мене зацікавила історія економічних відносин у різні періоди розвитку українського суспільства, між прикордонними країнами. Проблеми, що виникли між Гетьманщиною та Московією, а пізніше Російською імперією, по суті були значним чином пов’язані з економічними відносинами. І цим імперці майстерно скористалися. Цей досвід може бути актуальним для нинішніх олігархів. Сучасні багатії не хочуть розуміти, куди потрапили, не відчувають тяглості історії. Аби вони розуміли, що всі процеси, які тут відбувалися — не випадкові, то вже сьогодні інвестували б гроші в розвиток суспільства, у стимулювання внутрішнього попиту, в туризм зокрема. Взагалі, на мою думку, нам потрібно зробити ідею пізнання власної країни однією з пріоритетних.
— Чи складали ви рейтинги місць в Україні, які потрібно відвідати насамперед?
— Дуже багато людей приїздять до гетьманської столиці Чигирин — до 100 тисяч на рік. Популярні також Умань, Батурин, Глухів. В Україні взагалі парадоксальна ситуація. З одного боку, ніби держава цілеспрямовано не агітує і не пропагує таких маршрутів, а з іншого — люди їх уже самі виробили. Зокрема, багатьох приваблюють гетьманські столиці України. Між тим, парки в Умані, Білій Церкві традиційно популярні, але є також парки в Богуславі, Кагарлику, Ташані. (Перша згадка про село Ташань датована 1149 р. в Іпатієвському літописі «Как Юрий Долгорукий узял Переяслав»), Згурівський парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва, Яготинський парк, що пов’язаний з гетьманом Кирилом Розумовським, — і це тільки навколо Києва...
«День» часто пише про незнання або «викривлене» уявлення українцями своєї історії. З цим складно не погодитися. Але питання в іншому: наша спільнота — це виноградне гроно. Коли ви зриваєте гроно, то бачите: там ніколи не буває, щоб усі ягоди були однаково зрілі. Так і з суспільством. А історія — неймовірно цікава й повчальна. Гадаю, небагато людей знають, що першим політичним українським засланцем був гетьман Дем’ян Многогрішний. Якось за столом він сказав, що йому не дуже подобається політика царя стосовно Гетьманщини. Але це було сказано після того, як московський цар вирішив запхати руку в кишеню гетьманської України. Тут же стрільці-сердюки, котрі його охороняли, схопили й вивезли. Так Многогрішного послали на Сибір помирати голодною смертю.
Про це соромляться писати в підручниках. Але це наша історія, наш досвід, і це потрібно розповідати. За браком науково-популярних книжок, це частково можуть зробити карти. Моя майже фантастична ідея — видати цикл таких карт.
— Чи робить Україна досить для того, щоб пропагувати свої туристичні маршрути?
— Газету «День» читаю з першого номера. Майже всі ваші експерти постійно зазначають, що таки не досить. Для прикладу візьмемо місто Гадяч — колишню гетьманську столицю, а нині районний центр на Полтавщині. Якось я поцікавився в одного з керівників міста: а де у вас громадський туалет? Виявилося, що його немає. Ми чекаємо туристів, починаємо щось пропагувати, запрошувати, а елементарних вигод немає. Запитую: а в якому стані туалет у Лесиному гаю? Та ж відповідь. До слова, на сьогодні в Гадячі ця тема до певної міри виправлена, і цей приклад не для критики, а увага до характерної проблеми...
Золоте правило: розвиток туристичної інфраструктури починається з туалету і транспорту. Коли відкрився заповідник у гетьманському Батурині, стояла довга черга до єдиної вбиральні. А цивілізований платний туалет з’явився лише через рік. Усі кажуть — немає грошей. Навіщо гроші? Вихід — у залученні й заохоченні приватної ініціативи. Нехай беруть місце для продажу сувенірів тощо, а натомість роблять туалети. Є апробовані рішення, але ніхто цим не переймається.
В Україні майже 300 замків, фортець, палаців і лише три десятки — в туристичному, так би мовити, обігу. На відновлення інших бракує коштів. Пригадую, як у коментарі УНІАН відомий підприємець Ярославський зауважив, що він інвестував понад 570 млн доларів у розвиток ФК «Металіст» та підготовку Харкова до Євро-2012. На ці кошти можна повністю відновити всі замки України, створити десятки тисяч робочих місць і збирати гроші від вдячних туристів з усього світу (Але це не означає, що я рахую чужі гроші. Це порівняння масштабів економічних рішень за напрямками.)
Часом здається, що проблема українців — у тому, що з них постійно намагаються зробити холопів. І до певної міри це вдалося зробити. Холоп кричить на меншого, а більшого — боїться. В сучасній Україні переважають дві моделі поведінки — «барин» та холоп. Останніх значно більше. Це наслідки відсутності шляхетності в українському політикумі, а відтак і соціумі — авжеж, іншого не треба.
— Наш «ген шляхетності» розстріляла радянська влада?
— Складно сказати. «Ген шляхетності» — надзвичайно рідкісне явище й у стабільніших спільнотах. Ті ж самі варяги, які сюди наїжджали, ніколи не знищували дощенту паші й худоби та людей. Вони ніколи не забирали геть усе. Наприклад, татари й ті «приходили» не щороку. Сьогоднішня влада нагадує команду ліквідаторів. (За даними народного депутата Бевза В. М., за два останніх роки з України виведено 420 млрд грн, тобто річний бюджет країни.) Вони «відкручують із «Титаніка»» все, що можна вивезти на офшорний берег. Опиратися цим процесам, якщо суспільство допускає таке, покликане просвітництво. Це сьогодні робить «День». Саме ваша газета, на мою думку, виконує важливу функцію просвітянської діяльності. Освіта — обов’язкова і формалізована (визначена в часі та обсязі отриманих знань), а просвіта — зацікавлює в пізнані корисних речей, виховує повагу до цінностей.
— Очевидно, щоб робити такі якісні карти, ви вивчали досвід попередників. Чи можна говорити про існування української школи картографії? Хто її представляв колись? Хто зараз її розвиває?
— Щодо картографічної школи, то вона в Україні, хоч як це дивно, дуже давня, хоча до здобуття незалежності була частиною загальносоюзної. Є школи картографів у Києві, Львові, Криму, і не тільки. Якщо говорити про давні періоди, то, наприклад, Петро І для креслень наймав іноземців або ченців Києво-Печерської лаври... Карти походу Єрмака в Сибір, після чого відбулося падіння Сибірського ханства та приєднання Західного Сибіру до Росії, теж малювали українці. Врешті-решт, перше російське кругосвітнє плавання (початок ХІХ ст.) відбулося на кораблях «Надежда» і «Нева» під командуванням капітанів-лейтенантів Івана Крузештерна та українця Юрія Лисянського.
Отже, можна говорити про дуже давню традицію на українських теренах, однак назвати її суто українською складно, позаяк адміністративно то були Литва, Річ Посполита, Московія, пізніше Росія...
У нашій державі є Київська державна картографічна фабрика «Картографія», Київська військова картографічна фабрика, інститут «Укргеоінформ», ДП «Вінницька державна картографічна фабрика». Свого часу вони друкували продукцію для всього СРСР і країн СЕВ. Зрозуміло, тепер їхні обсяги значно менші. Є ще такі видавництва, як картографічне підприємство ЗАТ «Інститут пердових технологій» та «Миклухо-Маклай», НВФ «Геос», ВМК «Ортелій», видавництво «Світ», видавництво «Мапа» та ін. Інакше кажучи, зараз працює понад десяток картографічних підприємств, і вони сучасні та діючі.
— На початку розмови ви сказали, що хотілось би більше випускати карт, атласів. А попит є?
— Попит є. Особливо на автотуристичні, автодорожні карти. Однак навігатори значним чином їх витісняють. Мабуть, навігатор більш практичний, проте карта більш інформативна. Зауважу, що більшість водіїв користується і тим, й іншим.
Відомо, що будь-які економічні відносини мають внутрішні можливості й зовнішні обмеження. Зважаючи на це, внутрішні можливості — це величезні напрацювання в галузі туристичної, картографічної, географічної та краєзнавчої інформації в Україні. Є цілі школи краєзнавців: київська, львівська, одеська, кримська... З іншого боку, існують зовнішні обмеження. Наприклад, зменшення заробітної плати (курс долара з п’яти-шести гривень піднявся до восьми й далі, а реальна зарплата так і не піднімалася). Це примусило українців, які й так не дуже схильні до туризму, менше мандрувати. А ще ці обмеження з автобусами... Винайняти автобус, піти в міліцію і там доказувати, що поїздка не з демонстрантами до Києва, а, приміром, з учнями середніх класів на екскурсію в Чигирин, потім дорогою до Чигирина тебе тричі зупинять... Як наслідок, торік у гетьманських столицях школярів поменшало.
Крім того, зростання вартості паперу і друку. Відповідно, збереження ціни карти на тому ж рівні, що й три роки тому, істотно зменшує прибуток.
Щодо європейської практики, то там картографія — окрема турбота держави. Урядовці традиційно підтримують важливу галузь «державної безпеки».
— Пане Олександре, готуючи картографічний проект «Гетьманські столиці України», чи зверталися ви за підтримкою до місцевої влади тих міст?
— Звертався. Жодної відмови. Усі казали: «Будемо допомагати, але грошей в бюджеті нема...» Єдина вагома організаційна і до певної міри методична допомога була від Гадяча — мерії та райдержадміністрації. Особлива подяка місцевим краєзнавцям.
Знаєте, мешканцям наших маленьких міст та поселень, часто-густо міст з величезною історією, варто усвідомити, що українська культура — то є бренд.
Пригадую, як на мене образилися російські колеги за мої слова, що, мовляв, села навколо Києва старші за Москву. Тому ж Чорнобилю тисяча років...
Тож людям в українських маленьких містечках не обов’язково набудовувати щось виняткове. А просто прибрати сміття, пофарбувати огорожі, побілити будинки, поставити пам’ятного каменя з написом, наприклад: «Тут князь Святослав мед-пиво пив». А це так і було. Принаймні в Бортничах або Броварах. Тож до роботи! Мільйони туристів готові платити за нові враження. Надайте їм таку можливість!
