Олександр ОЧЕРЕТЯНСЬКИЙ: «Культура і література нині на роздоріжжі — куди йти, куди бігти?»

Серед експериментальних проектів сучасної літератури, яка, як здається, за останніх часів втомилася від експериментів — є таке явище, як міжнародний (хоча переважно російськомовний) сайт і альманах «Чернетка», які зосереджені на пошуках у так званій «змішаній техніці», поєднанні різних видів і жанрів мистецтва, інших способів висловлення. Ним керує в США відомий російськомовний поет, дослідник російського авангарду ХХ сторіччя Олександр ОЧЕРЕТЯНСЬКИЙ, який народився 1946 року в українській столиці та іммігрував із СРСР у 33 роки. Він погодився поговорити про сучасну літературу і можливість експерименту в ній, про спадок авангарду та інші літературні і білялітературні реалії.

— Пане Олександре, ви активно пропагуєте в літературі концепт «змішаної техніки». Розкажіть, будь-ласка, про нього детальніше!

— На тему змішаної техніки я говорив і писав неодноразово. У Москві і в Санкт-Петербурзі читав доповіді, в Києві, на жаль, лише один раз — сім років тому. До речі, якщо нічого не зміниться, планую наступного року у вересні побувати в Росії і в Україні, у тому числі — в Києві, виступити перед тими, кому тема ця може бути цікавою. Сама собою тема «змішаної техніки» досить широка, двома словами для газетного інтерв’ю вкластися — слово «важке» тут не пасує, скоріше — немає можливості. А тому — скажу за схемою «коротше нікуди»: змішана техніка з’являється там, де відбувається змішування у сфері культури: мови (література) і малюнка (малярство, образотворче мистецтво); мови, малюнка і музики (на папері, в Мережі — партитура); мови, малюнка, музики, однієї чи декількох прикладних наук. Змішування може відбуватися і відбувається в усіх можливих конфігураціях наведених складових при тому, що як уже неодноразово вказувалося, література була і залишається тим головним і в той же час сполучною ланкою, на якій будується будівля змішаної техніки. Тим, кому захочеться щільніше познайомитися з тим, що являє собою змішана техніка, має прямий сенс зазирнути на сайт альманаху chernovik.org.

— Яка головна ідея часопису «Чернетка» і однойменного сайту?

— Синтез. Або інакше: те що ми розуміємо під синтезуванням у найширшому сенсі цього слова.

— Як з’явився цей проект?

— На еміграції не так багато можливостей у російськомовного літератора зберегти себе, і, в моєму, принаймні, уявленні, видавання часопису — одна з таких можливостей. Інша річ, що все не так просто. Не просто в тому сенсі, що спочатку потрібно стати на ноги, а потім уже думати займатися духовними запитами. Але доки зіпнешся на ноги, головною турботою знов-таки має бути так звана глобальна ідея: зуміти себе не втратити, не розгубити. Ось коротко вся історія, яка вічно нова.

— А як йому вдалося проіснувати так довго — понад двадцять років?

— Була в роки навіть не моєї юності, а юності моїх батьків така пісня, ви мабуть її чули: «Надо верить, любить беззаветно...» і так далі. Іншого шляху, щоб вижити, відбутися — не кажу «зберегтися» — немає.

— Наскільки взагалі в сучасній літературі доречно говорити про експеримент або новаторство, особливо формальне, після всього, що відбувалося, наприклад, у XX сторіччі або за доби бароко?

— Дуже навіть доречно. Більше того — потрібно. Експеримент — це такий інструмент, знаряддя праці — яке не дає заспокоїтися писати-пописувати, малювати-підмальовувати. Заняття виключно заради самого процесу — найнудніше з можливих. Тепер про те, що ви називаєте: «після всього, що відбувалося в XX сторіччі...» А що власне відбувалося в XX сторіччі, то хіба не те ж саме, що й у попередніх? З тією лише різницею, що «дев’ятнадцяте сторіччя, залізне», а двадцяте сторіччя космічне, комп’ютерне. Ось і добре, двадцять перше сторіччя в такому разі — високотехнологічне, так що Експеримент по-справжньому з великої літери — ще попереду. Це стосується не лише техніки і науки, а й гуманітарних наук, з тією лише різницею, що вони чомусь завше суттєво відставали від досягнень техніки.

— Інколи доводилося чути, мовляв, нинішня умовно «авангардна» література, особливо поезія, це ніби такий собі «неокласицизм», тому що багато в чому йдеться про засвоєння, поглиблення, нове прочитання форм і прийомів першої половини XX століття в новому ідейному контексті?

— Відносно вашого питання щодо літератури. Дозвольте мені взяти дещо ширше, після чого я повернуся до літератури. Літератури як елементу того, чим є Культура. Так от, у моєму розумінні, культура нині на роздоріжжі — куди йти, куди бігти? Перепробувано, зроблено багато чого, єдиного стилю немає. Немає ні в чому і ніде. Багато талановитих людей працюють, але кожен у своїй ніші. Іншими словами, я б назвав нинішній стан справ «затишшям перед бурею». Все на цьому світі взаємопов’язано, футуристичний бум з продовженням (дадаїзм, сюрреалізм) початку минулого століття був викликаний стрімким розвитком науки і техніки, те ж саме чекає нас у найближчому майбутньому, в тому числі — в літературі. Так я принаймні гадаю.

— Що взагалі в сучасній літературній ситуації може вважатися новим, здатним здивувати, зробити поворот, перевернути чиєсь уявлення?

— Безумовно, змішана техніка, можливості якої важко переоцінити.

— Що зараз самі пишете? Плануєте видання нової книги або якісь інші проекти?

— Зізнаюся без фальшивої скромності, що постійно щось роблю: пишу не вірші, так теорію, не теорію, так есе або передмову, або ще щось. Багато колажую, ну і, звичайно, маса часу іде на роздуми, що теж, на мою думку, досить непроста і нелегка робота. З часу виходу моєї останньої книжки віршів, пройшло чотири роки, настав час робити наступну, дев’яту. «Настав час, — думаю я вже більше року, — всі ніяк руки не доходять». Зараз активно працюю над складанням і упорядкуванням п’яти колажних книг (у кожній — понад сотня сторінок), вони ж візуально-концептуальні проекти. Не нудно, одним словом.

— Як у своїх віршах шукаєте рівновагу між ігровою основою та інтелектуальною? Між статикою та динамікою?

— У мене ніколи не виникало проблеми щодо цього. Мабуть, внутрішнє усвідомлення моє само по собі врівноважує ці речі таким чином, що мені не треба витрачати зусилля на досягнення рівноваги між ними.

— Ви відомі як дослідник російського літературного авангарду. В Україні зараз авангард 1910—1930-х років маловідомий навіть серед освіченої публіки, його мало друкують, інколи з’ясовується, що не всі сучасні читачі готові сприймати те, що, як видається, вже років 80—90 мало б перестати бути епатажним. Як щодо цього в російськомовному літературному просторі?

— З українських авангардистів 20-х років з великою повагою ставився і нині поважаю Михайля Семенка і Гео Шкурупію. Не так давно Олександр Моцар повідомив мене про те, що вийшов досить об’ємний том Семенка. На мій погляд, це подія з числа знаменних. Неодмінно придбаю видання, коли приїду до України.

В Росії ситуація відносно цього набагато краща. Так, наприклад, існують два сайти, що займаються виключно Хлєбніковим. Поет і критик Сергій Бірюков заснував Академію Заумі, довкола нього об’єдналося десятка зо два розумників, з якими він творить великі справи. Виходить онлайн-журнал «Другое полушарие» (редактори Сергій Бірюков і Євгеній Харитонов). Є видавництво і при ньому магазин (який, до речі, буквально днями оголосив про відхід в онлайн) «Гілея», зайняті безпосередньо випуском і продажем книг авангардного спрямування.

— У 1910—1920-х роках існувало таке цікаве явище як україно-російська «погранична» авангардна поезія, написана змішаною українсько-російською мовою, що, звичайно, підсилювало її експериментальні можливості. Наприклад, далеко не всі знають, що фактично перший український футуристичний вірш написав російський поет Василіск Гнєдов. Вам доводилося стикатися з іншими цікавими фактами цього явища?

— Василіск Гнєдов — абсолютно неповторне явище в літературі. Це перш за все. А якщо говорити взагалі про такі речі, то, наприклад, у Чикаго живе поет Наум Сагаловський, який у віршованих текстах вельми майстерно подає деяке синтезоване вариво, що складається з українізмів, ідиш та російської мови, а основа — російська. Є абсолютно унікальні речі.

— Ви іммігрували з України понад 30 років тому. Часто буваєте на батьківщині? Які почуття вона нині у вас викликає?

— Так, 33 роки минуло з того часу, як я заплатив 500 рублів за відмову від радянського паспорта, виїхавши на постійне місце проживання до Сполучених Штатів. За цей час у Києві був тричі: на початку дев’яностих, 2005-го і торік. Як вже говорив вище, збираюся наступного року знову завітати. Звичайно, приємно пройтися тими вулицями, якими колись ходив щодня. Маса спогадів, але, на жаль, майже ні з ким зі своїх давнішніх приятелів так і не зустрівся. Розкидала доля всіх у різні боки. А крім того, у мене в Києві могили діда, бабусі, батька.