«Ось тобі, жінко, мова. Стріляй із неї»

Письменниця і перекладачка Катерина КАЛИТКО не потребує особливого представлення. Її добре знають в Україні й за межами країни. Та попри свою, не побоюся цього слова, славу, Катя напрочуд проста і доступна, з нею цікаво говорити на будь-які теми, можна «по-дівчачому» попліткувати або глибоко пофілософствувати про наболіле. Можливо, тому наша розмова, яка передусім була покликана розповісти про її метафізичну збірку поезій «Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого», переросла в певну рефлексію про «острів» інтелектуалів і локомотив для важкого рухомого складу, що його неймовірно важко витягти з «болота».

«ІСТОРІЯ ПРО ВТРАТУ ЗВ’ЯЗКУ З ОДНІЄЮ ТОЧКОЮ НА МАПІ ТА ПЕРЕМІЩЕННЯ В ІНШУ»

— Збірка «Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого» викликала певний резонанс і в читацьких колах, і в літературних, бо це не просто поезія, а верлібровані історії, які пов’язані між собою і читаються на одному подиху. Які смисли, образи хотілося передати і чи вдалося?

— Сучасна українська поезія загалом тяжіє до оповідання історій, бо має потребу наново описувати світ, що різко змінюється. Моя історія — передусім про втрату зв’язку з однією точкою на мапі та переміщення в іншу. Хоч би як хто це трактував: чи як депортацію, чи вимушене переміщення, чи (ре)інтеграцію, тобто роботу з темою внутрішньоукраїнських «нових сусідів». Насправді жорстокі слова «біженство» чи «вигнання», яких ми зі зрозумілих причин уникаємо, різкіше акумулюють всю гіркоту подібного досвіду. Це ніби спроба відшукати себе, впізнати власне обличчя в нових декораціях. Складно і не завжди можливо це зробити, але дуже по-людськи хочеться. Про це й книжка.

— Збірка увійшла до Всеукраїнського рейтингу книжок року і здобула відзнаку «ЛітАкцент-2019». І це, якщо я не помиляюся, вже третій «ЛітАкцент» у творчому доробку?

— Так. Перший був за книжку «Катівня. Виноградник. Дім» 2014 року. Другий — торік за збірку «Бунар». Тоді нагороду в поетичній номінації ми розділили з Остапом Сливинським та його збіркою «Зимовий король». Для мене це важливо, бо Остап — один із моїх головних поетів-сучасників. Третя — свіжа відзнака за збірку «Ніхто нас тут не знає, і ми — нікого», видану в Meridian Czernowitz.

— У дописі на «Фейсбуці» про відзнаку від «ЛітАкценту» ти згадувала, що «назва народилася під час мандрівки на край світу». Що це була за подорож?

— Якось ми з подругою їздили шукати слідів приватної історії до Бессарабії. Не розказуватиму всіх подробиць, але цей сюжет вкорінений в Україні. Про край світу я згадала через те, що в Україні є дуже багато забутих, віддалених від магістральних шляхів місць, де водночас прошито страшенно багато досвідів, гострих, цікавих, фронтирних. Там сходилося багато кордонів, змішувалися етнічні субстрати, пролягали шляхи, які пронизували країну наскрізь і вели до інших, далеких країв та великих відкриттів. Тому глибоке внутрішнє дослідження української історії на атомарному рівні видається мені не менш важливим, аніж уважність до великого світу. Це така хобітська історія, де кожен визначальний шлях починається з першого кроку за рідний поріг.

— Ілюстрації до книжки робив Юрій Іздрик. Це твоя чи його ініціатива?

— У нас із Юрком тривалі взаємини, якраз торік вони мали десятирічний ювілей. Видавництво свідомо замовило ілюстрації саме йому, а для мене це був прекрасний сюрприз. Коли головна редакторка Meridian Czernowitz написала, що цікавий митець, котрий свого часу і мене видавництву радив, ілюструватиме мою збірку, я одразу запитала: «Іздрик?». Це така зворушлива, майже родинна історія, яких у «Меридіані» багато. Юркова робота дуже тонка. Він використовував відбитки різних ужиткових, часом доволі брутальних предметів: розвідного ключа, ножиць, ґудзиків, шестерень, гребінців, плівки, мотузки — а в підсумку вийшли тонкі й захопливі ілюстрації. І це теж про лейтмотив книжки. Іздрик — один із тих, хто найкраще міг і зумів зрозуміти, про що мені йдеться.

«ПРО МОВУ ЯК ПРО ОСТАННЮ ЗБРОЮ, КОЛИ У ТЕБЕ ВСЕ ВІДІБРАЛИ І ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЛИШЕ ВОНА»

— Виходячи з історії виникнення збірки, «на краю світу», на твою думку, чому досі у нас так багато закинутих місцин, про які ми не знаємо, але мали би?

— Країна справді велика. Крім того, це прямий наслідок того, що з нами робили 70 років поспіль. У нас цілеспрямовано намагалися відібрати пам’ять, причому як на ментальному, так і на матеріальному рівні. І зараз ми знову пірнаємо в якусь колективну амнезію, бо, скажімо, присутність нового Гітлера сучасності в «Яд Вашемі», на пам’ятних заходах, присвячених Голокосту, — це дуже недобра сатира. Такого роду ситуації, як показує досвід 1930-х років, нічим хорошим не закінчуються. Мене не полишає передчуття, що легковажність світового політикуму та європейських публічних інтелектуалів, які до кейса України ставляться без належної серйозності, може призвести до масштабних і непоправних наслідків. З іншого боку, я не маю права нікого засуджувати, бо наші проблеми завжди залишаються тільки нашими. Принаймні поки не переростуть у світові.

— Власне, такі перестороги лунають з уст багатьох науковців, літераторів, інтелектуалів. Інше питання, чи їх чують, чи до них дослухаються, бо направду виходить, що є певний україноцентричний «острів», а довкола «болото».

— Ти знаєш, я дотепер переживаю ПТСР за наслідками президентських виборів. Зараз дійшла до такого собі соціального дарвінізму: рятувати потрібно лише тих, кого можна врятувати, хто сам цього хоче. І не можна в усіх гріхах звинувачувати інтелектуалів: мовляв, вони замкнулися у своїх бульбашках, не можуть нічого пояснити простому народу... Я слухаю ці безкінечні мантри й починаю закипати: чого ще від мене, від нас хотіти? У межах своїх компетенцій, можливостей, ресурсу я зробила все, що могла, як і кожен із колег, — говорила, розтлумачувала, ілюструвала історичними аналогіями, підтримувала освітні й культурні ініціативи, щоразу виходячи зі своєї (дуже умовної) зони комфорту. Інтелектуал, як і будь-яка інша жива людина, не може перестрибнути собі через голову, працювати за межею фізичних можливостей і власних компетенцій. Якщо все зроблене досі не подіяло — мабуть, щось не те все-таки з людьми. Вони не хочуть, не потребують, щоб хтось піднімав для них планку і допомагав до неї тягнутися.

Ліпше консолідувати зусилля заради тих, хто хоче рости. І тоді спільним ривком, може, вдасться потягнути цей локомотив з причепленими важкими й анахронічними вагонами. Зрештою, в українській історії вже відбувалося таке. Сто років тому для простого українського люду були надскладними інтелектуальні гасла, які транслював провід УНР, простіше було із «землю — селянам, заводи — робітникам». Народ зрадив ідею власної державності, а внаслідок цього невдовзі отримав Голодомор. Щось подібне стається завжди, коли починають маловажити ідеями. Чим відгукнеться теперішня ситуація, зважаючи на підступні механізми гібридної війни і на глобальний характер політичних процесів, навіть не хочу зараз прогнозувати.

— Чи може літературне слово застерегти від «підривів» або стати одним із видів зброї в інформаційній смисловій війні?

— Ми страшенно логоцентрична нація — на цьому я часто наголошую — і схильні перебільшувати вагу літератури і словесності загалом. З іншого боку, я нагадую собі, що в періоди бездержавності вся ця словесна круговерть була для українців чи не єдиним домом. Україномовність, художня література, полемічна публіцистика з національних проблем — все автоматично ставало синонімом України. І тому зараз, коли маємо свою державу, власний формальний кордон (хоча що таке формальний кордон під час війни, коли над його частиною немає контролю?), українці не можуть здихатися інерційної звички покладати відповідальність на, умовно кажучи, людей слова. Письменники — теж люди, вони часто демонструють увесь спектр людських слабкостей: бездумно кажуть небезпечні дурниці, прислуговують злочинним режимам, просто втомлюються і зневірюються.

Очевидно, прозвучить це моторошно, але про вдячність великій історії я призвичаїлася думати в контексті наративу Голодомору. Покоління наших батьків, дідів і прадідів пережили жахливі речі упродовж ХХ століття. Перша світова, українська революція, згортання визвольних змагань, червоний терор, Голодомор, Друга світова, повоєнний голод і весь цей совок, який монотонно, щоденними своїми практиками розчавлював людське «я». Наша поява є свідченням дива. Люди гризли землю зубами, переживали нестерпні втрати й приниження, розлюднення до тваринного стану, але перемогли себе і якось вистояли, щоб народити дітей, щоб з’явилися онуки. Сам факт того, що бездержавний український народ пережив Голодомор і кілька хвиль послідовних репресій, — це непояснюваний феномен. І те, що ми тепер є на території власної держави, здатні до активних дій та до інтелектуальної рефлексії на тему нашого ХХ століття, вже є підставою для вдячності. З таких позицій варто підходити і до історії загалом, і до концептуального позиціонування українства. По-перше, ми є, попри всі передумови для того, щоб нас не було. По-друге, ми досі здатні опиратися. Хоча б за це подякуймо одне одному на своєму «острові».

Не варто серед письменників та інтелектуалів шукати остаточної правди. Але можна знайти серед них орієнтири для себе: тих, кого ти інтуїтивно відчуваєш своїми, чи тих, хто не спаплюжив чесного імені в політичній м’ясорубці. І так, україномовність, україноцентричність, а також (це зараз прозвучить страшенно пафосно, але не знаю, як ще інакше можна сформулювати) якась послідовна позачасова віра в українську ідею залишаються маркерами своєї території, на якій продовжуєш почуватися безпечно і в час, коли «свого» стає дедалі менше у глобальному світі.

У збірці, про яку ми говоримо, є вірш «Ось тобі, жінко, мова, стріляй із неї...» — дехто недалекоглядний називав його кровожерним, закидав, що жінка не повинна так писати... У ньому, власне, йдеться про мову як про останню зброю тоді, коли у тебе все відібрано. На цій думці я твердо стою: твоя мова, твої вербальні та позасловесні досвіди, пов’язані з нею, — це водночас твоя перша й остання суперсила, твоя остання територія, яку понесеш всередині. Навіть якщо, не дай Боже, втратиш територію, означену державним кордоном.

«ЖИТТЯ МОГО ПОКОЛІННЯ ПРОХОДИТЬ МІЖ РЕВОЛЮЦІЯМИ ТА ВНУТРІШНІМИ ЕМІГРАЦІЯМИ»

— Тобто ти не виключаєш можливості, що доведеться емігрувати?

— Для себе я вже визначалися: що б не було, хочу залишитися в Україні. Буду оркестром, що грає на «Титаніку», за найгіршого сценарію. Останнім часом щосили утримуюся від випадання у внутрішню еміграцію. Я вже була в ній за часів Януковича і не можу більше дозволити собі такого марнування часу й сил. Життя мого покоління загалом проходить між революціями та внутрішніми еміграціями. Ось я, скажімо, ветеранка трьох революцій: «України без Кучми», Помаранчевої та Революції Гідності. Революція на граніті пройшла повз мене в силу віку, але її шлейф і постреволюційні рефлексії істотно на мене вплинули. І зараз просто піти в себе і чекати, коли щось зміниться в незалежний від тебе спосіб, — недозволена розкіш. Ти не можеш витягнути картридж зі своїм ресурсом із підмурівку держави, це аморально. Ти не можеш мовчки паралельно співіснувати з державницьким концептом, який втілюється незалежно від тебе, це просто дискомфортно. Потрібно визначатися з напрямком руху, навіть якщо він буде протилежним до загального.

— Як у цьому потоці не втратити себе? Вберегтися — хоча б на «острові»?

— Чесно кажучи, останнім часом я впізнаю «своїх» людей за близькістю до нервового зриву. Не змогла би бути поруч з тими, хто вдає безхмарне життя, що минає на концертах-вечірках-застіллях і засвідчується міщанськими селфі. Адекватна, чутлива людина не може не реагувати на чинний порядок денний. І так, серед своїх людей справді почуваєшся на острові. Щоб утриматися при психічному здоров’ї, у періоди спільних втрат і кризи довіри вкрай важливе вміння слухати одне одного і розповідати історії. Для життя кожної людини, кожної спільноти важливою є присутність свідка. Як і у випадку героїчної загибелі, коли поруч має бути свідок, який потім перекаже події командуванню чи напише про них. Такий собі літописець. Але обов’язково хороший, надійний, який не викривлятиме мотивацій, не надасть своїх тлумачень, а щиро розповість: ось за що жили ці люди, ось за що були готові вмерти, ось так вони це пояснюють.

«СЛОВО МАЄ БУТИ УДАРНИМ І ЧЕСНИМ. ТОМУ ПОТРЕБУЄ ДИСТАНЦІЇ...»

— То нам слід чекати таких історій від Катерини Калитко?

— У мене багато подібних історій, я живу з ними всередині. Письменник — це загалом велике вухо, яке постійно вслухається у світ. Я вже приблизно бачу, як писатиму про складні досвіди, які формують нас тепер і формували раніше. Але поки що закінчую роман, який має столітню перспективу, має тлом Першу світову війну та українську революцію. Це не історична річ, радше соціально-психологічна, але на історичному ґрунті. І працюю з багатьма заторкнутими сьогодні темами: тут і пошук, набуття і втрата розхитаної індивідуальної ідентичності, набуття і втрата України.

Я свідомо обрала часову перспективу, щоб метафорично говорити і про наш найсвіжіший воєнний досвід. Дотепер не відчуваю за собою права писати про теперішню війну. Ми всі досі глибоко сидимо «в матеріалі», але й водночас далеко від епіцентру, а всі аберації такої ситуації шкодять чистоті бачення та аналізу. Найсильніша зараз — література факту, щоденникова проза, ветеранська. І зовсім інша річ — коли людина «не з нуля», сидячи в тилу, починає розмірковувати про війну, яка ще не закінчилася. Слово має бути ударним і чесним. Тому потребує дистанції, яка б допомогла створити безжальну — в хірургічному сенсі — літературу. Зокрема, без погладжувань, виправдань і страху когось образити.

— Новий роман — це авторський жест вдячності історії?

— Література в принципі відповідальна перед історією, вона часто стає її частиною. А вдячності як риси характеру нам в Україні направду бракує. Ми й самим собі ніколи не вдячні, не визнаємо власних здобутків, не вміємо просто похвалити себе, стоячи перед дзеркалом. Це абсолютно постколоніальний сюжет. Я противниця строгих виховних доктрин, але думаю, що якраз вдячність варто виховувати змалку. І до своєї історії також — не героїзуючи її надміру, але визнаючи помилки, встановлюючи причинно-наслідковий зв’язок і дякуючи за досвід.

Очевидно, прозвучить це моторошно, але про вдячність великій історії я призвичаїлася думати в контексті наративу Голодомору. Покоління наших батьків, дідів і прадідів пережили жахливі речі упродовж ХХ століття. Перша світова, українська революція, згортання визвольних змагань, червоний терор, Голодомор, Друга світова, повоєнний голод і весь цей совок, який монотонно, щоденними своїми практиками розчавлював людське «я». Наша поява є свідченням дива. Люди гризли землю зубами, переживали нестерпні втрати й приниження, розлюднення до тваринного стану, але перемогли себе і якось вистояли, щоб народити дітей, щоб з’явилися онуки. Сам факт того, що бездержавний український народ пережив Голодомор і кілька хвиль послідовних репресій, — це непояснюваний феномен. І те, що ми тепер є на території власної держави, здатні до активних дій та до інтелектуальної рефлексії на тему нашого ХХ століття, вже є підставою для вдячності. З таких позицій варто підходити і до історії загалом, і до концептуального позиціонування українства. По-перше, ми є, попри всі передумови для того, щоб нас не було. По-друге, ми досі здатні опиратися. Хоча б за це подякуймо одне одному на своєму «острові».