Полегшені сторінки, зміст «із вагою»

Одного недільного ранку іспанська графиня де Каса-Торрес виходила з церкви, як завжди, розкішно вбрана. «Якби я мав подібну тканину для сукні, то створив би краще!» — почула вона зухвалу ремарку, коли проходила повз смаглявого підлітка на сходах. Де Каса-Торрес зупинилася, заінтригована. Так почалося знайомство, яке стало трампліном для кутюр’є Крістобаля Баленсіаги. Хлопець дотримав свого слова: справді, створив вишукане вбрання, котрому на той час не було аналогів, тим паче — конкурентів. Бездоганний крій, лаконічність, інтелектуальність, що спрямовували погляд «в», а не «на». Він став особистим кравцем графині, поступово вдосконалювався, з кожним кроком наближаючи свою майстерність до ідеалу. Так, період 1940 — 1950-х в історії моди називають «ерою Баленсіаги».

«Я створив би краще» — це саме та рушійна сила, що запускає процес еволюції. І це в тому числі негласний слоган «Дня». Кожна нова книжка бібліотечного проекту — це смисловий та візуальний рестайлінг. Щоразу хочеться купувати, читати, дарувати, перечитувати, ділитися.

Щодо мого вибору, перші придбані книжки «Підривної літератури» — це «З Нотаток Редактора» Єжи Гедройця та «Українська інтелігенція — жертва більшовицького терору» Віктора Петрова. Згодом до них приєдналися «Українські силуети» Михайла Хейфеца. Чому саме вони? І для чого саме вони?

По-перше, тому що це три зовсім різні ментальності, віддалені територіально, але сполучені розумінням української ситуації.

По-друге, про вищезгаданих осіб не так уже й багато нових видань. У школі, наприклад, для мене ці імена взагалі були невідомими.

На моє переконання, ХХ століття — найпривабливіший період історії людства. Час нетипової краси. Потворний подіями і вродливий особистостями. Тому ці три збірки об’єднує вражаюче щира людяність. І... звільнення від ментального корсета СРСР. Вкотре.

ґедройцеві нотатки справді випередили час. Стратегія побудови міжнародної політики із визнанням своїх державних слабких та сильних сторін: «Немає сенсу порпатися у минулому. Межовою лінією для оцінки людини є її поведінка у мить здобуття незалежності». Редактор паризького журналу «Культура» понад 20 років тому стверджував, що незгасні суперечки щодо операції «Вісла» та Волинської трагедії — це кроки назад, які тягнуть за собою глибокий регрес. Чи потрібен він українцям та полякам? І чи наближають вони їх до Європи?

Відносини з Україною, Литвою, Білоруссю, Росією, США... Про це Єжи гедройць багато висловлювався, писав, переконував, пропонував. Зараз якнайкращий час робити акцент на поверненні до вивчення незнаної/забутої/прихованої історії та інвестувати в освіту, в культурні полілоги. Економіка може бути життєспроможною тільки завдяки ним.

Наступний автор — Віктор Петров. Про вчинки письменника можна безкінечно полемізувати і так само довго досліджувати його біографію. «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору» — це меморіальна дошка. Перелік усіх тих, кого із маніакальною системністю знищували більшовики. Петров небезпідставно вважає, що це був примусовий «патологічний розклад нормальної психіки». Особистостей, сімей, генерацій, етногруп. І за цими злочинами — та сама комуністична влада, яка влаштовувала зворушливі паради та годувала населення «тією самою докторською» ковбасою за ГОСТом...

Серед трьох прочитаних книжок найбільше мене вразили «Українські силуети» Михайла Хейфеца, де він пише про Василя Стуса в таборах. «Но Стус вовсе не смиренно воспринимал трагедию национальной истории: не в силах ее изменить, он желал переменить ее направление в будущем». Знайомо, чи не так?

Важко (і фізично боляче) повірити, як у тогочасних умовах слідств і таборів (досить яскраво описані Солженіциним та Шаламовим) вдавалося зберегти свої принципи, характер і гідність. Стус зміг. «Василь всегда разговаривал с начальством и ментовней победителем и прокурором на будущем Нюрнбергском процессе, а их «держал» за преступников... легко представить, чем обычно кончались его контакты с начальством», — помічає Михайло Хейфец.

«Силуети» — дуже інтимна річ. З’являється відчуття справжнього, притримана завіса: фрази Василя Стуса, вчинки у таборах, повага ув’язнених до нього, вражаюча ерудиція (пізнавально про улюбленого ним Рільке, Гессе, Камю) і розвінчання стереотипів щодо Тичини та Бажана. Справді, хочеться читати кілька разів поспіль.

...«Підривну літературу» та «Бронебійну публіцистику» я сприймаю як одну серію — за контентом та дизайном. Вони гармонійно виглядають на полиці завдяки «бездоганному крою, лаконічності, інтелектуальності». Ще більш органічно ці примірники почувають себе у дамській сумочці чи кишені верхнього одягу — формат дозволяє (перевірено на власному досвіді). Зважаючи на динамічний стиль життя, книжка має бути не важчою за планшет — майбутнє саме за «стрункими» виданнями. Сподіваюся, найближчим часом можна буде купити електронну «Підривну літературу». Полегшені сторінки, зміст «із вагою».

Оксана Пахльовська назвала серію «крапельницею для недужого національного організму». Додам, що Ліліан, головна героїня Ремаркового «Життя в борг», «лікувала» свою тяжку хворобу вбраннями від Баленсіаги. «Терапія» може бути дієвою й естетичною одночасно.

За умови, що хворий прагне одужати.