Постмодерний детектив Мюріел Спарк

Мюріел Спарк... У зв’язку з цим іменем спадає на думку серіал «Міс Джин Броді у розквіті сил» — це ж за її романом, чи не найкращим, на думку самої авторки. Або відомий роман Memento mori, маловідомий у нас... Узагалі, наприклад, в Інтернеті українською про цю письменницю знайдемо зовсім небагато — хіба її «Портобелло-роуд» у перекладі Олега Короля. А тепер маємо новий переклад Спарк       — такий собі постмодерний детектив «Помічники та підбурювачі», надрукований у видавництві Discursus (перекладач — Іван Кричфалушій). І перш ніж заговорити про власне книжку, — відкриймо для себе авторку та перекладача.

Мюріел Спарк (1908, Единбург — 2006, Флоренція) — британська письменниця шотландського походження, літературознавець, драматург, поетка, нагороджена Орденом Британської імперії. Мюріел Сара Кемберг певний час працювала у розвідувальному відділі Міністерства закордонних справ Великобританії, жила у Зімбабве та Америці. Найбільшим тектонічним зламом у житті Спарк (батько якої сповідував юдаїзм, а мати була англіканкою) стало навернення до католицької віри. Звісно ж, цей крок мав значний вплив і на письмо. Скажімо, як у її першому романі — «Розрадники» (The Comforters, 1957). Також Мюріел Спарк опублікувала низку біографій, присвячених Мері Шеллі, Джону Мейсфілду та Емелі Бронте.

Іван Кричфалушій (1991, псевдонім — Іван Непокора) — український поет та перекладач, що від 2004 року мешкає у Канаді. Він встиг не лише представити власну книжку поезій «Пісні для О» (2014), а й вибухнути 2015 року цілим букетом перекладів:  Моріс Панич «7 історій та інші п’єси», Том Стоппард «Розенкранц та Ґільденстерн мертві», Гарольд Пінтер «Це єдине, що насправді трапилося», Семюел Беккет «Мерсьє та Камьє» та, зрештою, Мюріель Спарк.

У передмові до роману Кричфалушій-Непокора запевняє: «У ньому є все: захопливий сюжет, їдка сатира, властива для Спарк ненав’язлива релігійна дидактика, чудова постмодерністська композиція, де, за словами Ф. Апостолоу, герої «пеперемінно дурять одне одного, створюючи одне про одного багато вигаданих історій, без будь-яких зусиль проникаючи в простір цих історій і вибираючись із нього».

І справді,  у цій «поперемінності» простір роману нагадує скоріше еліпс, ніж визначену лінійність детективної історії, за якою всі винні — покарані (або майже покарані), а праведні — винагороджені. У цьому «еліпсі» відносності правди та брехні, де одна із головних героїнь, психотерапевт Гільдеґард Вольф, вирішує докопатися до істини — хто з її двох клієнтів таки є справжнім убивцею, а хто його помічником, хто є лордом Луканом, а хто лише це вдає, хто є відображенням, а хто є дзеркалом; але сама ж і провалюється на крихкій кризі свого минулого, бо сьогоднішня успішна паризька лікарка Вольф — це вчорашня шахрайка-стигматичка Беате Паппенгайм із Мюнхена... Але чи справді шахрайка, адже вона таки зцілила декого? Ця невизначеність та небанальність сюжетних ходів і породжує певний сюрреалізм оповіді, ба навіть пускає її в якесь абсолютно позбавлене звичної нам логіки детективів піке.

Щоправда, складно говорити про релігійну дидактику в цьому романі. Радше це іронія, дражніння теми християнської містики. «Я скажу несерйозно про серйозне, щоб ви таки замислилися», — ніби говорить нам Мюріел і посилає свою героїню переховуватись у монастирі Авіли...  Або перекидає героїв-християн до язичницької Африки, де і вмикає свою коронну сатиру в діалозі автохтонів:

— Вони поклоняються ягнятку, як індуси корові. Вони вмиваються у крові ягнят.

— Цього я не знаю. Гадаю, це не найкращий спосіб вмиватися, адже потім увесь липкий.

Словом, «Помічники та підбурювачі» — це вишуканий і грайливий твір, який читається на одному подиху, без зашпорпувань, із дуже природною та пластичною мовою, що, мабуть, і є ознакою якості будь-якого перекладу, а цього зокрема.