Про минуле й давнє коріння

Книжку видано «Університетським видавництвом Пульсари», а ілюстрації, виконала художниця Інна Бородаєва.

Цьогоріч виповнюється 100 років від дня народження видатного українського етнографа і публіциста Олекси Воропая, якому судилося поневірятись світами і померти далеко від рідної землі (м. Лідс в Англії). «Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі цілющим бальзамом, який сповнює її могутньою силою» – говорив Воропай. Поява нового видання «Звичаїв…» – слушний привід згадати про видатного вченого, поговорити про його науковий і письменницький спадок, який  поступово повертається на Батьківщину.

Олекса Іванович Воропай народився  у заможній родині, в Одесі,  9 листопада 1913 року. Перший хлопець у батьків (до нього вони мали три доньки), спадкоємець маєтку. Та не злукавила ворожка, напророкувавши матері Олекси: «Народиться в тебе син, знатимуть про нього в світі, але житиме за морями, за горами, в чужій стороні»… Чи сказала тоді ворожка, що всю родину  розкидає по світах, а за  деким з Воропаїв не те що сліду – відлуння не зостанеться?! Коли Олексі минуло п‘ять років, батько подався на еміграцію. Революція, громадянська війна… Ніхто з родини ніколи більше про нього навіть  не чув. Сестри змінювали прізвища, адреси – тавро «неблагонадійних»  вп’ялося в шкіру. Мати від цькування і злиднів заховалась на малій своїй батьківщині, на Херсонщині, у селі Надлуки.   

Чорний  1933-й накрив Україну і людність її… та Олекса Воропай вижив. Він закінчив сільськогосподарський технікум і дістав посаду агронома в колгоспах на Вінниччині. Отримував на місяць пуд борошна. Надсилав у Надлуки матері. Якби ж то до неї те борошно доходило! Мати у 1933-му померла.  Втрату  Олекса переживав важко. Та й як агроном бачив, що діється в колгоспах, як знущаються над селянами, як тяжка праця, , голод перетворюють людей  на рабів.  Все це Олекса Воропай описав у книзі «В дев’ятім крузі», яка й досі в Україні не видана. Хоча Роберт Конквест –  британський дипломат, історик, літератор, письменник-фантаст, поет, один із найкращих і найвідоміших авторів публікацій про історію СРСР, зокрема періоду сталінських репресій та Голодомору в Україні 1932—1933 – у своїй знаменитій розвідці «Жнива скорботи» 37 разів (!) посилається саме на спогади Воропая «В дев’ятім крузі». Тож, як і напророкувала ворожка: світ його знає!

Олекса Іванович у 1944 році емігрував.  На той час учений мав уже не лише агрономічну освіту, а й початкову гуманітарну. В 1940-му вступив до Одеського університету. На філологічний факультет. Згодом за порадою професора цього факультету перейшов на етнографічний.  Студентом довелось бути недовго. Війна. У 1942-му повернувся на Вінниччину в село Вороновиця,  де його знали під псевдонімом Степовий. Знайшов  роботу і згуртував  місцеву молодь навколо ідеї національного визволення України.

Радянські війська повернулись у 1944 році. В Олекси Воропая, як і у багатьох його однодумців,   вибір був невеликий – між смертю в сибірських таборах  і дорогою світ за очі. Довгі мандри описані в щоденнику вченого «В дорозі на захід». А  інша книга – «Ясир» – записки, листи, вірші, світлини молодих  українців, які опинились у  німецькій неволі,   і з якими Олекса Воропай упродовж кількох років  перебував у таборі для переміщених осіб у німецькому місті Авгсбурзі. До речі, ні «Ясир», ні «В дорозі на захід»  в Україні так само не видані! На чужині,  в таборі під псевдо «Олекса Степовий» Воропай видав сім книжок! Нехай і на неякісному папері, нехай на ротаторі. Праці Олекси Івановича були потрібні людям, котрі скучили за рідною землею. А ми хіба не скучили? Хіба нам зайві будуть, скажімо,  народні легенди, записані вченим в  Україні в 1942-1943 роках? Або «Українські народні приповідки», або «Українські народні загадки», або «Пригоди Марка Чубатого» про чоловіка, що «мусів крутитися, коли вся мерзота життя йшла проти нього»?

Олекса Іванович разом з дружиною знайшов  затишок у Великій  Британії. «Затишок» – так називалась його невеличка й скромна оселя у містечку Вітербі недалеко від міста Йорк. Тут з 1961 року  журналіст, письменник, етнограф працював на посаді старшого науковця у слов’янському відділі Національної науково-технічної бібліотеки Великобританії. 

Через десять років життя на чужині  захистив дисертацію «Звичаї нашого народу. Етнографія України та інших слов’янських народів та фольклор», здобув звання доктора слов’янської етнології. А в 1961-у захистив і  другу дисертацію «Вивчення роду Alopekurus L. (лисохвіст). Проблеми виду та процесів видоутворення з уваги на модерну цитогенетику»  і здобув звання доктора біології (ботаніки). Олекса Іванович був членом Інституту Біологів Великобританії, Ботанічного товариства Великобританії, Королівського Інституту Антропологів (і Етнографів) Великобританії.  Воропай належить до тих українців, які збагатили своєю працею і творчістю світову цивілізацію.

Головна праця О. Воропая — двотомний етнографічний нарис «Звичаї нашого народу» (1966, Мюнхен), в якому ретельно дібрано звичаї та обряди різних регіонів України, що пов’язані з народним та релігійним календарями. Ця книга поєднує принципи науковості та популярності і є однією з кращих українських етнографічних праць XX ст.

Нам треба не бути  байдужими    до спадку своїх земляків, що їх лихо розкидало по  континентах. «Заслуговує на краще знайомство і особа Олекси Воропая». «Де зберігається нині, після смерті О. Воропая і його дружини, архів вченого, поки що не відомо. Його документи, підготовчі матеріали до невиданих праць, листування не вивчені. Зрештою не знаємо і докладно його життєпису», – так висловився  відомий історик, доктор наук Сергій Білокінь  у  післямові до першого в Україні репринтного видання етнографічного нарису «Звичаї нашого народу». Олекса Воропай помер 20 липня 1989-го…

«Університетське видавництво Пульсари» тішиться з того, що видання книги спричинило розголос. Присвята до  наукової розвідки про звичаї українців: «Моїй матері, що перша навчила мене любити свій край, від щирого серця присвячую…» - звучить сьогодні символічно.

  На презентації «Звичаїв нашого народу» у Центрі української культури та мистецтва заступник директора Національного інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Рильського Оксана Шевчук запропонувала провести конференцію до 100-річчя Олекси Івановича Воропая і підтримала пропозицію видавництва звернутись до відповідних наукових установ Великої Британії, щоби розшукати архів вченого, і якщо не вдасться повернути архів на Батьківщину, то принаймні знайти можливість видрукувати «Звичаї нашого народу» повно, як планував автор. Ідеться ще про п’ять томів: «Родинно-побутові звичаї», «Рослини в звичаях і віруваннях українського народу», «Тварини і птахи   в звичаях і віруваннях українського народу», «Побут і звичай української провідної верстви» та «Історичні народні перекази».

Олекса Воропай говорив: «Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю».