Про смисли епох

«Історик, культуролог П’єр Нора свого часу створює величезне монументальне видання «Місця пам’яті», куди занесено кожне місце у Франції, яке так чи інакше було дотичне до французької історії. До цих «місць пам’яті» він зараховує велику кількість об’єктів: вулички, храми, певні історичні події, художні твори. Їх об’єднує те, що вони сприяють створенню колективної ідентичності. «Наша ідентичність, — говорить П’єр Нора, — так чи інакше прив’язана до місця, де вона функціонувала», — розповідає перекладач, філолог та викладач Олена КОБЧИНСЬКА. За її словами, таке уважне ставлення до історичної пам’яті — питома річ для французів. Саме тому такі ініціативи притаманні не тільки історикам, а й письменникам, творчість яких Олена Кобчинська і проаналізувала у своїй лекції, що відбулася у столичній книгарні «Є».

ЗБЕРЕЖЕННЯ СИМВОЛІВ ДУХОВНОСТІ

Спочатку дослідниця зосередилася на хрестоматійних творах про Париж — «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго та «Черево Парижа» Еміля Золя. Твори надзвичайно різні: перший належить до пізнього романтизму, другий — до натуралізму; в одному йдеться про готичний собор ХІ—ХІІ ст., а в другому згадано собор святого Євстафія (ХV cт.), що містить в собі елементи Середньовіччя і Відродження. Ці твори дають можливість поглянути на місто крізь кілька призм сприйняття, виокремити й детальніше дізнатися про аспекти життя Парижа в різні історичні періоди.

Наприклад, Віктор Гюго перед написанням твору вивчав креслення, історичні трактати, часто гуляв островом Сітте, де розташований собор. Крім того, він познайомився з першим дияконом — абатом Егже (пізніше він стане прототипом Клода Фролло), котрий ознайомив його з символікою готичної архітектури. Щодо внеску Еміля Золя Олена Кобчинська зазначає так: «Золя створює скрупульозну картографію паризьких вулиць. В одному абзаці — неймовірне скупчення вуличок, вулиць, провулків. І в такий спосіб він робить велику послугу своїм нащадкам, бо творить історичний палімпсест паризького простору».

Попри відмінності, ці тексти мають і дещо спільне. Обидва письменники, за словами Олени Кобчинської, занепокоєні місцем старовини в сучасному світі. Наприклад, у Віктора Гюго є вислів Клода Фролло: «Це вб’є те». При цьому герой вказує спочатку на книжку, а потім на собор. Тобто має на увазі, що друкарство витіснить готичну архітектуру. Ще більш драматичним є епізод з роману Еміля Золя, по суті, ремінісценція на Віктора Гюго. У ньому повторюються згадані слова, тільки застосовуються вони до ринку, побудованого із заліза й скла, що розміщувався неподалік Собору святого Євстафія. Одне значення цього вислову — залізо переможе каміння. Проте є й значно глибші. Річ у тому, що ринок також є символом суспільства споживання, яке прагне задовольнити лише базові потреби. Тому переповнений ринок і практично забутий собор святого Євстафія вказують і на запустіння моральності, духовності серед населення.

Однак часи, на щастя, змінюються, і не всі передбачення письменників збуваються. Хоч ринок доволі довго зберігав свою популярність серед французів, та нині на його місці парк і підземний торговельний центр, а собор святого Євстафія існує досі й нагадує французам про їхнє коріння, апелюючи до колективної пам’яті й сповідуваних протягом тисячоліть цінностей.

«КАПСУЛИ ЧАСУ» ЖОРЖА ПЕРЕКА

Зі зміною літературних стилів, культурно-історичних умов пам’ять стає більш індивідуальним поняттям. Тепер акцент здійснюється на особистому ставленні письменника до міста. Наприклад, ось один з образів відомого нині символу Парижа — Ейфелевої вежі — у французького письменника, художника, критика Гійома Аполлінера (1880—1918): «Старовина обридла нам безмежно / Ти чуєш, бекають мости, пастушко Ейфелева вежо / У печінках сидять антична Греція і Рим / Автомобіль і той здається тут застарим». Більш того, французький письменник Гі де Мопассан писав, що Ейфелева вежа повсякчас переслідує парижан, ніби кошмар. Олена Кобчинська навіть поділилася таким літературним анекдотом, що Гі де Мопассан завжди обідав у ресторані в Ейфелевій вежі, бо це єдине місце, де не видно цю споруду.

Ще більш особистісною постає зображення Парижа та концепт пам’яті в Жоржа Перека — письменника та соціолога. Він походив із сім’ї польських євреїв, тож багато його родичів загинуло під час депортації, а його мати, як припускають, загинула в Освенцімі. На виховання хлопця взяли тітка й батько, але травма залишилася з ним надовго. Зокрема, у чоловіка сформувалася фобія — Жорж Перек боявся втратити пам’ять — останнє, що поєднувало його з родиною.

Тож недивно, що питання пам’яті було для письменника ключовим. Це підтверджує його проект: було обрано 12 місць, кожне з яких він мав відвідувати двічі на рік щоразу в інший місяць, роблячи нотатки теж різними способами (спочатку скрупульозно описувати те, що бачить, а іншого — записувати з пам’яті). Усього мало вийти 288 текстів. Кожен запис клався у конверт й запечатувався, щоб бути відкритим за 12 років — справді, як слушно зазначила Олена Кобчинська, такі собі «капсули часу». Ідея полягала в тому, щоб простежити потрійне старіння: місць, спогадів про них і самого письма. На жаль, цей проект не вдалося завершити. Одна з причин: серед обраних місць — вулиця, на якій Жорж Перек народився. Унаслідок перепланування вона поступово зникала — і це стало занадто болючим враженням для письменника, щоб продовжувати проект.

КОДОВІ ПРОГРАМИ, ЯКІ ЩОРАЗУ НАНОВО ГЕНЕРУЮТЬ ТЕКСТИ ІСТОРИЧНОГО МИНУЛОГО

Така увага французів до рідного міста, вочевидь, пояснюються чітким усвідомленням пам’яток Парижа як згорнутих, сконденсованих смислів різних епох. Більш того, Олена Кобчинська навела слова Юрія Лотмана на цю тему, де йдеться: «Місто постає генератором культури саме тому, що є скупченням різних текстів та кодів — різноструктурованих, гетерогенних, що належать різним мовам та різним рівням... і перетворюються на потужні генератори нової інформації. Загалом, серед таких взаємодій є не лише синхронне співіснування різноманітних семіотичних утворень, а й діахронічне співіснування — архітектурні споруди, міські ритуали і церемонії, сам план міста, назви вулиць і тисячі інших реліктів минулих епох, що відграють роль кодових програм, які щоразу наново генерують тексти історичного минулого. Отже, місто — це механізм, що постійно народжує своє минуле, яке отримує можливість синхронно співіснувати з теперішнім». 

Тому кожен код, елемент міського простору має можливість стати «генератором нової інформації», наприклад, в художньому творі. І можна тільки припускати, скільки таких «забутих кодів» є, скажімо, у нашій столиці.