Про тих, хто переміг СРСР, подолавши страх

Нещодавно видавництво «Смолоскип» перевидало «Короткий запис спогадів» Євгена Грицяка про Норильське повстання 1953 року. Яке значення мав протест в’язнів таборів ГУЛАГу в Норильську для руйнування радянської системи та яку роль відіграв у цьому повстанні поневолених людей за свої права та людську гідність Євген Грицяк, «День» писав не раз. Ще більше розповість читачеві сама книжка. Адже це — вичерпна хроніка тих подій.

До слова, в травні виповнюється 60 років із часу Норильського повстання. Без перебільшення, ця дата заслуговує на увагу українського суспільства. Утім, чи займе цей своєрідний ювілей відповідне місце в інформаційному просторі країни? Навряд. Тим паче, що книжка, видана «Смолоскипом», є свого роду компенсацією за передбачувану мовчанку ЗМІ.

У 1953 — 1954 роках більшовицьку каральну систему ГУЛАГ сколихнули три масові повстання політичних в’язнів. Першим і наймогутнішим та найбільш тривалим у часі було саме Норильське повстання. Із усіх табірних повстань це було єдине без застосування зброї. У ті часи це був чи не єдиний випадок, коли хтось відстоював гідність і людські права, а кулемети мовчали.

«Перед нами той випадок, коли автор книжки не міг залишитися живим. Очолити повстання в’язнів сталінського концтабору означало останній етап, — пише в передмові до книжки інший, не менш видатний політв’язень Євген СВЕРСТЮК. — Грати в житті свою останню роль. Із таким усвідомленням можна було вже не думати про збереження життя, а тільки про розумне ведення справи так, щоб тобі повірили п’ять тисяч чоловік, чиє достоїнство ти захищаєш».

Уперше «Короткий запис спогадів» було видано 1980-го року в США, також видавництвом «Смолоскип» в еміграції. Писати їх Євген Степанович почав 1978 року — в двадцять п’яту річницю повстання. Підштовхнув його до цього знайомий із часів ув’язнення, священик Української греко-католицької церкви Зиновій Карась. А передати матеріал на Захід допоміг Панас Заливаха.

«У 1978 році, тобто в 25-ту річницю повстання, я зробив «Короткий запис спогадів» (для себе самого), щоб зафіксувати на папері все, що збереглося в пам’яті з тих бурхливих днів. Але незабаром наді мною нависла загроза з боку КГБ — бути посадженим у психіатричну лікарню. Тому я вирішив передати свої записки для збереження на Захід, де вони не тільки збереглися, але з легкої руки Осипа Зінкевича, директора видавництва «Смолоскип», буди видані окремою книгою», — пише Євген Грицяк в авторській передмові.

Згодом «Короткий запис спогадів» перевидавався в незалежній Україні, востаннє — 2010 року снятинським видавництвом «ПрутПринт». Але нове перевидання, здійснене «Смолоскипом», значною мірою доповнене. У «Короткому записі спогадів» вперше з’являється друга частина — «Після повстання», не менш цікава, аніж перша. Адже за першим звільненням Євгена Грицяка слідувало повторне ув’язнення, нові табори, вивчення англійської, знайомство з йогою, яке вивело його на поле ненасильницької боротьби. Зрештою, в книжці добре передано ту несприятливу атмосферу, в якій опинялися політв’язні, що поверталися на волю, і схему поведінки представників КДБ, котре переслідувало їх за межами таборів. За право на життя потрібно було боротися й у таборі, й поза ним. Саме тому 1981 року Євген Степанович, переслідуваний КДБ, був змушений написати Брежнєву «Відкритий лист з приводу нашої рівноправності». Такого кроку від нього не очікували. «Євген Грицяк написав про комуністичну систему своє свідчення і вивів її на поле ненасильницької боротьби. А на цьому полі насильство завжди програє», — так охарактеризував цей лист Євген Сверстюк.

«Відкритий лист з приводу нашої рівноправності» повністю надруковано в перевиданій «Смолоскипом» книжці. Також сюди включено заяву щодо дозволу на еміграцію, звернення до Леоніда Брежнєва та Індіри Ганді з проханням забезпечити право на виїзд, таке ж звернення до Комітету сприяння виконанню Гельсінських угод, а також фотоматеріали.

Спогади Євгена Грицяка — це свідчення про події, які, попри свою значущість, досі не знайшли для себе місця в підручниках з історії. Утім, викладені лідером повстання в його правдивій і зрозумілій манері розповідати, вони легко знаходять шлях до допитливого читача.

Ми не могли не скористатися виходом книжки як приводом, щоб поставити Євгенові ГРИЦЯКУ декілька запитань.

— Сьогодні авторитарні режими на пострадянському просторі набирають загрозливих форм. Тим більшого смислу набуває 60-річчя Норильського повстання. На вашу думку, що сьогодні надзвичайно важливо пам’ятати про ту боротьбу та її учасників?

— Треба пам’ятати, що їм вдалося припинити боятися. Усю радянську систему було побудовано на страхові. Люди боялися одне одного, а найбільше — грізного ЧК. Здавалося, що то непереборна сила, — така вона була жорстока, нелюдяна. А ми подолали той страх. І це найважливіше. А після нас уже перестало боятися населення. Коли ми пливли пароплавом «Марія Ульянова» з Норильська у Володимирську тюрму, на пристанях до нас на човнах підпливали рибалки й розпитували про повстання та підтримували нас. Після цього в Радянському Союзі розпочалися протестні рухи: виступ трудящих у Новочеркаську 1962 року, шістдесятники, Гельсінська спілка. Ці протестні рухи СРСР зупинити не вдалося. Як влучно сказала Марта Кравері, аспірантка Флорентійського університету, Норильськ став початком кінця радянської системи. Він показав, що з нею можна боротися.

— А чого не вистачає сьогодні політикам, пересічним громадянам, щоб відстоювати Україну?

— У нас дуже низька національна самосвідомість. Ми можемо самі себе називати «хохлами» або взагалі не бачити жодної різниці між хохлом і українцем. Ми повинні усвідомити, що ми — нація, яка має право на повноцінне існування поряд з усіма іншими націями та народами.

— Ви відстоюєте метод ненасильницької боротьби. Чи залишається така боротьба ефективною сьогодні?

— Вона залишається навіть більш ефективною, аніж збройна боротьба. Що ми — в’язні ГУЛАГу — могли протиставити репресивній системі Радянського Союзу, коли перебували за колючим дротом під пильним наглядом конвою? Яку зброю? У п’ятій зоні Норильського табору в’язні почали боронитися від офіцерів, які наступали лавою, кидаючи в останніх каміння. Офіцери втекли, але потім п’яту зону першою розстріляли. Пасивна сила більш дієва, бо вона не дратує противника, не будить у ньому ще гірше зло. Вона дає моральну перемогу. Навіть, якщо ті, хто злу протиставляє ненасильницький протест, гинуть, вони все одно отримують моральну перемогу над противником.