«Писати – це акт віри»

Марсі Шор (Marci Shore, нар. 1972) одержала ступінь магістра в університеті Торонто (1996), захистила докторат у Стенфорді (2001) і здобула постдокторантську стипендію в Колумбійському університеті; викладала історію та єврейські студії в Індіанському університеті. Станом на 2018 рік викладає в Єльському університеті.

2006 року опублікувала книжку «Ікра і попіл», присвячену польським письменникам міжвоєнного періоду, зачарованим комуністичною ідеологією (серед героїв — Владислав Броневський, Бруно Ясенський, Александер Ват, Ванда Василевська). Ця робота відзначена багатьма нагородами, в тому числі престижною Fraenkel Prize, яка присуджується авторам видатних творів із новітньої історії. Наразі працює над науковим проектом, присвяченим феноменології в Центрально-Східній Європі XX століття. Остання книжка «The Ukrainian Night: An Intimate History of Revolution» («Українська ніч. Історія революції зблизька») є концептуальною збіркою есеїв та свідчень очевидців про сучасну Україну та події Революції гідності. Чоловіком Марсі Шор є американський історик, дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту, автор монографії «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним» Тімоті Снайдер.

Позавчора в Києві пані Шор представила україномовне видання «Української ночі» (видавництво «Дух і Літера», переклад Олександра Буценка) й відповіла на запитання читачів і журналістів.

МАЯКОВСЬКИЙ

— Для мене це видання — активний переклад, більше схожий на акт культурної медіації. Власне, коли я представляю книжку в Америці — я вже робила це багато разів — я, як правило, розповідаю про досвід Майдану тим, хто там не був. Тому й почуваюся зараз трохи незручно, бо виглядає так, ніби я переповідаю вам ваш власний досвід. Натомість я хотіла б розповісти про те, як створила цю незвичну для мене книжку.

«Українській ночі» як епіграф передує цитата з вірша Маяковського. Назва моєї попередньої роботи — «Ікра і попіл», і Маяковський теж відіграє в ній знакову роль. Він, як і багато хто з його сучасників, слідував за більшовицькою революцією. Взагалі, люди, які вивчають і досліджують цей період, не можуть не захопитися Маяковським. Так було й зі мною 20 років тому. Коли я працювала в Москві з архівом Маяковського, архіваріус запитав: «А чому всі американські дівчата закохані в нього?» Я відповіла: «Як же в нього можна не закохатися?» І в «Українській ночі» я даю опис фрагменту фільму групи «Вавилон 13», де чоловік із Донецька, який воює за Україну, цитує вірш Маяковського про Україну.

ПРО ПРАВДУ

— Важливо зауважити, що я не мала жодного наміру писати цю книжку. Коли я була молодою й тільки починала вчитися, то мала велике розчарування в американській політиці, втратила всі ілюзії щодо неї. Я дуже переживала, що народилася занадто пізно і не встигла взяти участь ні в подіях 1968 року, ні в антивоєнному русі, ні в боротьбі за громадянські права — все важливе, що відбувалося в країні, пройшло повз мене. І я уявляла собі, що коли навчатимуся в університеті, то там люди сидітимуть у кафе, питимуть багато еспресо і спілкуватимуться на філософські теми. Втім, уже в 1970-х ніхто не переймався філософією та проблемою самоактуалізації в революції. Але настав 1989-й. Вацлав Гавел став першим посткомуністичним президентом Чехословаччини. В лютому 1990-го він приїхав у Вашингтон, виступив зі своєю першою промовою перед американським Конгресом, де сказав: «Свідомість визначає буття, а не навпаки». Спочатку свідомість, а потім буття. Це мало кому було зрозуміло в Конгресі. Я ж зрозуміла, що Вацлав сперечався з Марксом і тією німецькою філософією, яка стверджувала, що в пріоритеті — буття, а потім — наша свідомість, заперечував оцю механістичну об’єктивацію. Власне, ідея про те, що людина є особистістю і що відповідальність передує політиці, для мене стала магічною, стала новим висловлюванням, що захопило мене. Адже ніхто з американських політиків ніколи не говорив так про свідомість та буття. І ніхто не говорив про правду. А дуже важливою частиною промови Гавела була тема правди. Він сказав: «Жити у правді». І це мене теж дуже вразило.

Мене часто запитують, чому я так захопилася темою Східною Європи. Може, у вас родина звідси, може, ви в 17 років пережили тут роман? А мене, власне, звабила мова. Першою слов’янською мовою, яку я почала вивчати, була чеська. І навіть зараз українську я розумію через чеську. А першим словом, яке я дізналася чеською, було «правда». Студенткою я їздила в Прагу і в Братиславу, спілкувалася з філософами й колишніми дисидентами, і мене вразило, як вони вживають це слово. Вони говорили про правду як про щось таке, чого можна торкнутися, що можна взяти в руку, відчути вагу, наче вона існує як предмет.

ПОВЕРНЕННЯ МЕТАФІЗИКИ

— Тож Східна Європа спокусила мене мовою, а також тим значенням, яке тут надають ідеям, їхньою цінністю. Мене називають історикинею ідей. Ідеї — це те, що мене цікавило, ще коли я була підлітком. (З посмішкою.) Можна сказати, що відтоді у мене не було великого прогресу, але й зараз я переймаюся, яким чином ідеї впливають на наше життя. Як сказав польський філософ Станіслав Бжозовський: «Усе, що не біографія, — взагалі ніщо». Саме ця зацікавленість в ідеях привела мене до Східної Європи 25 років тому. Коли стався Майдан, я працювала — і досі працюю — над книжкою «Феноменологія в Східній Європі» — про філософську традицію феноменології та екзистенціалізму в цій частині світу.

Так, у певному сенсі я з’явилася надто пізно. Я пропустила епоху, коли ідеї, цікаві мені, переживали розквіт. Я була оточена наставниками, друзями, яких дуже турбувало те, що після розвалу комунізму люди перестали цікавитися ідеями. Посилилося споживацтво, люди стали читати менше книжок, і розмови про правду і про те, що є правда, практично припинилися.

Польський філософ Мартін Круел незадовго до Майдану написав дуже самокритичну книжку — про те, що «ми виграли, але ми програли». В інтерв’ю «Газеті виборчій» він сказав: «Польща наразі переживає дуже значну економічну, політичну і, зрештою, духовну кризу». — Журналіст його запитав: «А в чому духовна криза?» — «Ми перестали ставити собі запитання». — «Які запитання?» — «Метафізичні. Ми перестали запитувати себе про те, звідки приходить зло». Для мене Майдан був найбільш значущим явищем, яке я бачила в режимі реального часу відтоді, як почала бувати в Східній Європі. Я знаю багатьох людей тут, які мають винятковий досвід, пройшли через граничні переживання. Я зрозуміла, що це не просто черговий протест, а повернення метафізики. Після всіх цих років очікування — це сталося: повернення метафізики. І для мене як для дослідниці, котра на той час працювала над темою феноменології, — коли розпочався Майдан, він нагадав мені про конкретне людське наповнення всіх цих філософських питань.

ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ТРАНСФОРМАЦІЯ

— Те, що мене захопило на Майдані, найменше мало стосунок до змін в українській політиці. Я не є експертом у політиці — не тільки українській, а в будь-якій. Що мене вразило — це те, як змінювалися люди. Я бачила, як люди, яких я знала ще до того, змінювалися просто на очах, навіть якщо я дивилася на це з відстані. Я бачила українських колег, завжди дуже стриманих і навіть замкнених, виштовхнутих туди, де вони навіть не могли б себе уявити ще пару місяців тому. Це була справжня екзистенційна трансформація. І це те, що, на мою думку, не розуміли поза межами України. Це затьмарювалася тим, що журналісти писали переважно про політичний бік подій. Я на той час була у Відні й читала пресу англійською, німецькою, польською, російською... Там багато писали про НАТО, ЄС, олігархів, але те, що всі ці автори очевидно не розуміли, — це екзистенційні переживання. Переживання — це дуже важливе слово у феноменології. Уся феноменологічна традиція має справу з переживаннями.

АКТ ВІРИ

— Я написала цю книжку не як такий собі політичний жест. Не заради втручання в геополітику, не тому, що хотіла дати поради світові щодо того, що він має робити з Україною. Я написала її, бо історики, як і інші письменники, мають цей шанс — так, як його розумів Чехов: вони можуть перенести своїх читачів у час і місце, в яких ті інакше не могли б побувати. Писати — це акт віри в те, що людська емпатія можлива. Що ми здатні зрозуміти досвід інших людей. Це розуміння ніколи не буде досконалим, ви ніколи не зможете проникнути всередину чиєїсь душі. Але ми все ще можемо культивувати в собі цю здатність проектувати себе в досвід інших і таким чином дізнаватися не лише про них, а й про самих себе, про людську природу загалом.

МАЙДАН

— І останнє, що я хочу сказати. Я відчуваю особливу вдячність усім, хто допоміг видати цю книжку українською. Я ніколи навіть не сподівалася, що вона колись вийде українською. Також дякую тим, хто говорив зі мною. Всім моїм друзям, колегам та їхнім друзям і колегам, котрі відкрилися мені, поділилися дуже приватними речами перед вуайєристичним поглядом історика. Ця книжка — не мій досвід, це їхній досвід. Це щедрість, за яку хочеться подякувати.

І я дуже вдячна Майдану, хоч я й не брала в ньому участі. Він нагадав мені про причини, які привели мене до Східної Європи в 17 років. Раніше я думала, що вже цілком доросла й цинічна, аби закохатися знову. Майдан нагадав мені про винятковий досвід того, що відбулося саме з моїми почуттями й думками, з тим, як люди ставлять і відповідають на філософські запитання. Виявилося, що я здатна пережити це знову. Я — мати двох маленьких дітей, які тільки входять у світ. І вони, буває, впадають у відчай, але завдяки Майдану я маю доказ того, що людські істоти, хай і дуже рідко, здатні на щось краще.