Серцем стояти за рідний край

Вік його поважний. 1 травня Миколі Василенку виповнилось 91 рік. Ходити поетові важко, бо минулої зими впав на льодовій доріжці до поштової скриньки й травмував ногу. Але є й приємні пригоди. Херсонська, а Микола Олександрович проживає в Херсоні, міська патріотична доброчинна організація з нагоди його 90-річчя надала кошти на видання його поетичної книжки «Катреновий телескоп». Наклад — мізерний, 150 примірників. Але поет щасливий. Бо вірить, що завдяки цій книжечці він не пастиме задніх у активному процесі державотворення в ці неспокійні часи, коли українське суспільство утверджує себе як нація — міцна, європейська, цивілізована. Вірить, що його поетичне слово посилить патріотичний дух тих, хто вийшов на поле брані з цинічним, злостивим агресором. І вірить не без підстав. Бо його катрени, а саме ці чотиривірші, які ввійшли до нової книжки Миколи Василенка, звучали на Майдані в Херсоні,  знайшли відгук у молоді, хоча значну частину їх поет написав ще півстоліття тому. Жалкував, що за станом здоров’я не стояв на Майдані, й свої катрени сам декламувати не міг. Проте радів і пишався, що його поетичні мініатюри не втрачають гостроти співпереживань за долю рідного краю і знаходять відгук у настроях і відчуттях нового покоління України. Актуальність звучання  катренів багато в чому зумовлена  експресивним поетичним словом, яке заряджене його особистісним драматичним світосприйняттям. Миколі Василенкові судилося пережити важкі роки колимської каторги, де йому доводилося «в шорах своє слово тримати». Але й там, у Заполяр’ї, де він із 1947 по 1955 рік хоча й страждав, але  гартував свій дух та розум,  жив надією на вивільнення України з московських пут. Це тоді, 1951 року, перебуваючи в сталінських концтаборах, молодий каторжанин напише, ліпше сказати, створить і запам’ятає:

Навколо марища самі:

Пурга... вівчарки...

дроття зони...

Сумують в’язні у тюрмі,

Співають п’яні фараони.

«Так уже сталося в моєму житті, що на Далекій Півночі, в Інті, коли в режимному концтаборі політичних в’язнів я відбував свій термін ув’язнення, почав писати вірші короткої форми — катрени. Вони сподобалися мені тим, що їх легко можна було запам’ятовувати, «ховати в голові» від табірних явних і таємних наглядачів. Такої форми вірші спорадично писав і на «свободі»», — поділився спогадами Микола Олександрович в одному з листів.

♦ І досі Микола Василенко не може позбутися відчуття немилосердного холоду, у снах бачить себе за колючим дротом у тюремному лахмітті, з ранами на ногах і з важкою киркою в руках і дивується, що й там, у зоні, без вісток із дому, він не знесилився духом, бо відчував,  що його «до себе кличе мати-Україна».

Душа розіпнена... Щоднини

Іду уже багато літ

Крізь довгу ніч до України

У свій майбутній вільний світ.

Оті «сонячні гасла свободи», якими в’язень сталінських концтаборів зігрівав свій розум і душу, не давали зневірі визріти, зневолити жагу життя і ослабити віру в неминучий розвал «імперії зла». Хоча й з’являлися-напливали в поетичні рядки емоційні інтонації, породжені цинічним торжеством злої імперської сили, «без міри жорстокої Москви», проте це були лише короткі миті розпачу, на зміну якому неминуче приходили гнів і надія на повернення додому, до творчої праці.

Невже увесь я відданий на муки

І буде чорний до останку вік?

Невже мої робітні чесні руки

Не сипатимуть збіжжя у засік?

♦ Катрени Миколи Василенка емоційно чутливо відтворюють складні морально-психологічні стани, різноманітну гаму почуттів і переживань табірного в’язня, а згодом  — і людини «поза гратами», проте не вільної на так званій свободі. Криваві події в Чечні відлунюють у його душі болем і співпереживанням:

Кремлівський злочинець

убив моє літо:

Багато гарячої крові пролито.

В глибокій скорботі, де лісу межа,

Лама собі руки і плаче душа.

♦  Микола Василенко не лише в численних катренах, а й в інших поетичних формах — ронделях, хоку, епітафіях (цикл «Вінок надгробних написів»), баладах (цикл «Каравели балад»), притчах, у поезіях, об’єднаних назвою «Автографи пам’яті», постає в кількох самовиражальних іпостасях, у кількох внутрішніх «я», серед чільних — «я» автобіографічне, сповідальне і споглядальне, і «я» — патріотичне, національно свідоме. Проте ці творчосповідальні іпостасі трудолюбного митця органічно єднаються і органічно виражаються в його поетичних книжках «Небовий ключ», «Очна ставка», «Жменя дощу», «Архітектура планиди»... До речі, попередня, перед «Катреновим телескопом», поетична книжка 2011 року опублікування «Тавровані зоряниці» тим цікава і значима, що вперше Миколі Василенкові пощастило оприлюднити значну частину тих поезій, які понад півстоліття зберігалися в шухляді поета.

♦  Що ж, хоч у нашого поета й сива голова, але серце не віджаріло    — стоїть твердо за український край і все частіше згадує  ранки степового дитинства, милого Білобережжя, яке любіше всіх близьких і далеких берегів. Поетичні рефлексії Миколи Василенка, його образні самовираження часто «огорнуті» в лірично щемливі настрої, нерідко з інтонаціями журби, суму, але не розпачу, не зневіри. Бо вірив тоді, в загратованій Далекій Півночі, вірить і тепер, коли, як висловився поет, «кремлівські шакали й гієни / Догризають печінку мою», що його народ виборе свій щасливий час, випрямить свій похилий стан і побудує спільно український Дім.

Будуємо спільно

український Дім —

Своїх надій і волі охоронця.

Він мусить бути до душі усім.

Будуймо дім із вікнами до сонця.

♦ Нехай ще багато-багато літ запливає, як хвиля дзвінка, рідне образне слово в серце поета і світить людям, щоб не губилася в імлі надія на світло.