Шевченко у планетарному контексті

Без творчих здобутків Івана Михайловича Дзюби просто неможливо уявити сучасне шевченкознавство. Його фундаментальна 700-сторінкова монографія про життя й мистецьку спадщину нашого генія, названа лаконічно й строго «Тарас Шевченко» (випущена двома виданнями у 2005-му та 2008 роках), є й залишається, на думку багатьох авторитетних фахівців, найяскравішим явищем в «океані» книг про Шевченка та його добу за останні декілька десятиліть. Мимоволі згадуються тут засадничі для шевченкознавства ХІХ—ХХ століть праці Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Павла Зайцева, Олександра Білецького — і тут немає жодного перебільшення, адже книжка академіка Дзюби творчо розвиває (а де в чому і критично аналізує) ідеї згаданих вище знаменитих корифеїв. Додамо ще й цілу низку блискучих наукових та публіцистичних розвідок Івана Михайловича про важливі аспекти творчості Поета (на автора цих рядків, зокрема, свого часу справила величезне враження стаття «Застукали сердешну волю...» про антиімперські мотиви шевченкової поеми «Кавказ»). Відомо, що вчений продовжує невтомно працювати, заглиблюючись у творчість геніального митця.

І ось нові плоди праці Івана Михайловича: у видавництві «Либідь» щойно побачила світ книжка «Тарас Шевченко серед поетів світу», яка, органічно розвиваючи ідеї попередніх шевченкознавчих досліджень автора (це — з одного боку), розглядає світ Шевченкових творів та його думки в новому, досі зовсім не достатньо вивченому контексті (це — з іншого боку): в контексті світової та європейської літератури, у зіставленні з вершинними світовими та європейськими досягненнями художнього слова й філософської, громадсько-політичної думки (останнє — дуже важливо й переконливо доводить, що Шевченко не лише як великий поет, а й як глибокий мислитель належить не тільки своєму часу, а й нашому сьогоденню та — безперечно — майбутньому).

Принципово важливою для Івана Дзюби, як видається, є та думка, котрою він розпочинає свою бесіду про Шевченка: «Великі національні поети є не тільки голосом своїх націй — вони є і голосом людства у своїх націях, і голосом нації до людства, оскільки нація — органічна частина людства, один із його визнаних чи невизнаних суб’єктів. Цей голос може бути несприйнятий через якісь атмосферні перешкоди історичного порядку або заглушений якимись ідеологічними шумами, але рано чи пізно його почують, і великий національний поет стає світовим поетом». Саме таким, національним і світовим поетом, є Тарас Шевченко. І цілком закономірно, що вагома частина нової монографії Івана Михайловича присвячена порівняльним (компаративним) дослідженням творчого світу Шевченка й духовного простору найбільших поетів Європи того часу: Шевченко і Шиллер, Шевченко і Петефі, Шевченко і Гюго, Шевченко і Словацький, нарешті, особняком стоїть окремий великий розділ «Шевченко і Хомяков» (тут уже йдеться не про знаменитого письменника, а про одного з найвідоміших мислителів-слов’янофілів Росії середини ХІХ ст., його порівняння з Шевченком, взагалі вся лінія «Шевченко — слов’янофіли» є річчю справді новаторською та цікавою, адже автор розглядає тут такі більш ніж актуальні проблеми, як «католицизм і православ’я; захід і слов’янство, Росія», «Україна і слов’янство», «Чи тільки російське в російському слов’янофільстві?» і десятки інших). Слід наголосити, що порівняльний аналіз духовного шляху Шевченка й великих європейських класиків, названих тут (Гюго, Шиллер, Петефі, Словацький), ставить перед дослідником, який береться за цю справу, доволі жорстку вимогу: досконало, конче знати як творчість нашого Поета (тут Іван Михайлович демонструє, здається, абсолютне, граничне володіння матеріалом), так і творчість тих корифеїв світової літератури, про яких ідеться (автор блискуче впорався і з цим завданням).

Але це ще не все. Особисто для мене не менш (а може, й більш) цікавим виявився той розділ книги (це — понад 100 сторінок, тобто чверть її загального обсягу), де мова йде про універсальні мотиви у Шевченковій поезії. Ідеться про «Славу», «Слово», «Волю», «Думу», «Добро», «Вигнанство, чужину, заслання», «Фатум самотності», «Бога, релігію, церкву», зрештою, про «Шевченкове Nota Bene». Без справді глибокого розуміння змісту, суті й еволюції цих універсальних мотивів творчості нашого генія неможливо, і це переконливо демонструє Іван Михайлович, збагнути творчий світ Шевченка, його уявлення про Україну, про добро і зло, про сенс життя кожної людини. Але автор не лише докладно аналізує ці універсальні мотиви поезії (і не лише поезії) Тараса Григоровича. Він робить це в контексті уявлень великих митців слова, філософів і пророків різних часів (від античності до сучасної Шевченку доби, а часто — й до ХХ ст.) про ту ж таки «Славу», «Волю», про «Добро», «Думу», «Бога», «Самотність» — робить так, що, читаючи ці сторінки, здобуваєш правдиву інтелектуальну насолоду. Як, приміром, уявляли собі «Славу» Сократ, Платон (останній вважав, що «добра слава серед людей — одна з п’яти передумов щастя», поряд із «розумними бажаннями», «здоровими почуттями і неушкодженим тілом», «удачею в ділах» та «достатком у грошах та інших життєвих засобах»), Аристотель, філософи Давнього Китаю, Еразм Роттердамський, християнські мислителі, Лабрюйєр, Спіноза, Гегель?.. І що нового вніс у розуміння «Слави» Шевченко? Хіба це не цікаво?

Є автори (будьмо чесними перед собою), які й зараз, свідомо або підсвідомо, прагнуть зробити Шевченка «рівновеликим» собі — «масштабу» своєї особистості. Демонструючи цим розміри своїх амбіцій та цілковите нерозуміння генія. Натомість академік Дзюба переконаний, що «кажуть: Шевченка треба деполітизувати. А я скажу: деполітизувати себе, своє ставлення до Шевченка. А сам Шевченко ані політизується, ані деполітизується, ані ународовлюється, ані віднародовлюється, ані міфологізується, ані деміфологізується... І т. д. І т. п. Він цілісний. Такий, як є. І яким буде». Сказано автором з граничною чіткістю! І, може, саме завдяки такій концепції, послідовно витриманій у книзі, можна стверджувати: прочитавши цю працю (написану для широкого кола читачів), ви зовсім іншими очима поглянете на Шевченка. І зовсім інакше перечитаєте «Кобзаря».