«Шосте чуття підказує, що наступний літературний рік обіцяє чимало цікавого»

У січні популярне інтернет-видання «ЛітАкцент», яке, до речі, нещодавно відзначило четверту річницю, оголошуватиме переможців свого рейтингу в номінаціях «Художня література» і «Літературознавство». Також вручатиме антипремію «Золота булька». Напередодні ми звернулися до його головного редактора, авторитетного літературознавця з проханням підбити підсумки року, що минає. Інакше кажучи, не просто спілкуватися з експертами, а потім оголошувати їхній «вердикт», а самому стати експертом. Тим більше, що Володимир Євгенович часто є автором передмов/післямов до книжок, статей на літературну тематику.

— Володимире Євгеновичу, ви прийшли до редакції із подарунком — новим виданням «Спогадів» Євгена Чикаленка. Тут є ваша передмова, коментарі... Знаю про давній ваш інтерес до цієї постаті: свого часу «День» друкував вашу статтю про Чикаленка, інтерв’ю з онуком... Скажіть, чому це ім’я таке важливе для нас, українців?

— Євген Чикаленко — меценат, видавець, громадський діяч — надзвичайно багато зробив для того, щоб закласти фундамент української державності. Цікаво, чи знають нинішні наші правителі, що їм не було б що нині очолювати, якби не такі люди, як Чикаленко? Якби знали, то, може б, Українська держава не проігнорувала б у грудні цьогоріч його 150-річний ювілей. Добре ще, що громадськість пошанувала Євгена Харлампійовича науковими конференціями, а видавництво «Темпора» підготувало для читачів справжній сюрприз: вийшли новим виданням «Спогади» Чикаленка, кілька томів його щоденників, покажчик газети «Громадська думка», яка виходила понад сто років тому завдяки зусиллям невеликого кола ентузіастів і благодійників...

Я прочитав Чикаленкові спогади (американське видання 1955 р.) десь на межі 1980—1990-х років — і тоді вони відкрили мені драматичну і яскраву картину будування нації, українського руху 1880—1907 рр. Євген Харлампійович добре розумів, що його «літопис» — окрім мемуарів ще й щоденники, — це «камінчик для фундаменту державності». А оскільки він мав літературний хист, то читати тепер його «писані слова» надзвичайно цікаво. І повчально з погляду національного самопізнання.

— У яких іще книжкових проектах ви цього року брали безпосередню участь?

— Нещодавно в Києві було презентовано перше книжкове видання драми Лесі Українки «Руфін і Прісцілла» (видавництво «Либідь»). Я писав до нього післямову, готував коментарі. У цензурованому, скаліченому вигляді драма була надрукована рівно 100 років тому на сторінках львівського журналу «Літературно-науковий вісник». А потім, від 1951 року, «переховувалася» у зібраннях творів поетеси. Це надзвичайно важлива річ, недарма ж Леся писала друзям: «Я б не хотіла померти, не дописавши свого «Руфіна». Вона залишала нам антиутопію, трагічну, кассандрівську візію ХХ століття, проникливість якої була підтверджена реальною історією. Можна вражатися, як Лесі Українці вдалося так бездоганно точно «прочитати» майбутнє, за завісою якою починалася ера тоталітаризму... Хотілося б, щоб під таким кутом зору й була прочитана ця драма, в т.ч. (дай Боже!) і театральними режисерами.

Книгу ілюстрував знаменитий наш художник Сергій Якутович. Це також мало б привернути увагу до неї.

Тішуся тим, що цього року побачив світ том прози одного з найцікавіших українських письменників ХХ ст. Леоніда Первомайського («Либідь»). Я його укладав і написав для нього передмову. Дивно, що цього прозаїка, поета й перекладача в нас не видають уже багато років. Хотілося виправити несправедливість. До книги увійшли роман «Дикий мед», повість «Чорний Брід» і кілька оповідань письменника. Це його твори 1960—1970-х років — завершального періоду творчості. Можу запевнити: психологічна проза Первомайського — високої художньої вартості.

— Я знаю, що вже другий рік існує серія «Бібліотека «ЛітАкценту», якою ви опікуєтеся...

— Справді, 2011 року ми разом із «Темпорою» видали в цій серії три книжки: «Просторінь Шевченкового слова» Юрія Барабаша, «Сині Води» Володимира Рутківського та «Зроби і помри» Джозефа Конрада...

— Стривайте, а хіба Конрад — це «профіль» сайта «ЛітАцкент»? Ви ж спеціалізуєтеся на сучасній літературі?

— Так, але в книжковій серії ми достатньо вільні у своєму виборі. Тому хотілося виправити ще одну несправедливість: Джозефа Конрада в нас востаннє видавали ще в 1985-му! А це, по-перше, світова класика, по-друге, — Конрад уродженець України, по-третє — серед наших сучасних письменників є вже три лауреати премії ім. Д. Конрада, заснованої поляками. Розкрию секрет: ми готуємо іще одну книгу Конрада — в ній будуть вміщені політичні романи цього письменника, які зовсім по-новому відкриють його для українського читача.

Що ж до книжок Юрія Барабаша і Володимира Рутківського, то приємно, що вони не залишилися непоміченими: обидві перемогли у своїх номінаціях у книжковому рейтингу «Книжка року», а Рутківському за «Сині Води» щойно дісталася ще й премія від Бі-Бі-Сі!

— А що, крім політичних романів Конрада, збираєтеся видати наступного року?

— Підготовлено до видання книгу прози Ярослава Мельника «Телефонуй мені, говори зі мною». Мельник уже двадцять років живе в Литві, але пише українською, його роботи перекладають в країнах Європи. У 1980-х він активно виступав як літературний критик, багато писав про тих, чиї імена тепер добре відомі (Марія Матіос, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук...). Думаю, його книжка буде сюрпризом для читачів, оскільки це дуже несподівана проза.

На початку нового року в серії «Бібліотека «ЛітАкценту» має вийти збірка літературних портретів «Від Андруховича до Шкляра», авторами якої є як імениті критики (Іван Дзюба, Микола Ільницький, Елеонора Соловей, Кость Москалець), так і молоді автори (Юля Джугастрянська, Тарас Пастух, Олександр Стусенко). Це — спроба показати «крупним планом» найбільш цікаві постаті сучасної української літератури.

Будуть і інші книжки — про всі одразу не скажеш.

— Оскільки ми прощаємося з 2011-м, хотілося б знати вашу думку про найпомітніші книжки року, що минає.

— Найбільше дискусій цього року викликали книжки, що вийшли торік чи трохи раніше: «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, «Залишенець» Василя Шкляра, «Вирвані сторінки з автобіографії» Марії Матіос. Їх популярності сприяла атмосфера скандалів, які, як відомо, є «дріжджами» успіху. З цьогорічних новинок варто виділити, на мій погляд, романи Юрія Щербака «Час смертохристів» і Тараса Антиповича «Хронос». Цікаво, що в обох випадках маємо спробу художньої «футурології»: час дії у романі Щербака — рік 2077-й, а в «Хроносі» Антиповича — 2040-й. Якщо згадати, що і в «Записках...» Ліни Костенко помітною є увага до «глобалістики», то можемо говорити загалом про певну тенденцію, пов’язану із зростаючою тривогою за долю цивілізації як такої.

Рідко змушувала говорити про себе поезія. Найбільш вартісні збірки року — «Мадонна перехресть» Ліни Костенко та «Хуга» Тараса Федюка. Помітно активізувалася «мандрівна» проза (Артем Чапай, Леся Воронина, Максим Кідрук, Ірен Роздобудько), хоча вистачає на цьому напрямку і браку. Вселяє надії приплив нових імен у дитячій літературі (Галина Ткачук, Катерина Єгорушкіна). Сподіваюся, що стимулом тут може стати премія «Великий їжак», якою опікується Маріанна Кіяновська.

— Коли буде оголошено результати книжкового рейтинку «ЛітАкцент року»?

— Наприкінці січня. Лідерів перших трьох кварталів ми уже назвали, фінальні трійки сформуємо і оприлюднимо одразу після Різдва. А в 20-х числах проведемо фінальну церемонію. Нагадаю, що експерти визначають дві кращі книжки в номінаціях «Художня література» та «Літературознавство», а також книгу-невдаху, за яку присуджується антипремія «Золота булька» (цьогоріч претендентів на неї достатньо).

Я вважаю, що збільшення кількості рейтингів і конкурсів — літературі на користь. Вони допомагають вибудовувати певну ієрархію цінностей, привертають увагу до тих чи тих творів, позначають тенденції.

Між іншим, «шосте чуття» підказує мені, що наступний літературний рік обіцяє нам чимало цікавого.