Сільський філософ і лірик

Від самого народження хвороба прикувала його до ліжка. Та одночасно доля компенсувала фізичну неміч таким глибинним талантом, мудрістю, що навіть по смерті Василь постійно відкривається читачам новими, досі незнаними гранями свого непересічного обдарування.

«Непересічні твори Василя Думанського відзначаються тонким ліризмом, великою проникливістю в глибини людської душі й стани природи, тією Божою іскрою, без якої не буває справжнього творця. Вони сьогодні могли б працювати — для молоді, для всіх людей, вчити їх любити життя як найвищий дар і шанувати рідну землю», — зробив висновок Юрій Мушкетик.

Майбутній письменник народився в сім’ї колгоспників у віддаленому від великих міст і райцентру Бершаді селі із символічною назвою Серединка. Та радість батьків від народження сина затьмарилася жорстоким діагнозом лікарів: мієліт — поступова і невідворотна атрофія м’язів... І нічим цій хворобі не можна було зарадити в 1950-х роках, ані згодом, коли скупе сонце його життя вже заходило за вічний обрій...

СЛОВО ЯК ПОРЯТУНОК

Із дитинства хлопець був приречений на нерухомість, недовге існування в чотирьох стінах сільської хати. Коли почав усвідомлювати, що він не такий, як інші діти, які могли ходити, бігати, безтурботно розважатися на річці, в полях, маленьке дитяче серце Василька огорнули тривога і страх: а що, коли батько і мати залишать його в санаторії? Хлопчик тонким дитячим слухом уловлював розмови, як деякі «доброзичливці» радили батькам відмовитися від каліки, аби не ускладнювати собі життя. Але дитячі страхи були марними. Галина Семенівна і Михайло Миколайович вибрали сина і завжди тримали двері своєї просторої хати відчиненими. До речі, згодом нове помешкання вони збудували за проектом, який намалював Василь. Батьки робили все, аби він не відчував себе обділеним. В його кімнаті, на подвір’ї майже постійно було гамірно: хлопець мав багато добрих друзів. Вони ніби й не помічали його каліцтва, а спілкувалися з ним як із рівним.

За силою ж духу і мудрістю хлопець був значно дорослішим від своїх однолітків. Із задоволенням навчався у школі (учителі приходили додому). Одержав атестат про середню освіту. У 1960-х виявилися його уподобання: із задоволенням читав художню літературу, просив батьків купувати книжки, довідники, словники. Так починався шлях до слова, до його пізнання. Це й був його єдиний вибір, який він міг зробити в тих обставинах.

Не зразу прийшло до нього усвідомлення, що слово стане і порятунком для душі, і засобом донести до людей сум’яття своїх думок та почуттів. Почав писати невеликі мініатюри, спостереження за природою й людьми. Шліфував кожну фразу, аби вона дійшла до сердець. Василь вважав своїм обов’язком (це стало одночасно й покликанням) радувати людей своїми мініатюрами, віршами, афоризмами, а тих, хто далеко, — ще й листами, які він ніжно називав «журавками». Як він любив їх писати, як чекав від інших! Кожен його лист — справжній художній твір. Згодом він так напише про листи:

«І хоча писав їх прозою, зате про кожен порух серця. Такі маленькі замальовки пережитого художники називають етюдами, з яких потім складають картини.

Тепер, пополудні, я назвав би свої часті листи до всіх «журавками», що вириваються з оточення мурів і линуть у клаптик неба над головою. Летять і не вертаються: чи десь гинуть, чи гніздечка знаходять... Я люблю плекати і відпускати на волю своїх «журавок»: хай віддають людям мої вічні борги — борги прихильності, чуйності, доброти. Тому з усіх речей мені найближчими стали — ручка, що вкарбовує мій світ у папір, і годинник, який безперестанку квапить: «Гайда-гайда-гайда...».

Звісно ж, він цілком усвідомлював свою фізичну неміч, але водночас щиро плекав свою нішу, виділену йому Богом на цьому світі:

«Мені пощастило — я зразу був розіп’ятий. Тому не заплутувався в галуззі праведних і неправедних доріг, не піднімав на Голгофу важку ношу і не чинив зла, бо руки були прибиті. Тільки душа іноді поривалася до звичайного людського життя, але від найменшого поруху з ран цебеніла кров. І тоді серце переймалося таким болем, що хотілося негайно вимовити в Бога помилування. Та закинути голову до неба не давала перекладина хреста. Відтак доводилося непорушно терпіти своє страждання, щоб на його тлі була випуклішою радість тих, що ходять по землі...».

СІЛЬСЬКИЙ ФІЛОСОФ

На початку своєї літературної діяльності, вже коли в районній газеті з’явився друком його перший вірш, а згодом часто друкувалися етюди, публіцистичні есе, Василь написав лист-відгук на статтю письменниці Наталі Околітенко «Сотвори собі радість» у журналі «Україна». У 22 роки написав: «Про яку радість життя йдеться? Я хворий на спадкову недугу — мієліт, і деградація м’язів уже почалася. Мене чекає принизливе існування й ранній кінець за повної свідомості. А втім, я прагну смерті, щоб не бути тягарем для людей. Бо як жити? Тільки не здумайте радити мені полівітамінне лікування чи щось у такому роді, бо всі потуги медицини сприймаю як глум. А втім, вона не винна, що безсила перед природою або тим, що стоїть над нею».

Наталія Іванівна у своїй відповіді порадила хлопчині спробувати себе в літературній царині, бо побачила в листі ознаки непідробного таланту й запропонувала свою допомогу. Проте на тому й закінчилося. А 1996 року прийшла до неї незнайома жінка й сказала, що уповноважена передати письменниці велике спасибі від Василя Думанського, що наставила його на шлях. І вручила дві скромно видані книжечки цього автора — «Мій день» і «Листопад» з автографами... Наталя Околітенко написала Василеві свого другого листа, а відповідь прийшла вже тоді, коли його не стало...

Сільський філософ відчував, що доживає останні дні, але мужньо дивився у вічі смерті. І сприймав це мужньо і мудро. Уже на самому краю, на межі буття й небуття, ніби підсумовуючи прожите і зроблене, писав: «На світі є дещо важливіше від щастя в побутовому розумінні — місія. Я пізно усвідомив це, та прозріння стало чудовою віддякою за мої страждання. Тому тепер мені не жаль за прожитим, і минуле не болить. Безперечно, порівняно з іншими, мені дісталася мізерія — лиш те, без чого не обійтись. Однак і ця мізерія дала такий достаток душі, що я перестав каратися відчуттям власної марнотності. Саме тепер, коли швидко звужується мій життєвий простір і вивищується частокіл безнадії, почуваю себе спокійним. Не впокореним і не сподобленим чогось, а таким, що виконав свою місію. Думаю, що добре було б, якби кожен збагнув поняття місії. Тоді щасливі і нещасливі у повсякденному розумінні почувалися б рівними щодо своєї життєвої «вартості», а це знеболює муки».

Багато років його маленькі шедеври друкувалися в газетах, а на схилі його короткого яскравого життя у Вінниці вийшли дві книжки Думанського. Допомогло в цьому місцеве господарство, яке тоді очолював Федір Михайлович Кавун — аристократ духу, як назвав його Олег Чорногуз. Естафету благодійності батько передав своєму синові Олександру, який уже понад десять років директорує у ТОВ «Прогрес», продовжуючи традиції славетної хліборобської династії Кавунів. Чимало зусиль доклав для того, щоб книжки було надруковано, голова Вінницької обласної організації Національної спілки журналістів України Володимир Лисенко. Він випустив спеціальний випуск журналістської газети, шапкою для якої використав слова Василевої матері: «Спасибі, люди, що почули, як б’ється його серце».

Після виходу в світ перших книжок Василя у пресі з’явилося чимало відгуків і рецензій. Автор однієї з них, талановитий педагог і поет (на жаль, теж уже покійний) Степан Павленко з Уманщини напрочуд точно охарактеризував творчість подолянина, провівши паралель з іншим Василем — Стусом, який, скайданований по руках і ногах, сказав промовисту фразу: «В мені уже народжується Бог». Степан Онисимович писав у своїй рецензії: «Бог, зримо чи незримо, присутній у кожному слові Василя Думанського. В слові стражденному й полинному, але аж ніяк не безнадійно-гнітючому. В слові, де, попри безмірні печалі й болі, усе ж панують світло, любов, добро й де немає ані найменшого місця ненависті та злобі».

Непросто звести до спільного знаменника написане Василем Думанським. Кожна із сотень його мініатюр містить у собі щось своє, неповторно-індивідуальне. Переказати їх неможливо, треба тільки читати. Повільно, але впевнено входив Василь у літературу зі своєю малою прозою, поезіями та афоризмами, які він називав «бростями». Його голос звучав усе сильніше й сильніше, мужнів талант. Та водночас повільно, але невмолимо згасала свічечка фізичного існування. В одному з листів він писав до адресата: «В мене почалися душевні конвульсії: то гарячково прагну активного життя, то впадаю в пасивне буття, що зрештою починає переважати. Це — симптоми невідворотності... Як завжди, опиратимусь: занепадати духом — все одно, що падати лицем до землі — боляче, негарно, принизливо. Адже ж з кожної безвиході є вихід: незвичний, супротивний тому напрямку, куди ми звикли йти, а тому не одразу й помітний. Для мене це такий стан душі, щоб стати для когось не гнітом, а підтримкою».

Два останні роки свого життя він не мав сили навіть перегорнути сторінку книжки чи зошита, ледь-ледь тримав ручку, а писав за допомогою трафарету... Проте силою духу, мудрістю він був набагато вищим від інших, навіть фізично здорових людей. До нього йшли односельчани за порадою, дослухалися до його слів. Молодята просили в нього благословення на шлюб — це стало в селі незмінною традицією.

...Коли вийшла його перша книжка — «Мій день», у сільському будинку культури провели презентацію. І це було незабутнім святом. А наступного року, коли Василеві виповнилося сорок п’ять років, вийшла друга збірка — «Листопад». У святі з нагоди виходу книжки взяли участь письменники Олег Чорногуз, Наталка Поклад, тодішній очільник Національної спілки журналістів України Євген Вербило... А на початку червня наступного, 1996 року, Василь відійшов за межу... Через кілька місяців народилася газета «День». Нема сумнівів у тому, що Василь Думанський обов’язково став би її автором.

«ВИБІР» ПАМ’ЯТІ

2000 року в Києві у видавництві «Рада» вийшла посмертна книжка Василя Думанського «Вибір». До неї увійшли перші дві книжки і третя, яку він закінчив за три місяці до смерті. На видання, яке впорядкувала Таїсія Святенко, а відредагувала Наталка Поклад, кошти збиралися всенародною толокою — список благодійників уміщено в кінці книжки. А потім завдяки зусиллям тієї ж Таїсії Робертівни, яка в той час працювала бібліотекарем Інституту геофізики ім. С.І. Суботіна НАН України, цю ошатно видану збірку було розіслано по найбільших бібліотеках України і світу — на всі континенти, включаючи Антарктиду, де працюють наші дослідники на станції «Академік Вернадський». Презентацію книжки було організовано в Києві, в Українському домі.

Нині творчість Василя Думанського вивчається у школах Поділля, а диктанти за його текстами пишуть школярі всієї України — вони вміщені до збірника, виданого кількасоттисячним накладом і затвердженого Міністерством освіти та науки.

Особливо шанують пам’ять сільського письменника-філософа на батьківщині — у Серединці. У місцевій школі облаштовано кімнату-музей Василя Думанського, а днями школі присвоєно його ім’я. До речі, іменем письменника також названо найкращу вулицю в селі. Щороку в день його народження — 22 серпня — в селі відбувається свято, під час якого вшановуються кращі хлібороби, згадується славний земляк. Перед портретом письменника на сцені будинку культури запалюється свічка, земляки читають його твори. А ще — влаштовують книжкові виставки, місцеві умільці показують свої вироби. Редакція місцевої газети «Бершадський край» і дирекція місцевого сільгосптовариства «Прогрес» заснували 2000 року премію імені Василя Думанського, яка щорічно вручається кращому громадському кореспонденту. Цього року Думанському виповнилося б 60 років. Тож підготовка до ювілею та його відзначення є доброю нагодою привернути увагу до творчої спадщини письменника. В одній зі свої мініатюр він писав: «Вічність безмірна. Тому перед нею маліє все земне. А ми — лиш падаючі зорі, і наша головна суть — світити, не бути марнотою». І він був для всіх, хто його знав, кого не залишали байдужими його твори, яскравою зорею.