Степан ПРОЦЮК: «Є велика різниця між письменником і письменником-педагогом»

2020 рік добігає кінця. Рік викликів та випробувань. Однак у часі нового досвіду гостро відчувається значимість людини та книжки, яка ніколи не зраджувала читача. Тому приводом до розмови з письменником, книжки якого люблять чимало читачів, Степаном Процюком, виявились його новий роман «Пальці поміж піском», збірка есеїв «Відкинуті і воскреслі» та його літературний YouTube-канал.

«ВИРІШИВ СТАТИ ПУБЛІЧНИМ, ТАК БИ МОВИТИ, ЛЕКТОРОМ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ»

— Степане, яким виявився для тебе 2020 рік? Ти полишив викладання в університеті і є офіційно безробітним. Що спонукало тебе до такого кроку, особливо в час пандемії?

— Рік, Олю, виявився складним для всіх. Звісно, для мене теж. Пандемія переплутала звичні міждержавні, національні та індивідуальні сенси і натякнула людям: мовляв, щось не так за прилизаним фасадом світової дипломатичної чемності (у кращому разі) чи відвертої неприязні та неприйняття (як-от неприйняття Кремлем українського шляху).

Щодо мене і моєї роботи. По-перше, я пішов із університету ще в лютому, до пандемії. По-друге, я вже досить довго мріяв покинути викладацьку роботу, яка не надто мене цікавила, бо я ніколи не був Сухомлинським. Але цей вчинок виявився для багатьох студентів та викладачів чомусь таким дивним, немов грім серед ясного неба. Коли працював у виші, то намагався якнайкраще робити свою роботу. Та й ні для кого не є секретом, що більшість студентів з великою теплотою сприймала мої лекції чи монологи на літературні теми.

Є велика різниця між письменником і письменником-педагогом. А мій YouTube-канал є формою відеолекцій для ширшого загалу охочих.

Звісно, покинути хоч і невелику, але стабільну зарплатню і ступити крок у невідомість, так як це зробив я в лютому цього року, не раджу багатьом. У подібній ситуації, як на мене, це шлях для одиниць. Але, щоб не вдаватися у зайву деталізацію, я справді інакше вже не міг.

— Ти створив YouTube-канал «Письменник про письменників». Це письменницька місія? Розширення читацької аудиторії? Хто фінансує твій YouTube-канал?

— Найперша причина, чому я створив цей YouTube-канал, проста. Я знав, що мушу піти з університету; знав, що мої лекції були цікавими для більшості студентів. Тому вирішив стати публічним, так би мовити, лектором з української літератури.

Наскільки мене вистачить — питання відкрите, бо канал не має в розпорядженні якихось фондових грошей чи грантів. Він тримається на донатах невеликої кількості людей.

Уже є приблизно п?ятдесят різних розповідей про частину важливих персоналій української літератури, не рахуючи другу половину 20 століття. Також чимало розповідей стосуються окремих творів (чи то повість Франка «Перехресні стежки», чи п’єси Лесі Українки «Оргія» або «Кассандра») або тем — письменник і кохання / хвороби / дружба / сім’я/ гроші та ін.

Багато вчителів, загалом любителів літератури, яких я, звісно, не знаю, дякують мені в коментарях. Канал має вже приблизно 3000 підписників, але заробіток із монетизації через тематику, на жаль, практично неможливий. Є ще технічна робота, де мені допомагає філологиня Марта Мадій.

«ТАКИХ РОЗМОВ ТА ПРОГУЛЯНОК МАЛО БИ БУТИ В СТОКРАТ БІЛЬШЕ...»

— Як на мене, остання книжка «Відкинуті і воскреслі», яка постала з твоїх блогів у газеті «День», — це вдала форма розширення читацького інтересу до письменників та літератури. З «інтелектуального острівця» розростається твій літературний континент?

— Ще одна частина моїх письменницьких інтересів — це психологічні замальовки/мініесе/ блоги про інших письменників. Такі замальовки, що істотно відрізняються від письмових, я роблю усно на YouTube-каналі. В газеті «День» уже понад рік, починаючи від «Між винними і невинними», я роблю такі блоги зазвичай до дат народження чи смерті. Уже, на щастя, сформувалося певне читацьке коло, особливо серед учительства, в якому чекають на кожен новий блог про певну літературну особистість. Звісно, я пишу лише про українських письменників, бо про всіх інших є кому писати в їхніх країнах (а штучний термін «світова література» складається із національних літератур).

Переважна частина із нас, на жаль, настільки не знає і не розуміє своєї рідної літератури, її специфіки та умов розвитку, що вимальовується така хвороблива відітнутість дуже багатьох людей від свого незримого духовного коріння, яке стукає до їхніх сердець, але поки що ніяк не може там прорости, що подекуди стає мерзлякувато...

Так що мій літературний «континент», тобто все зроблене мною в літературі, часто нагадує великі просторі місця, де прогулюються ба навіть розмовляють люди, навіть мене, як гіда, запрошують до бесіди, — але таких розмов та прогулянок мало би бути в стократ більше...

— Тебе вважають майстром психобіографічного роману. Вже є ціла галерея — Стефаник, Винниченко, Тесленко. Хто на черзі?

— Дякую, Олю. Кожен із перелічених тобою романів має свою історію написання і прочитання — про це я можу розповідати годинами... Романи «Троянда ритуального болю» (про Василя Стефаника), «Маски опадають повільно» (про Володимира Винниченка) і «Чорне яблуко» (про Архипа Тесленка) потребують перевидання.

Я хотів би написати роман про Григора Тютюнника. Його чесне, відкрите і незахищене серце призвело до трагедії самогубства. Я хотів би в такому романі, якщо буде дозвіл Промислу і мої зусилля, передати власний погляд і певне дешифрування внутрішнього світу письменника. Було чимало факторів у його житті, що поволі почали розростатися у нерозв’язний вузол проблем і дилем...

Кажучи до кінця чесно, ще жоден роман не було мені так важко писати, як цей. Та й пишу я його способом, до якого вдаюся вперше — не буду вже фіксуватися на деталях своєї літературної «кухні».

«ВСЕ, ЩО НЕ НАПИСАЛОСЯ, — ЗАЙВЕ»

— Роман «Травам не можна помирати» запрошує читача в 1970-ті роки, до досвіду межового вибору між співпрацею з радянською системою і нонконформізмом. Цей твір, настільки мені відомо, має автобіографічне підґрунтя. Це данина пам’яті батькові? Осмислення травматичного досвіду з різних поглядів? Послання нинішньому цифровому поколінню?

— Роман «Травам не можна помирати» (про 1970-ті роки в УРСР, каральну психіатрію в Україні на прикладі однієї долі, важку любовну історію та історію колабораціонізму частини Спілки письменників ) зараз перевидає  «Наш формат». До роману (після того як він був виданий «Легендою», яка, на жаль, не витримала певного занепаду книжкового ринку, як і ще деякі невеликі видавництва) виявляли інтерес деякі талановиті актори і режисери, але, як зазвичай, так по-українськи, забракло фінансів, на втілення задуму... Вже був навіть складений кошторис.

Але поки що питання зависло в повітрі. У сусідній Польщі, до прикладу, є багато фільмів за мотивами їхніх романів про 1950-ті чи 1970-ті. А у нас і таких романів майже нема, а фільмів — тим паче. Залишається сподіватися на зрушення.

Багато чинників сприяють чи не сприяють задумові твору. У моєму випадку це, безумовно, пам’ять про батька, деякі власні підліткові спогади; також про батькові — без перебільшення — трагічні відчуття, коли йому здавалося, що Україна і мова в 1970-х уже помирає.

Та хоч би як я пояснював вибір тематики — фактично  роблю зайве. Усе, що задумується і потім пишеться письменником (ми не говоримо про літературне ремісництво), — є потрібним. Все, що не написалося, — зайве.

І ще одна деталь. У своїй есеїстиці про письменників для широкого загалу я намагаюся, так би мовити, зрозуміти кожного. У «Травам не можна помирати» як у художньому романі, в якому присутні два «заслужених поети-лауреати» — Крилатий та Крислатий, про письменницький колабораціонізм, лакейство і пристосуванство ведеться значно жорсткіша мова.

«МАЮ ГЛИБОКУ НЕПРИЯЗНЬ ДО ВСЬОГО, ПОВ’ЯЗАНОГО ІЗ СОВКОМ ТА РАДЯНСЬКИМ СВІТОМ»

— Не можу не запитати про новий роман «Пальці поміж піском», який днями виходить у світ у видавництві «Наш формат». Це роман про радянську Україну 1950-х років. Це тематичне продовження «Травам не можна помирати»? Вичавлювання із нашої ментальності пострадянської людини?

— Мій батько був політв’язнем, щоправда, лише кількарічним. Мабуть, тому, що з дитинства я багато чого відчув і зрозумів, мене ця тематика не відпускає, так би мовити, за покликом крові.

«Пальці поміж піском» також виходить у видавництві «Наш формат». На сайті видавництва і на інших сайтах із книгопродажу вже можна передзамовити роман. Сподіваюся, що для читачів обох романів — як «Пальців поміж» піском» (про радянську Україну 1950-х років, складну любовну історію на тлі портретів Сталіна та підпільну патріотичну організацію), так і «Травам не можна помирати», що буде перевидано дещо пізніше, — це буде цілком доступно і приверне їхню увагу.

Так, Олю, маю глибоку неприязнь до всього, пов’язаного із совком та радянським світом, тому мої романи на цю тему — це і про вичавлювання із сучасної української людини малоросійської байдужості, глухої неприязні до рідної мови й багато чого іншого, прихованого на денці наших душ...

— Що думаєш про нинішнє громадсько-політичне життя країни?

— Країна переживає часи занепаду у зв’язку з драматичними (а може, й трагічними) виборами 2019 року. Політичний популізм, некомпетентність, а то й відверті загравання з Росією (далі втомливо перелічувати) команди Зеленського  заводять країну в якийсь тупик, щоб не казати прірву.

Уже не кажу про майже повне нерозуміння того, що вони є урядовцями національної держави з її мовою, літературою, культурою загалом. Будь-які «хохмочки», будь-яка економічна залюбленість у кишеню стосовно північного сусіда, будь-що, пов’язане з упованнями на Росію, може призвести лише до того, що Україна може стати великою. Але великою малоросійською губернією, перепрошую за чорний гумор.

Тому від такого вектора розуміння українського розвитку нам треба втікати якомога далі. Втікати різними способами і негайно. Вірю, що ми прорвемося, все відродимо і побудуємо нову Україну.