Симфонія родини Кисельових

Не таємниця, що для розвитку ідей потрібне середовище. Так само й українству було б важко встояти у часи радянської навали, якби не було культурних острівців-прихистків, де можна було б поговорити з однодумцями і знайти підтримку. У нашій історії можна навести кілька таких прикладів. Серед них є дещо парадоксальні, втім, безпрецедентні для нашої історії випадки, коли такі осередки створюють не українці.

Біографія сім’ї Кисельових — це історія російськомовної єврейської родини. І водночас людей, які, за словами дисидента Богдана Гориня, «жили Україною, думали про неї, і, можливо, в них пробудилося те, що пробуджувалося свого часу у Тадея Рильського, В’ячеслава Липинського, Володимира Антоновича: що коли живеш на цій землі, то будь їй вірний». Саме про цю родину йдеться у книжці Михайла Слабошпицького «Партитура на три голоси (Кисельови)».

ОДЯГНУТИ ВИШИВАНКУ 1950 РОКУ

У книжці йдеться про батька родини, письменника Володимира Кисельова, та його синів — поета Леоніда і письменника й журналіста Сергія Кисельових. Як зауважив Богдан Горинь, «кожна характеристика має свою стилістичну тональність, до кожної було знайдено свій ключ».

Володимир Кисельов відомий не лише своїм талантом. Літературознавець і письменник Володимир Панченко нагадав, що книжкове видання «Україна. Наука і культура» 1966 року почали видавати, по суті, двоє людей — саме Володимир Кисельов та його близький друг Анатолій Шевченко. Зокрема, він згадав випуск, у якому було представлено молоду Україну крізь призму її культури: блискучі нариси про Юрія Іллєнка, Микола Огренича, тексти молодих Шевчука, Тютюнника, Жиленко. Там же «несанкціоновано» друкували й шістдесятників. Громадянську позицію Володимира Кисельова добре видно на фото 1950 року, де він у вишиванці, хоча тоді за це могли звинуватити в націоналізмі.

«МАЛЕНЬКИЙ МУДРЕЦЬ»

Внутрішній портрет Леоніда Кисельова для мистецтвознавця, історика, літературознавця Вадима Скуратівського втілено у словах «маленький мудрець» (вперше так його назвав Гелій Снєгірьов). «Це величезний талант, поєднаний з інтелектом, тому що він неймовірно добре знав світову літературу, як на ті часи. Він перекладав з англійської мови, був дуже обізнаний, начитаний», — розповідає письменник і дипломат Юрій Щербак. А Вадим Скуратівський вважає, що іншого такого поета в такому віці немає навіть у контексті світової літератури.

Перші його вірші російською мовою були опубліковані 1963 року в березневому числі московського журналу «Новый мир» і підписані таким чином: «Леонід Кисельов, учень 10 класу школи №37, м. Київ». Незабаром поет опублікував вірш «Царі», у якому зневажав особу царя Петра I, наводячи слова із Шевченка. Борис Горинь розповів, як практично кожен, кого він тоді зустрічав у Львові, цитував цей вірш. Складно навіть уявити, які твори ми мали б можливість читати, якби поет прожив більше, ніж відпущені долею 22 роки.

АНТИТЕРОРНА СТРАТЕГІЯ

Не менш вагомим внеском відомий і Сергій Кисельов. Саме він, збираючи по крихтах різні відомості, порушив питання репресій, які проводилися протягом 1937—1941 років, пов’язані з Биківнею. «Сергій виніс це питання на всесоюзну арену. Він надрукував статті в «Литературной газете», журналі «Сучасність», який виходив за кордоном, надав розголосу, і цей розголос наближав нас до пробудження національної свідомості», — зазначає Богдан Горинь.

Як стверджує Вадим Скуратівський, це була лише частина цілої антитерорної стратегії Сергія Кисельова. Він розповів про ще одну дуже важливу статтю «Об опере бедном замолвите слово», яка з’явилася наприкінці 1980-х. «Була така дурна радянська легенда, що справді, радянська бюрократія сяка й така, але десь є високоінтелектуальна і всепереможна радянська розвідка за кордоном. І «Сімнадцять миттєвостей весни» дуже сприяли цій легенді. Що зробив Сергій Кисельов? Він зустрівся з працівником зовнішньої розвідки, людиною особливої долі, котрий не витримав дурості, підлості, що була в цих, сказати б, анклавах радянської системи, і в 1980-х роках написав центру: «Що ж ви робите?!» — розповів про тих, хто жирував на Близькому Сході, купуючи щось для своїх дітей, жінок, онуків, — поділився Вадим Скуратівський.     — Ця стаття вперше показала, що немає у цієї бюрократії нічого доброго. І зрештою, треба робити щось, аби світ цей якось перемінився. Після цієї статті одразу з’явилося кілька десятків голосів радянської преси, цих самих функціонерів, розвідників, шпигунів, які прямо говорили, що там робиться».

УТРИВАЛИТИ ПАМ’ЯТЬ ПРО РОДИНУ

Михайло Слабошпицький причину написання книжки пояснює так: «Я знаю, бачив багатьох людей. І коли починаю про них розповідати, то представники покоління моїх синів запитують: «А хто це?». Це страшенно боляче. Цих людей ніби не було. Мештерхазі писав, що час, який не описаний, не існує, його не було. Щоб спростувати це твердження, я спробував написати про тих, кого знав у своєму житті, щоб вони були, щоб затримати, утримати, утривалити». Завдяки цій книжці симфонія цієї родини, за влучним висловом Миколи Жулинського, триватиме й далі.