«Теми самі обирають мене»

Її слова про жорстку самодисципліну, постійну роботу над собою — аж ніяк не поза. Цим самим вона ламає давній стереотип, що поети — «співочі пташки». Юлія Мусаковська випробовує себе в різних жанрах, її дорога до себе — подорож із багатьма невідомими.

«РЕАЛІЇ — ЦЕ ПОСТІЙНА РОБОТА»

— Імпонує, як у соціальній мережі позиціонуєте себе: українська поетеса, мама, керівниця. У чому, вважаєте, секрет вашого встигання на таких різних фронтах?

— Мене дуже часто про це запитують. І щоразу хочеться відповісти, як у доброму мемі: «Коли ви все встигаєте? — Ніколи». А якщо серйозно, то це лише в соцмережах відретушовані кадри, успіхи та досягнення. Реалії — це постійна робота, жорстка дисципліна, планування, тайм-менеджмент. А як відправна точка — усвідомлення, що всі обрані площини активності для тебе життєво необхідні.

Отримую колосальну підтримку від близьких — і це ключовий фактор. Це мій чоловік, який поділяє моє ставлення до шлюбу як до рівноправного партнерства, поважає мої кордони та пріоритети, ділить зі мною всі побутові, організаційні клопоти, догляд за дитиною. Це мій син, який на запитання, ким працює мама, каже насамперед, що мама пише вірші, а потім уже згадує всі решта ролей.

Майже п’ятнадцять років працюю в міжнародних компаніях у сфері маркетингу й комунікацій, з них більш ніж десять розвиваю бренди, розробляю і втілюю маркетингові стратегії для ІТ-бізнесів. Для мене робота за фахом, поезія, переклади, викладацька робота й виступи на галузевих подіях — складові повноцінного існування. Це передусім можливості приносити цінність у той чи інший спосіб. Кожна живить мене й дає ресурс, простір для самореалізації та втілення ідей, а також спілкування з яскравими, неординарними людьми, які горять своєю справою.

— Вам вдається природно поєднувати в поезії «позачасовість» і  плинний момент. Свідомо уникаєте соціальної прямолінійності? Як визначили б свою поетику кількома словами?

— Поезії не личить бути надто пласкою, буквальною і прямолінійною, без «подвійного дна» вона перестає бути поезією. Певні речі повинні залишатися недосказаними, і вони звучатимуть значно довше за слова. Явища та події в нашому світі тяжіють до повторюваності, циклічності. Іноді завдання літератури в тому, щоб цього не допустити, іноді навпаки — спонукати до цього.

У моїй поки найновішій збірці «Чоловіки, жінки і діти» багато текстів соціального спрямування: і тих, що написані під час Революції Гідності й на початку війни на сході, і відверто феміністичних. Я не обираю теми чи сюжети для своїх текстів — радше теми обирають мене. Знаю, що багато авторів пережили творче мовчання у часи Майдану, я ж писала, бо це єдине, що рятувало. Ця тема досі мене не відпускає, так само як і тема війни: адже вона триває.

Складно визначати власну поетику, але мені завжди був близький магічний реалізм. Маріанна Кіяновська у передмові до «Чоловіків, жінок і дітей» говорить, що мої тексти — намагання повернути «сакральне у повсякденне», «містеріальне і сміхове як спосіб подолання смерті» і «приватне, інтимне відкриття універсальності». Як на мене, дуже влучні визначення.

«ТРАНСТРЬОМЕР — МАЙСТЕР ПІЙМАТИ МИТЬ»

— Що вам як поетесі дає перекладацький досвід? Зокрема, поезія Транстрьомера і не тільки?

— Переклад — це перетворення тексту не лише в контексті мови, а ще й перенесення певних елементів культури та світогляду з одної мови в інші. Ти маєш пропустити через себе текст, відкритися йому і відкрити його для себе, зануритись у світ автора з головою, аби не втратити при перекладі його первинний задум. Із цих захопливих подорожей вибираю собі якісь особливі коштовності, вони, ймовірно, накладають відбиток на мої подальші тексти.

Вірю: ніщо цінне не дається занадто легко і на все є свій час. Ріст часто відбувається через певні кризи: іноді вони спричинені зовнішніми обставинами, іноді — внутрішніми. Кожен досвід даний нам із певною метою. Важливо це розуміти, а також повністю приймати себе, з усіма вадами і чеснотами, не картати себе за помилки і не зупинятися на досягненнях. Моя дорога до себе — безперервний рух і насолода від цієї подорожі

Як невиправна меломанка, захоплююся мелодикою шведської мови, а також характерною скандинавською поетикою, де погляд автора спрямований назовні, а не всередину. Транстрьомер — майстер піймати мить, виокремити, здавалося б, дрібні деталі, наділивши їх надзвичайною вагою. Його метафори — абсолютно космічні та несподівані. У нього також можна повчитися неквапливості споглядання: здатності, яку в сучасному світі, де хаотично змінюються картинки, ми практично втратили.

— Як ви означили б свої взаємини з мовами: українською й тими, з яких перекладаєте?

— Я виросла у російськомовній родині, але моя бабуся — русинка, переселенка із Польщі — навчала мене української та польської змалечку, а батьки віддали навчатися до української школи. Відповідно, я завжди жила в режимі багатомовності, до якого свого часу доєдналися англійська та шведська як мої робочі мови. Російська залишилася для мене мовою вузько побутовою, і попри те, що я багато нею читала, між нами не «клацнуло»: мовою творчості й життя стала українська.

Переклади сучасної української поезії англійською — для мене спосіб по-новому відкрити для себе мову, якою володію вільно і багато років користуюся як звичним робочим інструментом.

«НЕ ВІДПУСКАЄ ФЕНОМЕН ПАВЛА ТИЧИНИ»

— Зазвичай стежать за літровесниками. Чи вам цікаво, що пишуть старші «по цеху»? Чи перечитуєте когось із тих, кого називали «радянськими класиками»?

— Мені близька поетика Галини Крук, не перестають вражати Оксана Луцишина та Маріанна Кіяновська, імпонує поетичне бачення Остапа Сливинського. Стежу за творчістю Бориса та Людмили Херсонських, за новими текстами Василя Махна, Тараса Федюка, Василя Голобородька у Facebook.

Щодо так званих радянських класиків, мене не відпускає феномен Павла Тичини, який у ранні роки створив геніальні вірші, сповнені любові до світу і людства, але зовсім скоро перетворився на виробника агіток, співця тоталітарного режиму. Хочеться думати про нього як про двох зовсім чужих одне одному людей.

— Який досвід ще не опрацьований вами, бо «не дається»?

— Приваблює перспектива продовжити спроби у великій прозі, однак тут річ не лише в часі, якого вимагає робота над нею, а й у страху розпорошитися. Поезія — моя першочергова царина. Зараз працюю над рукописом нової, п’ятої книжки віршів.

Хотілося б освоїти основи сценічної майстерності, спробувати себе в театрі. Поки що найближчий досвід — поетично-музичні перформанси; найновіший з них — «Кругообіг», на мої тексти з рукопису нової книжки. Цей проект, до складу якого входять також музиканти Тарас Пузир (бас-гітара) та Лука-Теодор Гануляк (ударні), ми вперше представили на цьогорічному Book Forum. Маємо наміри повезти цей проект на наступні літературні фестивалі.

— Як визначили б свою «дорогу до себе»?

— Вірю: ніщо цінне не дається занадто легко, і на все є свій час. Ріст часто відбувається через певні кризи: іноді вони спричинені зовнішніми обставинами, іноді — внутрішніми. Кожен досвід даний нам із певною метою. Важливо це розуміти, а також повністю приймати себе, з усіма вадами й чеснотами, не картати себе за помилки і не зупинятися на досягнутому. Моя дорога до себе — безперервний рух і насолода від цієї подорожі. 

ДОВІДКА «Дня»

Юлія Мусаковська — українська поетеса, перекладачка. Вірші перекладені англійською, німецькою, шведською, польською, литовською, болгарською, російською мовами та іврит. Лауреатка кількох премій поетичних конкурсів.