«Це боротьба за свідомість громадян»

Сьогодні своїми враженнями і думками від прочитаних книжкових новинок «Дня» діляться студентка Львівського університету Катерина Садловська та продюсер телеканала «Еспресо ТВ» Леонід Княжицький. Катерина як випускниця  Літньої школи журналістики «Дня» («Вперше, — каже, — прочитала «Котел» за вечір і невелику частину ночі), в рамках якої вона мала можливість послухати багаторічного борця з режимом Кучми — Олександра Єльяшкевича, називає «справу Гонгадзе — Подольського» індикатором для українського суспільства. Леонід прочитав книжку «Я — свідок» у дорозі, після чого ліг спати і побачив сон... «У книжці, — каже він, — автор дає вичерпну характеристику наслідків байдужості та війни». Отже, знайомтеся з відгуками наших читачів.

Катерина САДЛОВСЬКА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— Один історик якось мені сказав, що вивчення  історії за датами не дає нам нічого, крім послідовності цифр, які швидко забуваються. Кращий підхід до її вивчення — це розуміння тяглості процесів та взаємозв’язків між подіями, а тут уже потрібні розумові зусилля. Це стало для мене свого роду відкриттям... Другим відкриттям стала публіцистична трилогія газети «День» — «Новітня історія для чайників».

Перечитуючи першу книжку з цієї трилогії «Котел», або Справа без терміну давності», вкотре переконуюсь у мудрості слів історика. Вперше я прочитала її за вечір і невелику частину ночі. Ця книжка була для мене своєрідним пазлом, завдяки якому сформувався певний погляд на сучасну історію. Кожне інтерв’ю з книги стало для мене продовженням попереднього, гадаю, це добрий тон для журналіста, який здійснив тематичний підбір матеріалів не лише із газети «День».

З іншого боку, мою зацікавленість підживила наша минулорічна зустріч з Олександром Єльяшкевичем — опозиціонером режиму Кучми, що відбулась у рамках ЛШЖ газети «День» та передмова до книжки її упорядника Івана Капсамуна, який зізнався: «Навколо себе я бачив багато несправедливості. Тому вже тоді розумів: у середовищі, де вбивство, насильство, бандитизм, корупція, аморальність — буденні явища, подібне жахливе вбивство є не першим і не останнім. На жаль».

 ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Ще раніше саме історія Георгія Гонгадзе дала мені поштовх вступати на факультет журналістики, адже для мене це ім’я стало символом людської самопожертви та громадянської відданості. Народові, державі та журналістиці. Лякало лише, що всім усе відомо, а попри те запала мовчанка  на довгі роки. Була незрозумілою відстороненість від цього процесу дітища Гонгадзе «Української правди» та й байдужість самого народу. У комплексі це б призвело до забуття та стирання недавньої пам’яті, перетворення аморального на норму.

Сьогодні так випадає, що наша короткозорість повертає в політику людей, які грають за власними правилами, де нічого не важать чужі життя та репутація держави. Упорядник книжки «Котел» Іван Капсамун, який веде тему «справи Гонгадзе — Подольського» останні сім років, справедливо зауважує, що посутньо нічого не змінилось, адже «рука» Кучми присутня в українській політиці досі. Перший Майдан Україна зібрала проти Кучми, згодом до влади прийшов (завдяки тому ж таки Кучмі) Янукович, якого «вигнав» другий Майдан. І все ж Кучма стає представником України на Мінських переговорах і залучений до складу Конституційної комісії .

Тут складно не погодитися зі словами Сергія Одарича: «Режими з’являються тільки через нашу байдужість. Весь народ, обираючи владу, дає можливість цим людям зловживати нею, часто народ обирає негідних людей. Коли у нас говорять про два Майдани, то коментують це як прояв громадянського суспільства. А я вважаю, що саме навпаки — якби було в Україні громадянське суспільство, цих майданів взагалі б не було». Тому ми маємо розуміти, що кожен день є міні-майданом, де треба проявляти всі свої найкращі риси громадянина, а влада, хоч би якою могутньою вона була, залежить від народу.

 Відтак справедливо зауважити, що «справа Гонгадзе — Подольського» є не звичайною історією, де два головні герої — журналіст Х та президент У, а направду є справою без терміну давності, де ключових осіб є значно більше. І саме завдяки книжці ми знову чуємо про резонансні справи за часів правління Кучми: зникнення журналіста Г. Гонгадзе, громадського діяча М. Бойчишина, вбивства народних депутатів Є. Щербаня, та В. Гетьмана, напади на народних депутатів В. Хару та О. Єльяшкевича, на журналіста Подольського. Мабуть, до цього списку ввійшло б більше імен, якби вони були відомими.

Однак, підсумовуючи прочитане, розумію, що саме «справа Гонгадзе — Подольського» є тим індикатором, який вкотре проявляє вади нашого суспільства, що їх визначив у інтерв’ю суддя Юрій Василенко — перша людина, яка  2002 р. порушила кримінальну справу проти чинного президента України Леоніда Кучми: «Треба позбутися рабської психології, психології постійного страху. Люди повинні без страху виступати на захист своїх громадян. Так, нас усіх зупиняє бідність, бо всі думають, що якщо я вийду проти влади, то завтра мене позбавлять роботи, премії... Але нам треба зрозуміти — захищаючи інших, ми захищаємо себе».

«Справа Гонгадзе — Подольського» стала показником і для української журналістики. З приводу  сучасного стану української журналістики Лариса Івшина в інтерв’ю «Телекритиці» зауважила: «Необхідно створювати умови для появи авторитетних журналістів і політиків, яким можна довіряти. Вони нам конче необхідні. Вони виростають зі справжньої боротьби. Вони не виникають із політичних замовлень».

На щастя, «День» не полишив цієї справи й щоразу актуалізує різні її аспекти змістовними матеріалами, нагадуючи нам знову, що винних треба покарати, аналізуючи тяглість впливу «системи Кучми» на нашу історію і на ситуацію, в якій ми опинилися нині. Свою лепту в боротьбі за голови громадян, безумовно, внесла книжка «Котел».

«КНИЖКА «Я — СВІДОК» — ПРО УСВІДОМЛЕННЯ СУТНОСТІ ТРАГЕДІЙ СЬОГОДЕННЯ»

Леонід КНЯЖИЦЬКИЙ, продюсер телеканала «Еспресо ТВ»:

— Книжку Валентина Торби «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська» почав читати дорогою з Києва до села Криворівня Івано-Франківської області. Дорога була довгою та виснажливою.

Доїхавши вночі до села, одразу пішов спати. І під враженнями від книжки мені наснився сон.

Мені снилося, що під виглядом іншої людини я потрапив в окупований Луганськ. Архітектура довкола справляла постапокаліптичне враження (утім, у одній із моїх розмов з Валентином Торбою він казав про подібні враження, які мав ще до початку війни).

Я пішов до церкви. Вона мала гострий, готичний, вигляд. Висока та похмура. Шукав  у ній одну важливу ікону. Вона була на горищі церкви. Висіла на нитках з льону, сплетених, мов павутиння, які простягалися по всьому горищу. У центрі цього рукотворного павутиння висіла ікона з образом Божої Матері. Висіла смиренно в центрі візерунку так, мов була в ув’язненні.

Прокинувшись, знову почав гортати книжку «Я — свідок». І збагнув, що побачена уві сні сцена з іконою за мотивами дуже нагадує один із сотень епізодів окупації Луганська, які в книжці описує автор.

До того, як почати читати цю книжку, я уявляв собі, що вона — роман-репортаж про всі жахи російської окупації та пропаганди, свідком якого автор Валентин Торба був у Луганську. Про це каже й її назва.

Але ця книжка — не лише хроніка окупації та початку війни. Валентин Торба свідчить про біль і про «міну уповільненої дії», які були передумовами вибуху війни з агресором, а також про гру невидимих капканів з Росією, яку вимушена вести Україна в ході Мінських угод у намаганнях цю війну закінчити. У професійному репортерському стилі — з усіма дрібними, але суттєвими деталями, а також з довідковими та архівними матеріалами — розкривається логічний послідовний зв’язок між усіма аспектами, які зробили Луганську та Донецьку області уразливими до кремлівської чуми.

•  Це — бандитські клани Луганська у 90-х, які були частиною політикуму України кучмівського періоду. Це — гнилі від корупції правоохоронні органи.

•  Це — ментальне тло обдуреного збіднілого пролетарія Донбасу, політичні погляди якого полягали в ідентифікації  партійних кольорів «руки, що годує», у вигляді місцевих прокремлівських «князків» на кшталт Олександра Єфремова.

•  Це — паразитуючі на цьому ментальному тлі політичні гастарбайтери та творчі недоінтелектуали, чиї цінності можна було виміряти у гонорарах, що їм платили замовники з оточення «князьків».

А також відверті шахраї та асоціальні елементи, які стали одним із стовпів окупаційної влади Луганська та Донецька з приходом російського агресора, разом із найманцями з регіонів Росії.

Страшно не лише від рядків Валентина Торби про несправедливість і страждання, в яких він фіксує злочини окупантів та їхніх адептів, а від того, що біль від них є наслідком політичної недалекоглядності та байдужості ледь не двох поколінь українців. Байдужості, яка стала детонатором міни в руках ворога. Як позбутися цієї байдужості — питання, до пошуків відповіді на яке підштовхує книжка «Я — свідок». Валентин Торба у своїй журналістській праці дає вичерпну характеристику наслідків байдужості та війни. Це, зокрема, дає й краще розуміння суті політичної гри з ворогом на тлі війни з ним, що має назву Мінські угоди. Це — книжка про усвідомлення сутності трагедій сьогодення, яку треба рекомендувати не лише журналістам, а й усім, хто переймається майбутнім нашої країни.