Україна очима іноземця

Письменниця Ярослава Литвин цього року гучно нагадала про себе іронічним романом «Рік розпусти Клауса Отто Баха», в якому замріяний німець Отто зустрічається із суворою українською реальністю. Про вміння письменника посміятися з себе та життєвих обставин, важливість «виписування», рутину, натхнення та вплив пандемії на творче життя — розмова з авторкою.

«РОБОТУ ПИСЬМЕННИКІВ ЧАСТО НЕДООЦІНЮЮТЬ»

— У що ти віриш як письменниця: у натхнення чи систематичну щоденну роботу над текстом? І чому ти взагалі пишеш?

— Я вірю і в натхнення, і в систематичну роботу. Натхнення — це те, що допомагає тексту народитися. Та точка нуль, з якої починається відлік, коли з повітря, ефіру, думок, слів, снів виникає ідея, яка захоплює повністю, і вже від неї ніде не подінешся. Доводиться сідати й писати. І це вже складна робота. Мені здається, роботу письменників часто недооцінюють і знецінюють, вважаючи це виключно розвагою у світі муз і єдинорогів, задоволенням, а не серйозною працею.

Я вболіваю за присутність натхнення під час письма. Хоча тут складно чітко сказати, де натхнення, а де задоволення від творчості. Якщо тобі подобається, що ти пишеш, ти захоплена історією, сюжетом, персонажами, то, очевидно, що поряд із тобою десь постійно присутнє натхнення. А от що стосується редагування, то це справді систематична щоденна робота, у якій не важить, розслаблена ти сьогодні чи невиспана.

У дорослому віці пишу, тому що мріяла про це з дитинства. Це те, що робить мене щасливою.

ОМРІЯНИЙ ОБРАЗ & РЕАЛЬНІСТЬ

— Ти говорила, що свій новий роман «Рік розпусти Клауса Отто Баха» писала як кумедний. А яким його сприймають читачі? Чи є дисонанс?

— Так, я писала цей роман як іронічний, пригодницький. Це текст про близьке та знайоме кожному українцю, але показане під іншим кутом, з точки зору іноземця, не знайомого з нашими реаліями. Вони, ці реалії, не кращі й не гірші, вони просто інакші.

Отже, «Рік розпусти Клауса Отто Баха» — історія дивака, який так сильно хотів вірити у казку, що не помічав очевидного. Наприклад, того, що його віртуальна кохана не зовсім із ним чесна. Клаус зрілий чоловік, але багато в чому не подорослішав. Його виховувала деспотична матір, тоді довгі роки він доглядав за нею у хворобі. І коли лишився на самоті, то не знав, що йому робити зі своїм життям.

Він боявся світу, але разом із тим мріяв про усі блага, які міг би мати. І коли він почув про Україну як про країну обітовану, де багато вродливих жінок, які прагнуть догоджати чоловікові, то подався на пошуки тієї самої українки, яка мала б зробити його щасливим.

І ось тут починаються його шалені пригоди. Адже Україна зовсім не така, як він собі науявляв. І українки також далекі від описаних його другом. Через свою наївність та життєву недосвідченість бідний німець, не встигнувши оговтатися від одних проблем, вляпується у наступні. Він буквально притягує до себе всі можливі труднощі!

Клаус Отто Бах — це не збірний образ усіх американців та європейців, які приїздять до наших дівчат та жінок. Так само, як пригоди, які з ним трапляються, та люди, яких він зустрічає, теж не репрезентують Україну в цілому. Але ось тут у деяких читачів виникає внутрішній конфлікт, вони починають читати мій роман не як художню літературу, в якій за законами жанру біди мають сипатися на нашого героя, як кольорові капсулки у пейнтболі, а як реальний репортаж. І тому, на жаль, сприймають описане надто особисто.

«ВМІННЯ ПОСМІЯТИСЯ ІЗ СЕБЕ ТА ОБСТАВИН ДУЖЕ ЦІННЕ»

— О, розкажи, що тобі закидають!

— Від прочитаного у деяких читачів виникають емоції штибу «як авторка посміла це написати?» або «навіщо про таке писати», але ніхто не говорить про те, що у книжці наклеп, брехня і жахлива вигадка. Тож я вважаю, що свою роботу виконала добре. Я розповіла історію так, що вона чіпляє. Їй вірять.

І, найкумедніше особисто для мене, що якби це була книжка про пригоди українця в Україні, її б назвали нудною та тривіальною, бо речі, описані у ній, усім відомі й очевидні. Українець незадоволений своєю поїздкою у маршрутці? Його штовхнули, наступили на ногу й витягнули гаманець? Що за моветон! Ми щодня так їздимо і страждаємо, кому це цікаво? І взагалі, слід пильнувати свої речі! Немає чого провокувати крадіїв доступним гаманцем.

Іноземець шокований київськими маршрутками? Як так? Навіщо виносити бруд з хати? Як про це можна було написати? Навіщо чорнити Україну?!

Проте більшість читачів сприймають «Рік розпусти Клауса Отто Баха» як іронічну книжку, і це тішить моє авторське серденько. Вміння посміятися з себе та обставин насправді дуже цінне.

— Твої сюжети вигадані чи є якісь засновані на реальних подіях? Твій Клаус виглядає цілком реальним. Герої, прочитавши книжку, могли б себе впізнати?

— Мої сюжети вигадані. Під час конструювання сюжету я можу використати деякі моменти з власного досвіду (наприклад, опис київського хостела чи маршрутки) чи ж історій, які дійшли до моїх вух (як то було з історією іноземця, який пішов у нічний клуб, а прокинувся ранком на лавці, не розуміючи що з ним сталося). Я дуже спостережлива, та все ж найбільше люблю вигадувати.

Крім того, я багато працюю над персонажами, діалогами. Мені важливо, щоб усі вони мали свої голоси, свої історії. Я не ставлю собі за мету створити впізнаваний, збірний чи архетипічний образ, ні. Мої персонажі — не хороші й не погані, вони — як живі люди. І це для мене дуже цінно.

«ДЛЯ АВТОРА ВАЖЛИВА САМОДИСЦИПЛІНА»

— У тебе є невидані рукописи? Чому їх спіткала така доля?

— Є тексти, написані років десять тому. Я рада, що написала їх, але не публікуватиму. Аніякого суму з цього приводу не відчуваю, адже жоден спортсмен не показав гарного результату без тренування. Вважаю, що кожному автору важливо багато писати, тренуватися, вчитися на помилках. Це часто називають «виписатися». Але, як на мене, справа не лише у кількості написаних тисяч знаків, а в аналізі того, що вийшло добре, а що взагалі не вийшло. Для автора важлива і самодисципліна, і вміння визнавати помилки.

— Ти живеш у Польщі. Чи робила спроби вийти на місцевий книжковий ринок?

— Мені не дуже поталанило з часом адаптації у іншій країні — 2020 і 2021 роки не сприяють знайомствам, комунікації та комфорту в нових умовах. Тому судити про свої шанси вийти на польський книжковий ринок я поки що не можу. Але буду робити для цього все, що від мене залежить. Зокрема, писати хороші й цікаві тексти, які б знаходили своїх читачів.

— Чи вплинула пандемія на твоє творче життя? Ти стала писати більше чи менше?

— Я залишилася без роботи, і, поговоривши з чоловіком, ми вирішили, що якщо вже все зачинено, ми не плануємо подорожувати й ведемо скромний спосіб життя, то буде правильно, якщо я не шукатиму роботу і сфокусуюся виключно на літературі. А там подивимося, що з того вийде.

Така можливість — унікальна, тому я поставилася до ситуації максимально серйозно й відповідально. Вже більше року я працюю над текстами практично щодня (пишу, редагую, займаюся бета-рідингом чужих текстів, читаю критику), крім тих випадків, коли ми з чоловіком примусово влаштовуємо вихідні. А ще я багато читаю і вчуся.

— За скільки часу можеш написати книжку?

— Пишу я в середньому по 6-10 тисяч знаків на день, тому написати роман можу за 1,5 місяця. Але питання не у швидкості набору тексту, а в тому, що є ще період затишшя — надзвичайно важливий час, коли текст промальовується, формується у голові, але ще не пишеться. І цей період може тривати кілька років. Наприклад, роман, який зараз на стадії редагування, формувався років п’ять. А написала я його за вісім місяців.