Утривалення пам’яті

Образ українського режисера, сценариста, актора, науковця, перекладача з багатьох мов, громадського і політичного діяча Леся Танюка й досі живий у спогадах багатьох українців. Водночас бувають моменти, коли пам’ять про цю видатну людину по-особливому кристалізується, осяюючи інших, ніби стаючи тим світлом, що вказує дорогу й підтримує на шляху. Прикладом такого моменту є вручення Премії імені Леся Танюка «За збереження історичної пам’яті».

Як пояснила доктор мистецтвознавства, директорка Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса Неллі КОРНІЄНКО, цю премію заснували три інституції: «Меморіал» імені Василя Стуса, Центр Курбаса та видавництво «Дух і Літера». Збереження історичної пам’яті було обрано з тих міркувань, що, як зауважує Неллі Корнієнко, «саме гуманітарні цінності у ХХ столітті й у подальшому становитимуть фундамент національної ідентичності».

Премія була заснована ще минулого року (і її лауреатом стала відомий історик Наталя Яковенко), але тоді вона була «вмонтована» у відзначення 80-річчя з дня народження Леся Танюка. Цього разу вручення премії відбувалося в Центрі Курбаса, і, крім нагородження лауреатів, відбулася також театральна постановка, в якій було передано становище Леся Танюка за часів СРСР. Актори не просто розповідали факти з життя видатного українця, а й поєднували сучасність — нинішніх лауреатів — з минулим, тим внеском, який здійснив сам Лесь Танюк.

Щодо лауреатів (цього року їх чотири), то їх було обрано за трьома критеріями: суттєвий внесок у наш гуманітарний фундамент, який є основою національної ідентифікації; моральність та громадянська позиція.

ЯК БУЛО ВРЯТОВАНО НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ МИСТЕЦТВ ІМЕНІ БОГДАНА ТА ВАРВАРИ ХАНЕНКІВ

Недарма щодо визначних будівель застосовують вислів «пам’ятки архітектури». Український архітектор-реставратор Ірина МАЛАКОВА чудово знає, як зробити так, щоб вони залишалися носіями пам’яті, а не зникали з історичної мапи міста. Вона є реставратором більш ніж 50 пам’яток архітектури Києва та інших куточків України (серед них Трапезна церква Софійського монастиря, Дальні печери Києво-Печерської лаври, Воронцовський палац у Сімферополі та ін.). «Тоді не було ще навчання реставрації, треба було вчитися, як у плаванні — «зсередини басейну»: читати книжки, шукати старі технології, правила. Для пам’яток архітектор — те саме, що лікар для хворого», — розповідає про свою роботу Ірина Малакова.

На церемонії реставраторка розповіла як приклад історію Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Тоді це був звичайний будинок, у якому за вказівкою пожежної служби потрібно було всі дерев’яні деталі на шляхах евакуації переробити на ті, що не горять — залізобетонні. Страшно уявити, що було б, якби це здійснили. Коли Ірина Малакова зайшла в будівлю, то зрозуміла її унікальність, і жінці таки вдалося переконати надати будинку статус «пам’ятки місцевого значення». На цьому реставраторка не зупинилася й пішла по рівнях пожежної безпеки, щоб скасувати рішення про заміну на залізобетонні деталі. І тільки на республіканському (!) рівні все-таки досягла свого. У такий спосіб було збережено цю окрасу Києва й усієї України. І це лише одна з пам’яток.

«АВТОРИТЕТ — ТЕ, ЩО ВИКЛИКАНО ЗСЕРЕДИНИ»

Лауреатом премії також став історик, громадський діяч Володимир В’ЯТРОВИЧ. Він зазначив, що для нього ця премія — честь, як і можливість очолювати певний час Український інститут національної пам’яті. А також наголосив, що «державна політика національної пам’яті була б неможливою, якби до того не існувало потужних громадських ініціатив, завдання яких було говорити правду про злочини комуністичного минулого. Одна з них була створена Лесем Танюком — «Меморіал». Премією було також відзначено журналіста Вахтанга Кіпіані.

Глибокою і зворушливою була промова ще одного лауреата — літературознавця Олексія СІНЧЕНКА. «Він один з тих, хто багато зробив, щоб дисидентська спадщина була доступна і нам, і прийдешнім поколінням. Бо вони вже не будуть читати сотні книжок, які читали ми чи в самвидаві, чи після того, як вони були видані, а для них хай буде хоч якийсь дайджест, якась антологія. Саме таку антологію підготував Олексій з колегами», — представив лауреата головний редактор видавництва «Дух і Літера» Леонід ФІНБЕРГ.

«Не визнавання культурних авторитетів — це бажання неосвічених знищити культуру. Звісно, входження в культуру розпочинається з повалення ідолів, але ідол — це не авторитет, це те, що нав’язане ззовні як стереотип. Тоді як авторитет — те, що викликано зсередини, із власної запитальності конкретної людини. Для мене стало очевидно, що висока культура будується на авторитетах, тому кожен має знайти для себе вчителя, і тільки так можна сформувати традицію. Тяглість культури — це перехідність певної традиції від учителя до учня, коли учень бере на себе відповідальність за утривалення пам’яті про свого вчителя», — вважає Олексій Сінченко. Як приклад він навів історію Леся Танюка, який став самовидцем цілої епохи у щоденниках, опікувався тим, щоб архів Романа Корогодського був описаний позачергово, і здійснив багато інших справ заради збереження національної пам’яті.

Так само й Премія імені Леся Танюка є утриваленням пам’яті про цю видатну людину. Адже багато сучасників та представників прийдешнього покоління зможуть віднайти в ньому вчителя і продовжувати його діяльність.

А закінчився вечір ушановуванням пам’яті ще однієї визначної людини — літературознавця, письменника, засновника і шеф-редактора видання «ЛітАкцент», друга й партнера газети «День» Володимира Панченка.