Від повної заборони українського слова до відродження національної преси на Наддніпрянській Україні-2

Продовження. Початок у №215-216

ПЕРША В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ ГАЗЕТА УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ

Двадцять шостого лютого 1905 р. (це були вечорниці з нагоди роковин смерті Т.Шевченка) сто українських діячів підписалося під листом до міністра внутрішніх справ, у якому було сформульовано вимоги: повне скасування всіх обмежень щодо української мови, зрівняння в правах української літератури з літературами інших народів, можливість користуватися українською мовою в усіх галузях літератури і науки, в книгах і періодичній пресі. Цей лист надруковано у «Літературно-науковому віснику» (т. ХХХ за 1905 р.).

17 жовтня 1905 р. Микола II підписав Маніфест, де йшлося про громадянські свободи на засадах недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів. Того самого вечора в Києві зібрався редакційний комітет щоденної газети «Громадське слово». Водночас на вулицях чинила погроми російська «чорна сотня».

У такій ситуації ніхто з власників київських друкарень не наважувався надрукувати газету українською мовою. І все ж вийшла друком перша в XX ст. у Наддніпрянській Україні газета українською мовою. Це сталося 12 листопада 1905 р. у Лубнах. Це був тижневий часопис для селян «Хлібороб». Видавець — Лубенська Українська громада, відповідальний редактор — М.Шемет, а фактичним редактором був В.Шемет, колишній член «Братства Тарасівців», згодом депутат І Державної Думи від Полтавщини.

Наклад першого числа був великим для тієї ситуації — п’ять тисяч примірників. Після п’ятого числа місцева адміністрація заборонила видання. У ч. 1 було опубліковано текст царського маніфесту від 17 жовтня, статтю про вольності громадянські. В наступних числах були публікації про Переяславський договір 1654 р., у яких йшлося про автономію України, про український рух на західноукраїнських землях, про селянські страйки, про народну освіту.

Тим часом, 24 листопада надійшли «Временные правила» про періодичну пресу, на підставі яких уже легально видавалася періодична преса. Таким чином, 24 грудня 1905 року з’явилося перше число газети «Рідний край».

А.Животко в «Історії української преси» пише і про «Самостійну Україну», орган Української народної партії, яка вийшла 5 вересня 1905 р. Тут було надруковано «Основний закон «Самостійної України», «Спілки народу українського», тобто конституцію (А.Жук називає її Лубенською конституцією Української держави), яку підготували члени УНП. Цьому документу передувала відозва «До українського народу» з закликом до збройного повстання, були в цьому числі й інші публікації програмного й тактичного характеру. Текст часопису належить М.Міхновському і братам Володимирові, Сергієві та Миколі Шеметам. Очевидно, що й текст конституції належить М.Міхновському і, можливо, В.Шемету. Але річ у тім, що це число з’явилося у Львові, ось чому не «Самостійну Україну», а «Хлібороб» дослідники вважають першою українською газетою, що вийшла після маніфесту 17 жовтня 1905 року в Наддніпрянській Україні.

РОЛЬ СІМ’Ї ШЕМЕТІВ У ВІДНОВЛЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ

12 листопада, за старим стилем, 1905 року в родинному гнізді Шеметів у Лубнах вийшла в світ перша українськомовна газета в Російській імперії «Хлібороб». На першому номері часопису зазначено дату «12 грудня». На той час на східних українських землях листопад називали груднем, а грудень — студнем, що відповідало церковнослов’янським назвам.

МИКОЛА ШЕМЕТ (1882 — 1918)

Офіційним редактором газети значився недавній випускник юридичного факультету Університету Святого Володимира, Микола Шемет. Газета була надрукована в місцевій друкарні пана Іцьковича, яка містилася в родинному будинку Шеметів по вулиці Пирятинській. Тому адреса редакції газети була досить незвичайна: м.Лубни на Полтавщині, дім Шемета. Цей дім був знайомий майже всім лубенчанам, як «дім Шемета», що належав колишньому міському голові, Михайлу Казиміровичу Шемету. З нагоди виходу першої газети українською мовою в царській Росії, варто нагадати читачам газети «День» про той величезний борг пам’яті перед багатьма шляхетними за духом українськими родинами, які з покоління в покоління дбали про культуру і освіту, боролися за політичні та економічні права народу і самостійність нашої держави.

Українська, а тим паче радянська історіографія, не достатньо приділяла увагу вивченню питання, пов’язаного з боротьбою українців проти цензурних заборон і зародження українськомовної преси на початку ХХ ст. Як результат — досі немає ґрунтовного наукового дослідження про газету «Хлібороб». Тривалий час вважалося, що оригінали перших чисел газети були втрачені. Одне з перших джерел, звідки можна було дізнатися про існування цієї газети як про історичний факт, оприлюднив лубенський журналіст Борис Ванцак у краєзнавчих розвідках на початку 1980-х рр., а також із енциклопедичного довідника — «Полтавщина» (1992). Тому сучасним українцям майже нічого не відомо про долю «Хлібороба», про труднощі, які виникли в його засновників упродовж короткого, але яскравого життя цієї першої «ластівки української журналістики» ХХ століття.

Заснування газети «Хлібороб» збіглося в часі з активізацією революційного руху в Росії. Так, наприклад, у Лубнах восени 1905 р. місцева влада фактично перейшла до рук так званої Лубенської республіки (Лубенська Громадська самооборона). У роботі Громадської самооборони активну участь брали А.Лівицький (перший Президент УНР у екзилі), Сергій, Микола та Володимир Шемети, М.Бакайченко, М.Коренецький, Д.Піщанський та ін., яких згодом притягнули до кримінальної відповідальности.

У своїх споминах Сергій Шемет пише: «Коли вибухла перша російська революція, Міхновський з братом моїм Миколою (Микола Шемет займався в той час видавницькою діяльністю у Львові, був редактором журналу «Самостійна Україна») рішають перенести свою видавничу діяльність з закордону на саму Україну».

Завдяки університетській освіті й повазі до української мови і традицій, родина Шеметів мала високий авторитет не лише серед місцевих жителів, а й за межами Лубнів. Так колишній лубенець Павло Крат (громадський і політичний діяч) згадував: «... я мав нагоду познайомитися з Володимиром Шеметом, який хоч був з великих панів, але ходив у селянській чумарці та сивій смушевій шапці, а розмовляв лише українською мовою. Він завжди казав: «На Україні хай кожний чужинець говорить по нашому, а як я поїду в його країну, там говоритиму по їхньому... Однак, я тоді був ще малий, щоб застановитися, чому Володимир розмовляв по-мужицькому». Інший громадсько-політичний діяч, дипломат і публіцист Андрій Жук називав Володимира Шемета «найактивнішим українцем у місті, що мав значний вплив на молодіж місцевих середніх шкіл та дрібне чиновництво. На кожному кроці і на кожному місці, він маніфестував своє українство та одних цією національною активністю відпихав від себе, а других — притягував».

«В ПАДОЛИСТІ 1905 р. ПОЧИНАЄ ВИХОДИТИ В ЛУБНЯХ НА ПОЛТАВЩИНІ, ПЕРШИЙ НА НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ ПИСАНИЙ, ЧАСОПИС «ХЛІБОРОБ»

Активна громадсько-політична позиція братів Шеметів потребувала в цих умовах пропаганди демократичних і самостійницьких ідей серед різних суспільних верств Полтавщини. Тому після виходу царського Маніфесту від 17 жовтня про «даровані» свободи слова й друку, Володимир Шемет 2 листопада 1905 р. телеграфом звернувся до голови Ради міністрів Російської імперії з проханням дозволу видавати газету «Лубенщина». Він також мав намір видавати місцеву газету «Поступ». Але відповіді на клопотання чи дозвіл він так і не отримав. Тоді ж власним коштом, без усіляких дозволів, «явочним порядком» Шемети випустили перший номер щотижневика «Хлібороб». Володимир і Микола Шемети були не лише видавцями, а й авторами переважної більшости матеріалів, що друкувались у газеті. Одним із засновників «Хлібороба» був також Микола Міхновський, який у той час жив і працював у Лубнах. Він уже тоді став яскравим представником українців, що боролися за національне визволення України.

ВОЛОДИМИР ШЕМЕТ (1873 — 1933)

Сергій Шемет так згадує про свого побратима: «В падолисті 1905 р. починає виходити в Лубнях на Полтавщині, перший на наддніпрянській Україні українською мовою писаний, часопис «Хлібороб» при діяльній співпраці Міхновського. Часопис не кличе до поглиблюваня революції, до анархії. Він хоче організувати українські сили, закріпити за українською нацією здобуті позиції. Зі сторінок цього першого українського часопису Наддніпрянщини віє духом політичної весни, свіжостю пробудженого в масах національного почуття, бажанням скерувати розбурхану стихію в русло творчої діяльности, утримати її од руйнування».

Щотижнева газета «Хлібороб» виходила впродовж листопада — грудня 1905 року. Перший її номер відкривався такими словами: «Селянська часопись. Виходить що тиждня у Лубнях. Передплата за два місяці 30 коп. Окреме число коштує 5 коп». Перші номери газети були надруковані по п’ять тисяч примірників і розлетілися миттєво, бо розповсюджувалися не лише в Лубнах, а й у Києві та Полтаві. Вже в третьому номері редакція повідомляла, що двох перших номерів не варто шукати — вони розпродані. «Хлібороб» мав велику популярність і серед селян Черкащини. В деяких селах — наприклад, Колодистому на Звенигородщині, нині Тальнівського району, цю газету передплачували всі письменні жителі. Але вже після 5-го номера газети часопис був заборонений царським урядом, 80.000 примірників було конфісковано. Але посіяне «Хліборобом» українське слово проросло і забуяло в часі наших перших національно-визвольних змагань.

У першому номері газети редакція з інтузіазмом зверталась до «... усіх прихильників народу, усіх, хто бажає щастя упослідженим, робочим людям, кличемо до спільної праці економічної та національної на користь рідного краю». Кликала «боротися за кращу долю хлібороба», але в той же час застерігала «усі поспішають жити, усі працюють, не спочиваючи. А ми доси спимо. Життя не жде ледачих. Нумо ж до праці мерщій!» У цьому ж номері газети була велика стаття «Про вольності громадські» присвячена проблемі нищення української мови, де значилося: «..заборонено було цілому 30-мільйонному народові українському вчитися і розвиватися на своїй рідній мові. Такого гніту, такої заборони не зазнавав і не зазнає, мабуть, ні один нарід на світі». З матеріалів у наступних номерах газети слід згадати і статтю про Переяславську угоду (1654 р.).

Часопис друкував матеріали переважно місцевого характеру, але разом з тим інформував читачів і про події на Київщині, Чернігівщині, Галичині, Одещині, Петербурзі, Москві.

Провідне місце на шпальтах «Хлібороба» займала селянська проблематика, оскільки питома вага селян домінувала в ті часи в соціальній структурі Полтавщини. Тому стаття про участь українських делегацій від Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній у селянському з’їзді в Москві викликала неабиякий інтерес саме серед полтавських хліборобів. Володимир Шемет писав: «Гадаємо, що на Україні земельне питання повинен розв’язувати Всеукраїнський селянський з’їзд, а його скликати повинна Всеукраїнська спілка хліборобська... Нехай же «Хлібороб» стане найповнішим і найяскравішим виразником того, чого хочуть і до чого прагнуть наші хлібороби-українці, усе селянство наше». Боротьба українських селян за землю завжди тісно пов’язувалась з вимогою політичних свобод.

Є.ЧИКАЛЕНКО: «ХЛІБОРОБ» ЗРОБИВ У КИЄВІ ЦІЛУ СЕНСАЦІЮ: НА ВУЛИЦЯХ ПРОСТО ВИРИВАЛИ ЙОГО З РУК ГАЗЕТЧИКІВ...

Часопис виходив у світ зовсім недовго — трохи більше одного місяця. З’явилося всього лише п’ять номерів. Четвертий номер був конфіскований владою, а вже після 5-го випуску видання заборонила імперська цензура. Це було в грудні 1905 року. Так закінчилася історія першої українськомовної газети в царській Росії. Сергій Шемет пригадує: «За п’ятим числом видання «Хлібороба» в Лубнях прийшлось припинити. Міхновський і мій брат Микола за поміччю українського патріота Володимира Хрєннікова переносять видання до Катеринослава. Там, під офіціяльною відповідальностю професора Еварницького, починає виходити «Запоріжжя», припинене губернатором на першому-ж числі. Тоді робиться спроба почати видавати щоденний часопис в Харкові під редагуванням Міхновського. Це був уже березень 1906-го р. Надрукувавши одне пробне число, рішили одначе од видання одмовитись через фінансові труднощі. Пізніше Міхновський при фінансовій допомозі покійного Михайла Біленького довший час видавав в Харкові тижневик «Сніп».

СЕРГІЙ ШЕМЕТ (1875 — 1957)

Значення цієї події для українськомовної періодики важко переоцінити. По-перше, було покладено край тотальним заборонам на українську мову. Як згадує в своїх спогадах 1907 року Євген Чикаленко, «Хлібороб» зробив у Києві цілу сенсацію: на вулицях просто виривали його з рук газетчиків... Всі почали дорікати одне одному, чому й Кияни не почали видавати газети зараз, а постановили випускати з нового 1906 року». Інший сучасник цих подій Дмитро Дорошенко писав: «Тим часом у Києві появився лубенський «Хлібороб», що розпочав видавати молодший з братів Шеметів, Микола, в Лубнях на Полтавщині. Не знаю вже, яким способом довожено його до Києва, але він зробив сензацію: це було перше українське видання, і хлопчики-продавці вигукували на вулицях: «малоросійська соціял-демократическая ґазета!». Публика розкуповувала геть чисто весь наклад. Мені казали, що розходилося 8,000 в самому лишень Києві. «Соціял-демократичною» ґазетою «Хлібороб» ніколи не був, видавано його в самостійницькому дусі, але все соціял-демократичне було в тих часах модне, і тому його публика розхоплювала. Успіх «Хлібороба» заохочував і видавців «Громадського Слова»; при мені заходив до редакції комісіонер, що розповсюджував ґазети у Києві і запевняв, що «Громадського Слова» треба друкувати щонайменше 60,000 примірників. Видавці були дуже підбадьорені й вели переговори з друкарнями, щоб друкувати великий наклад. Ждали лиш, поки скінчиться страйк».

Редакція мала своє обличчя, відкрито відстоювала власну позицію з усіх гострих питань. Так, наприклад, у останньому номері газети в замітці «Нашим ворогам» дає гідну відсіч нападкам «Кієвляніна» та «Кієвских откліков» щодо виходу перших чисел «Хлібороба». Редакція писала, що бореться «за такий лад на Україні, який повинен задовольнити потреби як українського, так і інших народів, на Україні сущих». Видавці ніколи не вважали можливим замовчувати, або перекручувати справдішні, нічим не підкрашені відносини, якої б то не було частини російського суспільства (общества) до українства».

Незважаючи на коротке життя, «Хлібороб» уже тоді отримав чимало схвальних оцінок з боку відомих діячів того часу, як Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Івана Стешенка, Олени Пчілки та інших. Борис Грінченко, приміром, зазначав: «Налякана погромами й карами ні одна київська друкарня не згоджувалася випустити перший номер вкраїнської газети. І несподівано в малесеньких Лубнах знайшлася друкарня, що глянула на цю справу інакше». Інтерес до лубенського часопису, як писав поет Яким Самотній, був надзвичайно великим. «Невимовна радість охопила канівчан, коли вони почули, що вийшла в світ українська часопись «Хлібороб», що можна буде вільно користуватися найдорожчим скарбом національності — рідним словом...». У Білій Церкві та в околишніх селах, як згадував Іван Нечуй-Левицький: «Деякі батюшки, вчителі та вчительки й писарі, зробивши складку гуртом, виписали «Хлібороба», «щоб самим перечитати, а потім оддать письменним селянам». У листі до Михайла Жовтобрюха Іван Нечуй-Левицький писав, що видавці «не пішли механічно, по-рабському, за галицьким письменством». «Стиль у часописі був чудовий, мова жвава, народна...».

Позитивно відгукнулись на вихід газети, її зміст та спрямування Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Микола Аркас. «Українська преса зробила своє важне діло, незважаючи на всі бичі і скорпіони урядових і адміністративних скарг, на всякі перепони для їх передплати і поширення», — писав Грушевський. Часопис «Рідний край», який почав виходити в Полтаві, писав так: «Скромний лубенський «Хлібороб» був першою ластівкою весни... нашого слова».

ПОДАЛЬША ДОЛЯ ВИДАВЦІВ «ХЛІБОРОБА»

Читачам газети «День», мабуть, буде цікаво дізнатися, як склалася подальша доля видавців першої українськомовної газети Наддніпрянщини.

У квітні 1906 року Микола Міхновський і Володимир Шемет брали активну участь у виборах до першої Державної Думи Росії. Завдяки їхньому авторитету і впливу на селян-виборців, вдалося провести від Полтавщини національно настроєних депутатів, які згодом створили українську фракцію в Думі. Володимир Шемет уперше з трибуни державного органу Росії закликав уряд надати Україні автономію, а під час обговорення земельного питання заявив: «У свідомості селянства України поняття «земля» нерозривно пов’язане з поняттям «воля» у розумінні широкої демократичної автономії для України... Земля і автономія тісно пов’язані з уявленнями про блага українського народу і з цим слід рахуватися при вирішенні такого питання, як аграрне; слід мати на увазі, що Україна не лише частина держави, але і нація, і у значно більшій мірі нація, ніж частина держави. Лише тоді український народ буде вважати його вимоги задоволеними, коли буде мати можливість самостійно розпоряджатися своєю долею».

МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ (1873 — 1924)

У роки реакції царський уряд переслідував Володимира і Миколу Шеметів, і вони були під слідством. Володимир Шемет перебував у в’язниці «Крести» в Санкт-Петербурзі. Понад рік його тримали в полтавській в’язниці. Адвокатом на цьому процесі виступав його побратим Микола Міхновський.

У 1916 році Володимир Шемет домігся від царського уряду дозволу на відкритя в Києві і Лубнах українських гімназій. А наступного року був обраний до Центральної Ради.   

Сергій Шемет улітку 1917 року разом з братами Володимиром і Миколою за активної участі В’ячеслава Липинського та Миколи Міхновського засновують у Лубнах «Хліборобсько-Демократичну Партію», яка згодом посприяє приходу до влади в Україні Гетьмана Павла Скоропадського.

Микола Шемет у грудні 1917 року трагічно загинув у своєму маєтку в Олександрівці біля Лубень. Його побратим Микола Міхновський 1924 року після переслідувань ОГПУ наклав на себе руки в маєтку Шеметів, по вул. Жилянській у Києві.

Володимира Шемета переслідував більшовицький режим в Україні, помер 1933 році в Києві.

Сергій Шемет після повалення Гетьманату емігрував на Захід. Разом з В’ячеславом Липинським і Павлом Скоропадським заснували Гетьманську організацю, «Український союз хліборобів державників» у Берліні. Після закінчення Другої світової війни жив у Парижі, потім перебрався до Австралії, де заснував «Союз українських організацій Австралії». Помер 1957 року в Мельбурні.

За сприяння сина Володимира — Шемета Ждана Володимировича, вже в часи незалежності, на Байковому цвинтарі відновлена і впорядкована могила Миколи Міхновського, автора «Самостійної України»

ЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ В ІСТОРИЧНОМУ ТА СУЧАСНОМУ КОНТЕКСТІ 

Відродження української преси — це факт історичної ваги, він свідчить не лише про певні загальні закономірності суспільного розвитку (жоден європейський суспільно-політичний рух недержавних народів у Європі не обходився без своєї преси), а й зокрема про незнищенність українського духу, про живучість українського народу, що є, як справедливо зауважив історик преси С.Кость, категорією моральною; невипадково відродження української преси в контексті українського національного відродження, національного піднесення було одним із чинників, що зумовили появу Київського клубу російських націоналістів, відверто українофобної політичної сили.

Прикрим фактом є водночас те, що українські видання не мали достатньої масової підтримки і виходили завдяки жертовності тих порівняно багатих людей, які українську ідею оцінювали вище за особистий матеріальний добробут.

Аналіз діяльності українських видань того часу свідчить, що є в історії народу такі відповідальні моменти, коли особисті амбіції редакторів, видавців, журналістів повинні перебувати нижче в ієрархічній шкалі суспільних і духовних вартостей, яку увінчує найбільший історичний імператив — національна ідея, власне, ідея державності; в такі моменти можна знехтувати навіть такою засадничою категорією і цінністю, як свободою преси або, якщо докладніше, правом на «свою думку».

Повноцінне функціонування української преси могло відбутися (і може відбуватися) лише в умовах української державності, в умовах, коли у влади і преси немає іншого вищого інтересу, ніж національний інтерес, ніж національна ідея — і це не заперечує демократичної суті преси як «четвертої влади», як чинника громадянського суспільства.

Література:

1. Бабенко Л. «Українське питання на сторінках газети «Хлібороб»» // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. — 2018-2019. — Вип. 19-20. — C. 182-193.

2. Кульчинський М. «Пояснювальна записка до проекту Постанови Верховної Ради України «Про відзначення 100-річчя з дня виходу першого україномовного часопису Центральної та Лівобережної України «Хлібороб».

3. Марусик Т. Місія «Хлібороба» // Україна молода. — 2011 — Вип. 214-216. -25 лист.

4. Шемет С. Микола Міхновський (Посмертна згадка) // Хліборобська Україна. — 1924-1925. — Кн. 5. — Відень: Видання Українського союза хліборобів державників.