Від замальовок до аналітики
Видавництво «Дух і Літера» представило двотомник публіцистики Сергія Єфремова
830 статей Сергія Єфремова, зібрані у двох томах, або майже вся його публіцистична спадщина доби Української революції початку ХХ ст. побачила світ у видавництві «Дух і Літера». Таким чином завершено роботу, розпочату колективом істориків (керівник — професор Владислав Верстюк) вісім років тому, проанонсовану газетою «День» у квітні 2012 р. та вперше представлену минулої неділі, 14 вересня, на фестивалі ГогольFest. Видання було підтримано Американською радою наукових товариств та Міжнародним фондом «Відродження».
Упорядники прагнули зібрати разом максимально можливу кількість публікацій відомого українського науковця та громадського діяча, що виходили в ним же редагованих газетах «Нова рада», «Рада», «Промінь», «Громадське слово» протягом 1917—1920 рр. Зрештою не виявленими залишилися лише кілька матеріалів, переважно заборонених цензурою за часів влади Гетьманату та Добровольчої армії. Тепер для широкого кола політологів, істориків, журналістів, громадських діячів, управлінців став доступним значний обсяг класичної української суспільної публіцистики, що супроводжується науковими коментарями, іменним та географічним покажчиками.
Певною мірою це — хрестоматія української журналістики, адже автор працював у всіх тогочасних професійних жанрах: тут є інформація, репортажі, замітки, коментарі, рецензії, статті, памфлети, некрологи, нариси, замальовки... Тобто від ґрунтовних аналітичних матеріалів до миттєвого реагування на черговий поворот історії. Але й у випадку останніх відчутний енциклопедичний характер автора — він примудрявся робити змістовні спостереження та висновки (часом дискусійні, емоційні, можливо, недостатньо доведені чи такі, що вимагали розгорнутого пояснення) навіть у коротких інформаційних матеріалах, де, здавалося б, їх, у принципі, не могло бути.
Власне, обсяг зробленого вражає. Як зазначали на презентації книжки, тоді Сергій Єфремов став, мабуть, чи не найбільшим українським публіцистом, готуючи матеріали (часом — кілька) ледь не до кожного номеру газети, реагуючи на всі значимі події. Він повністю присвятив себе цій праці, ставши для сучасників совістю української нації.
Як зазначив Владислав Верстюк, Сергій Єфремов складно йшов до ідеї самостійності України: 1917 р., він — переконаний прихильник національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної Росії, що добре сполучалося з популярною в умовах війни ідеєю всесвітньої федерації народів. Більше того, Єфремов навіть критикував IV Універсал з огляду на те, що він міг відштовхнути частину мешканців України. Але наступні події, зрештою, привели громадського діяча до думки, що найкращий спосіб подолання російсько-українського конфлікту — це окреме співіснування двох незалежних держав. Тоді ні у кого не виникатиме спокуси щось комусь нав’язувати.
Оприлюднені матеріали засвідчують, що у Сергія Єфремова були улюблені теми — українсько-російські взаємини, національно-визвольний рух на теренах України та українська справа на міжнародній арені, Перша світова війна, політичні режими, революційні зрушення, проблеми становлення місцевого самоврядування, освіта, дотичні персоналії... Про що та про кого б не йшлося, автор завжди залишався прихильником того, що зараз ми називаємо демократичними цінностями та європейським вибором.
Сергій Єфремов сприймав більшовизм як ліворадикальну течію, що становить найбільшу загрозу Україні. І тут він виявився безкомпроміснішим навіть за тих лідерів українського руху, які згодом опинилися на еміграції. Показово, що Єфремов «мав шанс» потрапити на «філософський теплохід» 1922 р., але Християн Раковський особисто потурбувався, аби він залишився в Україні. Можливо, вже тоді задумували процес СВУ? Діставалося від нього й іншим політичним режимам, що тяжіли до авторитаризму, насамперед Павла Скоропадського та Антона Денікіна. Причому безвідносно задекларованого ними ставлення до України. В останніх випадках він писав езоповою мовою, потім, за чергової зміни влади, ретроспективно повертаючись до пережитого, у більш вільній обстановці.
В цілому можемо стверджувати, Сергій Єфремов був прихильником побудови держави знизу, а не зверху, тобто самими громадянами через самоврядні структури, громадянське виховання й освіту. Лише тоді, за його переконанням, Україна спиратиметься на міцні підвалини. Сподіваємось, незабаром двотомник знайде свого вдячного читача.
