Висока школа Iгоря Качуровського

Ігор Качуровський — відомий письменник, науковець і блискучий перекладач, отримав Національну премію ім. Т. Шевченка у 87 років. Багато років жив у Аргентині, потім переїхав до Німеччини. Працював на радіо «Свобода» та в Українському вільному університеті. Його роман «Шлях подорожнього» було перекладено англійською і введено до підручників в Австралії. Книга перекладів «Круг понадземний (світова поезія від VІ по ХХ століття)», до якої увійшли переклади з 23-х мов, майже 670 поезій 350-ти авторів, викликала захоплення і спеціалістів, і шанувальників. Автор книжок поезій, літературознавчих та мовознавчих праць, серед яких «Генерика і архітектоніка», «Метрика», «Строфіка», «Фоніка», «Основи аналізу мовних форм (Стилістика)». В його особі українська культура має справді ренесансну потужну особистість. Нещодавно Ігор Васильович відсвяткував свою 92-гу річницю. Ми зустрілися з ним та його дружиною Лідією Крюковою, котра знає сім європейських мов і є великим помічником Ігоря Васильовича у царині перекладу, в затишній мюнхенській квартирі, яка не раз ставала у пригоді багатьом українським письменникам під час їхніх мандрів.

— Ваша велика і дуже різнопланова творчість — це невичерпна енциклопедія і висока школа. У кого ви вчилися?

— На мене вплинуло приятелювання з літераторами. Мені пощастило у двох відношеннях: щодо друзів і щодо вчителів. Я певний час жив у Курську, там у мене був друг, такий само початкуючий поет, як і я. І був він людиною ще, може, більш антирадянською, як я, але з російським ухилом. Він помер 1 січня цього року, не доживши трьох тижнів до дев’яноста. Починав прекрасно — і на тому, на початку, скінчилося. Він через багато років побачив мою книжку, через людей передав сюди вістку, адресу. Але це була інша людина, бо той запал бойовий і войовничий дух втратив. Ми зустрічалися з ним. Він навіть не пам’ятав власних віршів.

— А ви зі своєю блискучою пам’яттю їх цитували?

— Я йому цитував. Були добрі вірші, обіцяли багато. Ми ходили слухати солов’я. Тут я не чув його дуже багато років і вже не почую — солов’їв у Мюнхені нема, бо соловей — виводковий птах, він водиться не на гілках і не в дуплах, а на землі. Йому потрібно, щоб була гущина бур’яну, квітів і трави. А тут викошується все і виголюється до землі.

— Он як... Але повернімося до початкуючого автора: хто це був? Чи він у нашій розмові лишається інкогніто?

— Це Михайло Берлов. Після війни я шукав його у збірнику поетів, що полягли під час війни, скрізь шукав — ніде не було. А він, виявляється, живий, але вже не поет.

— Чому так стається, як думаєте, куди воно все пропадає — талант, Божа іскра?

— Ніхто не знає. Таких багато випадків. Я нарахував три — випадок Артюра Рембо: блимнув, написав немало все-таки, потім — більше нічого. Другий випадок: був такий (може, знаєте) Леонід Лиман, викликав захоплення авторів, які непримиренні були в поглядах мистецьких, а от у погляді на нього поєдналися.

— Дуже талановитий поет. Я читала його вірші.

— Але то несправжнє прізвище. Ніхто не знає його прізвища, знають лише, що з Полтавщини. Отже, його схвалили і професор Державин, і Юрій Лавріненко. Два рядки, в яких весь жах війни: «Всю ніч зривав безсмертники в саду безумний привид втраченого сина». Він потім перейшов на прозу, на журналістику — і нічого. На тому скінчилося. Десятка зо три, може, поезій, більше ні.

А третій випадок — найгірший. Випадок Павла Тичини: а Тичина пише вірші, та все гірші, та все гірші... Слава його була незаслужена. Він добрий поет був. Але з нього зробили генія.

— А може, він просто злякався? Страшні часи були...

— То не залежить. Не може поет злякатися. Ось книжка Бориса Ярхо, він на лекції каже: «Маркс-Енгельс не были, как мы знаем, учеными-литературоведами». У публіці, серед студентів, хтось ахнув. Після того його викликали в органи і він два тижні лежав побитий. А ми понесли йому квіти.

— А ви після того не лежали побиті?

— Не лежав.

В Австрії, 1945 року, якраз в дні капітуляції я зустрівся з одним поетом, він від мене трохи молодший, але вже друкувався десь по газетах, такий собі Борис Олександрів. Він теж на мене вплинув. Ходили ми в чудові місця. Це Карінтія, Мільштатське озеро, звучало словенською мовою «мілий статек», гарна місцевість. І там він мені каже (ще ми були на ви): «А чому ви не кинете писати по-російському?». Я й кинув. (Сміється). Я потім писав для Бориса передмову, до його збірки. Він загинув під автом 21 грудня 1979 року.

— Але ж чому?

— Втратив слух. І не чув, як сигналили. А може, просто й не сигналили, бо його збив наркозалежний хіппі. Наркозалежним хіппі можна було робити що хочеш. Вони не підлягали ніякій карі, бо це була мода, це щось як святиня. Коли ми приїхали до Мюнхена, якраз 41 рік минув, звільняли ще місце для старших людей у транспорті. А потім з’явилися хіппі. Хіппі сідає, ноги кладе на другу лавку, торбу на ще одне місце, четверте місце порожнє. Ніхто не сміє йому сказати: посунься. Не можна було.

— От ви прожили 41 рік у Мюнхені, відлучені від материкового літературного процесу. Державне визнання в Україні здобули лише у 87 років, пробиваючись понад міру довго, може й злочинно довго... Я розумію, що є сила таланту, але, на жаль, важить у справі визнання не тільки талант.

— Пробитися мені було дуже тяжко. Тут, в еміграції, літературу тримали в своїх руках, можна сказати, три Юрії та Іван. Юрій Лавріненко, Юрій Шевельов, Юрій Бойко, вони професори, і Іван Кошелівець.

— Що означає «тримали»?

— Вони вирішували, хто є поет, а хто не поет.

— І ви не пройшли у них тестування?

— Був перелік п’ятдесяти авторів, рівно 50 прозаїків. В п’ятдесятку я не ввійшов. В Австралії мій роман увійшов до підручників, дістав оцінку — а тут ніякої. Вийшли мої переклади Петрарки, дуже гарно видані. У журналі «Сучасність», в останніх числах, що тут виходили, список перекладачів на українській еміѓрації: 18 імен — мого нема. Чия стаття — не пригадую. На поему «Село» не було не тільки жодної рецензії, а навіть анотації.

— Чим це пояснюється?

— Все в одних руках. Одні були ліві у мистецькому розумінні — тільки авангард. Другі — тільки Микола Хвильовий геній, а всі решта — то ніщо, а треті були «по заданію».

У першому випуску «Українського слова», тритомника, нема нікого з моєї ѓенерації. Олег Зуєвський був дорадником Василя Яременка, який уклав ту хрестоматію. З усього нашого покоління він дав до тієї хрестоматії тільки самого себе. Гримів на еміграції Яр Славутич, тут на Україну він не пройшов. Поет непоганий, але не надзвичайний. Не пройшов ні Лиман, ні Полтава, ні Ситник, між іншим, чудовий прозаїк і поет. Він спився. Загинув. Невідомо як загинув, чи був вбитий, чи як.

— Чи це була обмеженість, чи це було свідоме відсування літераторів на марѓінес?

— Свідоме і несвідоме. Свідоме через тих, що стояли на чолі МУРу.

Я ж прорвався своїм голосом, прорвався передачами на радіо «Свобода». Мене слухали. Коли робили переписи, кого найбільше слухають, то виявилось, що не тільки в Україні, а навіть у Росії більше мене слухають.

— На радіо «Свобода» ви робили публіцистичні і літературні програми?

— Мені щось дозволяли, щось — ні. Я робив і літературні програми, часом халтурив, бо на якусь річницю повторював вже зроблену програму, часом міняв щось. Але були такі, що не дозволяли. Той, що прийняв мене на роботу, пан Герус, він же Микола Данченко насправді, скеровував: «Сьогодні Україна відзначає день народження свого керівника Щербицького. Ми не можемо його вітати, але треба згадати». В нас були люди, про яких ми знали, що вони працюють на два боки, і ті, про яких не знали. Деякі потім несподіванкою виявилися. Переважно були подвійні — для ЦРУ і для КДБ.

— А що ж там було досліджувати таким поважним організаціям?

— Слово, слово...

— Ваша творчість вражає широтою знань та інтересів. Яку темну ділянку у літературі ви би ще хотіли висвітлити? Що потребує уваги? Де? На якому рівні?

— Ю. Лавріненко видав на тисячу сторінок твори літераторів знищених. Мені хотілося вибрати ще на тисячу сторінок інших літераторів або інші твори тих самих літераторів. Наприклад, М. Драй-Хмара — автор чудесних сонетів. Жодного сонета Лавріненко не дав. Ну, він є ворог класицизиму і тим більше неокласицизму. Скажімо, деяких авторів, які є в книзі, подано однобічно, а інших нема взагалі. І я почав був укладати свою антологію, і на це пішло три роки праці. Отже, матеріалів набралося на півкниги, але той чоловік, який у Харкові обіцяв видати, помер. Києво-Могилянське видавництво збиралося посприяти, у них були фонди. Але їм із Харкова ніхто не відповів. Син, мабуть, росіянином зробився, знаєте, як то буває. У мене в Києві найближча моя родичка, дочка нерідної молодшої сестри моєї матері Алла Вікторівна, каже мені: «Никогда у нас в роду никаких украинцев не было». А між іншим її матір походить з того роду Доманицьких, що видав «Кобзаря», Мацієвичі, Доманицькі і Лисенко — коло їхніх друзів — рідня її по матері, це був останній закуток українства. Треба б закінчити цю працю, але мене зараз вистачає, аби час до часу відповісти на листи із запізненням.

— Вони за вами всі стоять: це минуле, ваші друзі, літератори. Ви мусите це зробити, бо як не ви, то хто? Цей шмат історії не може пропасти. Нікого ж нема.

— Мене також уже майже нема. (Сміється). Що там від мене лишилося?

— Бог мусить тримати. Відписувати півдня листи — це добре, але треба думати і про своє золоте слово.

— Воно пишеться, але... Я не люблю Маяковського, та кілька рядків варті: «Но я себя смирял, становясь на горло собственной песне». Я вважаю, коли минає сімдесятка — слід обмежуватись у віршах, бо вже повторюватимеш сам себе.

— А проза?

— А вже нема сили на прозу. На прозу треба більше сили, ніж на вірші. Я з прозою попрощався, пропрацювавши п?ятнадцять років на радіо «Свобода», із мене вийшов тоді публіцист, журналіст, автор спогадів, якщо треба, але ж не прозаїк.

— Не було сили на новий роман? У нас пишуть по тридцять романів за життя. А шкода ж — який цей ваш роман «Шлях невідомого» чудовий! Це ж просто могутній роман! І чому тільки один? І не хотілося ні про що написати?

— Хотілося, але я вже не маю сили.