Якою має бути літературна критика?

Останні події літературного життя, пов’язані зі скасуванням Ліною Костенко презентаційного туру книжки «Записки українського самашедшого», серед іншого, змушують замислитися над етичними, моральними, професійними межами літературної критики. Що може, а що не може дозволити собі той, хто аналізує та оцінює певну книжку? Які мають бути межі та чи мають вони бути взагалі? Поділитися своїми роздумами з цього приводу ми попросили кількох учасників літературного процесу.

Володимир ПАНЧЕНКО, літературознавець, критик, головний редактор сайта «ЛітАкцент»:

— Мабуть, сьогодні важливо нагадати передусім про етичні засади літературної критики. Оцінювати той чи інший твір — річ дуже відповідальна. Потрібні аргументи, а не голі імпресії. Потрібен гідний тон і фаховий рівень полеміки. Потрібне співдумання з автором, про якого пишеш. Із власного досвіду знаю, що коли кажеш письменникові навіть якісь не дуже приємні для нього речі, але звертаєшся до нього з відчуттям співучасті, прагненням зрозуміти і прояснити його сильні й слабкі сторони, — то, зрештою, він прийме твою точку зору. Найгірше для критика — егоїстичне «випендрювання», синдром Моськи (мовляв, бачте, який я — он кого критикую!). На жаль, така практика у нас існує. В її основі — низька культура, завищена самооцінка, бажання зіграти на публіку, підіграти «своїм». Від критики, звісно, не застрахований ніхто, проте — повторюся — тут дуже важливими є тон та аргументація.

Сергій РУДЕНКО, журналіст, критик, головний редактор сайта «Буквоїд»:

— Як на мене, літературна критика має бути саме критикою. В Україні ж почасти за критику сприймають панегірики науковців про роботи своїх колег, друзів, кумів. Літературна критика, за рідкісними винятками, не виконує своєї ролі — чітко й аргументовано розставляти акценти про той чи іншій твір.

Чи мають бути моральні обмеження у літературного критика? Безперечно. Критик не повинен вдаватися до персональних образ. У центрі його уваги — твір, а не автор. Бо мене, передусім, цікавить сам текст і що про нього думає критик, а не особа письменника. Наприклад, у ситуації з Ліною Костенко львівські літератори перейшли на персону автора. Гадаю, цього цілком можна було б уникнути.

Водночас той же, хто береться за перо — чи то початківець, чи то класик — має розуміти: його оцінюватимуть не лише читачі, а й критики. І письменник має бути готовий до того, що його твір, який боготворить публіка, критика може не сприйняти. Яскравий тому приклад — книжки Люко Дашвар. Письменниця, тиражі книжок якої вже перетнули 100-тисяячну межу, є постійним об’єктом іронічних випадів літературних критиків. Хтось каже, що Дашвар — примітивна, хтось — що в неї погана українська мова. Але ж за її книжки своїм гаманцем голосують читачі! Для мене це — найголовніше. Бо книжка має бути цікавою, перш за все, споживачеві. І вмотивована критика має бути також затребувана споживачем. Врешті-решт і письменник, і критик, і видавець, і продавець працюють не лише для свого задоволення, а й для читачів.

Іван АНДРУСЯК, поет, прозаїк, есеїст:

— У теорії все дуже просто: літературна критика має аналізувати текст, а не обговорювати людину, яка написала той текст. На практиці ж тексти бувають різні, зокрема й такі, де в процесі аналізу не обійтися без біографічного або психоаналітичного методу, — і тут дуже важливе почуття міри й такт критика. Бо в нас траплялися випадки, коли деякі критики умудрялися в межах жанру нібито рецензії «пообсмоктувати» не лише автора, а й, кажучи словами відомого Кролика, «всіх його родичів і знайомих» — та при цьому ні слова не сказати власне про текст... Узагалі ж, вести мову можна про все, в наш час табуйованість якихось тем чи ідей, певно, просто неможлива — але важливо, хто говорить, де, кому, з якою метою, а головне — ЯК говорить. Себто важливо мати почуття відповідальності за свої слова — передусім перед читачем, який з критичного матеріалу робить свій висновок. Адже читацький висновок може полягати не лише в тому, читати йому чи ні твори критикованого письменника, а й детально опрацьовувати чи ні писання певного критика.

Богдан-Олег ГОРОБЧУК, поет:

— Літературний критик обов’язково має бути переконливим. Якщо він аргументовано, з посиланням на високі авторитети науки та міцну методологічну базу декларує нове творіння живого класика чи якогось розкрученого жовторотика — честь йому і хвала. Якщо ж критик висмоктує з пальця необдумані твердження, порожні звинувачення чи дифірамби — я першим кинув би камінець у фігуральний город такого критикана.