Ярослав Рудіш: «Пошук свого коріння — зараз дуже актуальна тема»
Відомий чеський письменник під час «Книжкового Арсеналу» представив українським читачам роман «Останні дні панку в «Гельсінкі» та розказав про сучасні міста, зміну їхніх фасадів і мешканців у ексклюзивному інтерв’ю «Дню».
— Ярославе, які ваші перші враження від України? Чув, вам дуже сподобалося київське метро...
— Так, воно цікаве. Я взагалі дуже люблю метро, й не лише метро, а й транспорт у цілому, особливо залізницю. На мою думку, залізниця — це невід’ємна частина Центральної Європи, її сутності. Що ж до України... Мої батьки дуже раді, що я тут, бо тато колись, коли ще був молодим комуністом — у радянські часи — приїздив до Києва та Чернігова потягом Прага — Київ —Москва. Гадаю, коли повернуся додому, він мені щось розкаже про Україну, а я поділюся вже своїми враженнями. Україна в нас непогано знана, бо в Чехії працює багато українців, причому на тих роботах, на яких чехи працюють в Австрії та Німеччині, а німці, у свою чергу, — в Британії. Останнім часом з’являється тут і українська література. Наприклад, вийшли переклади Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Тараса Прохаська, з’явилася чудова антологія прози «Україно, давай, Україно!». Особисто мені, можливо, найближчий тут Сергій Жадан із його трагікомізмом, вельми характерним і для чеської літератури. Хоча все ж українська література в нас відома переважно вузькому колу читачів, на відміну від Німеччини, де ваші письменники стали зірками.
— До речі, про Центральну Європу. Ви про неї часто згадуєте. А наскільки актуальним цей концепт є сьогодні чи в перспективі? Адже, наприклад, Україна, Білорусь і Молдова залишаються (можливо, за винятком «елітарної» культури) під впливом Росії, а Чехія, Польща та інші все більше інтегруються із західноєвропейськими країнами...
— Гадаю, вся справа тут у ментальності. Вона в нас певною мірою спільна, і цього з нас уже не викоренити. І якісь географічні чи політичні зміни не дуже на це впливають. Навіть якщо сьогодні справжнім центром Центральної Європи, на мою думку, є Берлін, бо в ньому на кожному кроці зустрінеш поляка, росіянина, чеха, українця... Ще одна характерна й незмінна особливість нашого регіону — наявність у ньому величезної кількості маленьких країн, котрі постійно прагнуть довести свою осібність, іншість. Через це часом у нас виникають і антиєвропейські настрої, рухи. Зрештою, наскільки я знаю, й в Україні далеко не всі однозначно сприймають об’єднану Європу, й багато хто каже навіть про «дві України», розташовані по різні боки Дніпра, з протилежними устремліннями...
— Берлін, про який ішлося, зараз іще й великий культурний, літературний центр. У ньому може витворитися якась така густа мистецька атмосфера, порівнянна, скажімо, з міжвоєнним Парижем?
— Так, Берлін зараз дуже важливий культурний центр, ключове місто. Велику роль тут відіграло те, що раніше, років десять тому, він вважався вельми дешевим, це сприяло великому притоку творчих людей. Тепер Берлін подорожчав, але в ньому лишається якась специфічна енергетика, що приваблює багатьох. Бувають такі періоди міжнародної популярності певних міст. Прага його теж пережила після революції 1989 року. Тоді до неї почали приїздити, щоб пожити, навіть американці, Прага була дуже дешевою, її так само називали «новим Парижем». Багато хто, щоправда, потім поїхав далі, в той же Берлін, але Прага залишається популярною. Знаєш, іноді де-небудь, скажімо, у Франції, можуть не зрозуміти, що таке Чеська Республіка, переплутати її з Чечнею навіть, але всі знають Прагу. А Берлін — він ніби великий міф, напружене, неспокійне місто. Краків, Прага чи Київ — гарніші, затишніші, але Берлін має особливу атмосферу, це — місто, повністю зруйноване під час війни, проте воно змогло відродитись, і в ньому зберігається якийсь деструктив, котрий притягує, вабить.
— Ви зараз живете то в Чехії, то в Німеччині, й для вас, наскільки я розумію, важливі обидві країни. А як у сьогоднішній чеській культурі долається, переосмислюється важка спадщина, котра є в чесько-німецьких відносинах?
— Нині в Європі — щасливий історичний момент примирення. До того ж ми дуже пов’язані з Німеччиною економічно, в нас багато спільних підприємств. І взагалі, в сьогоднішній Європі без Німеччини нічого не робиться, ні на Сході, ні на Заході. До Другої світової війни в Чехії жило понад три мільйони німців або німецькомовних чехів. А потім чехи залишилися самі — німців вигнали, євреїв повбивали, і це стало несподіванкою, бо доти спільна культура й історія витворювалися на співпраці чи конфліктах чехів, німців і євреїв. Чехія стала одноманітнішою. Під час комуністичного режиму про німців говорилося тільки погане, їх називали виключно вбивцями, фашистами. Після 1989 року було написано багато книжок і знято фільмів про відносини в чесько-німецько-єврейському трикутнику після війни; про це часто говорять, це топова тема в чеській культурі. Також зараз дуже актуальна тема — пошук свого коріння, повернення до нього, особливо в прикордонному просторі, в тому контексті, про який ми говоримо.
— Наскільки затребувана сучасна чеська література? Якою є увага до неї публіки, медіа?
— Хотілося б, звісно, більшого. Але все ж письменники в нас упізнавані люди, літературні імпрези регулярно відвідує досить багато глядачів. Письменники постійно присутні в засобах масової комунікації. Хоча це вже й не шістдесяті, коли вони були справжніми суперзірками.
— Чеська література завжди вміла протистояти надмірній політизації, зокрема й за допомогою згадуваної вами іронії та самоіронії. А як із цим сьогодні, особливо на тлі загальноєвропейських тенденцій деякого посилення соціальної заангажованості літератури?
— Протистояла, але все ж політика в ній була присутня завжди. У того ж Мілана Кундери чи Павела Когоута. Або візьмімо Вацлава Гавела, котрий був і політиком, і письменником. І сьогодні в багатьох творах чеських авторів є переплавлення соціальної дійсності, зображення певних політичних реалій. Ось і в мене в «Останніх днях панку...», в книжці, яка загалом здебільшого про любов і час, теж є чимало про сучасне суспільство; про процеси, які відбуваються з нашими містами; про зміни їхніх фасадів і мешканців. І в моїй новій книжці «Національний проспект» я так само багато пишу про зміну, забудову міст, а також переосмислюю вже згадану історію ХХ століття. Взагалі, історія завжди ненав’язливо, але присутня в моїй творчості. Можна також назвати книжку Еміла Гакла «Реальна історія» — це чудовий новий суспільно заангажований роман.
— Оця зміна міст, руйнація старого міського ландшафту й колориту, забудови тощо — загальноєвропейська тенденція. В Україні вона особливо актуальна, тут події відбуваються дуже гостро й брутально (щоправда, багато хто в нас думає, що це суто українське явище). На вашу думку, це — просто історичний рух, зміни, котрим немає сенсу опиратися (завжди-бо є аргумент, що місто не може стояти на місці, воно мусить розвиватися), чи все ж із цим треба якось боротися?
— Не знаю. Я лише фіксую те, що бачу, процеси, як я їх розумію. Хтось мириться з цим чи не помічає; є люди, котрі створюють групи й, скажімо, псують фарбою нові фасади, коли вони з’являються (про це є в моїй книжці, до речі)... Гадаю, тенденції можуть змінитися в той чи інший бік... Узагалі, цю тему можна розширити до взаємозв’язку політики, бізнесу (зокрема й забудовного), бандитизму — вона актуальна у всій Центральній Європі. Та й не лише тут: про корупцію багато говорять в Австрії, Німеччині, хоча там вона елегантніша, ніж у нас чи у вас. Часто назовні випливають просто смішні факти: наприклад, якщо одна й та сама фірма будує однакові дороги в Чехії та Німеччині, то в Чехії вони вийдуть дорожчими, попри те, що робітники тут отримують менше. Зрозуміло, що причина в корупції. Утім, мені здається, останнім часом відбуваються дуже повільні, але позитивні зміни, таких схем меншає, політики все більше побоюються корупційних процесів, а отже, гадаю, ми не безнадійні.
ДОВІДКА «Дня»
Ярослав Рудіш народився 1972 року на чесько-німецькому пограниччі, нині мешкає в Празі та Лейпцигу. Прославився своїм першим романом «Небо під Берліном», дія якого відбувається переважно в берлінському метро. Знаменита й серія коміксів про залізничника Алоїза Небеля, створена ним спільно з художником Яромиром 99 (Яромиром Швейдіком). Окрім того, Рудіш пише драми, бере участь у музичних проектах, займається журналістикою.
