Жорсткі діагнози Юліяна Мовчана

Загальновідомо, що успіх лікування і подальшого одужання залежить від правильно поставленого діагнозу. Такий підхід доречний і для лікування хвороб політичних. Саме так уважав Юліян Мовчан, лікар, письменник, публіцист, громадський діяч, видатний представник української діаспори в Канаді.

Щойно побачила світ книжка, упорядкована Олександром Батановим, племінником Юліяна Мовчана. У ній уміщено твори Юліяна Григоровича — автобіографію, кращі статті з канадських україномовних газет, описи подорожей різними країнами, оповідання.

У передньому слові до цієї книжки доктор філологічних наук, професор Житомирського державного університету ім. І.Франка Петро Білоус відмітив: перечитуючи статті Юліяна Мовчана «складається таке враження, що він прагнув бути лікарем не тільки для тіла людського, а й для людської душі». Я б іще додав «і для української нації». Адже він, у силу політичних обставин емігрувавши до Словаччини, а згодом до Канади, не поривав духовного зв’язку з Україною. У своїх публіцистичних статтях Юліян Мовчан переймається долею українського народу і його політичним майбуттям. Навіть лише назви статей свідчать про жорсткі, принципові погляди автора: «Чому ми проти федерації з Росією?», «Большевицький «рай» в українському фольклорі», «Національне поневолення України в умовах російської окупації», «Українські комуністи — холуї Москви», «Чому українська література в світі незнана?», «Трагедія письменника чи нації», «Деякі проблеми української визвольної політики», «Чиможливий загин української нації?», «Чому Україна має бути самостійною державою?», «Чому Україна й досі не є незалежною державою?» та багато інших, написаних у 1950—1960-ті роки.

Автор висловлював погляди, які актуальні й нині, у часи незалежності України. Так, у статті «Чи можливий загин української нації?» Ю.Мовчан пише: «Однією з вирішальних передумов цієї загибелі буде поступовий занепад і відмирання української мови. У совєтському «єдиному котьолку», як доречно висловився український письменник Василь Чапленко, фактично буде потрібна тільки одна російська мова, як «традиційна мова» російської імперії, а всі інші мови відходитимуть на задній план, а з часом взагалі відмиратимуть... Тому з жалем мусимо констатувати, що коли навіть такі літературні величини, як покійний Максим Рильський, який прилюдно признався, що він вже й сам не може збагнути, яка тепер мова йому рідніша — українська чи російська, вже «розпливаються в общеросійському «котьолку», то це тільки зайвий раз свідчить, як уже далеко пішов процес русифікації українського народу». І в іншій статті під назвою «Чи Москві пощастить викоренити українську мову?» автор стурбовано застерігає: «Загроза винародовлення для українського народу дуже серйозна і дуже реальна», і наприкінці робить висновок, що «єдиним порятунком не лише для української мови, але і українського народу взагалі є одне: якнайскоріше визволитися з-під ярма комуно-московського окупанта».

Юліян Мовчан вважав найбільшою загрозою і перешкодою державницьким прагненням українського народу внутрішню опозицію в особі українських комуністів. Зробивши короткий історичний екскурс, автор дійшов висновку: «За всю історію існування українського комунізму ще не було жодного випадку, щоб бодай один якийсь високий український комуністичний ватажок відверто виступив з вимогою унезалежнення Україні від Росії. І то навіть незважаючи на той факт, що конституція СССР формально дає право на такого роду виступ». Тому свою статтю назвав «Українські комуністи — холуї Москви».

На противагу Юліян Мовчан порівнює українських комуністичних діячів з комуністами інших країн: «В той час, коли, наприклад, китайські, в’єтнамські, албанські, сербські, французькі чи будь-які інші комуністи також мріють (бодай, мріють!) про побудову комуністичного «раю» на землі, то проте незалежно від цього, на першому місці вони ставлять інтереси свого власного народу (класичні випадки — югославсько-совєтський та совєтсько-китайський конфлікти). Тому ми є свідками цікавого й нібито парадоксального явища: хоч у багатьох країнах комуністичні (бодай за назвою, бо в існування дійсного комуністичного «раю» тепер вже ніхто не вірить) режими існують вже десятки років, проте поки що ми ніде не чули, щоб принаймні якийсь один головач одного з тих урядів висловив бажання приєднати свою країну до СССР, який в інтерпретації московських большевиків є нібито прообразом «майбутнього комуністичного суспільства», «атєчествомміравовопролєтаріята». Нема таких... З усього цього мимоволі напрошується висновок, що або українські комуністи ще настільки національно й державно малосвідомі, що в їхніх головах ще й досі не вміщується поняття про право і потребу українського народу на державно-національну незалежність, або, навпаки, ми маємо справу не з комуністами в ідейному розумінні цього слова (чи така ідея здійснима — це інше питання), а з запроданцями російського імперіялізму, які лише маскуються плащиком комунізму. Правдоподібно, правдивим може бути і те, і друге...»

Приділив увагу Юліян Мовчан і релігійному чиннику. У статті «Чому Україна й досі не є незалежною державою?» він пише: «Маючи в своєму розпорядженні такий могутній чинник впливу на маси, як залежну від уряду православну церкву, Москва за допомогою своїх численних і вірних вислужників — православних «батюшок», віками втокмачувала в голови наших людей ідею «єдінойнедєлімойматушкіРасєї», ідею «єдінавоправославнаванарода» і тому подібне. І це, звичайно, не могло не відбитися на національній свідомості українського народу. Нічого схожого не знали ні поляки, ні литовці, ні будь-які інші неправославні народи.

Також ні для кого не є секретом, що українці західних областей України, зокрема, Галичини, значною мірою можуть завдячувати збереженню своєї національної окремішності приналежності до уніятської (греко-католицької) церкви. Бо ж кожен знає, що в передвоєнній Польщі приналежність до римо-католицизму була рівнозначною із зарахуванням себе до польської національності і, навпаки, приналежність до греко-католицизму — до національності української».

У Житомирі, в приміщенні ОУНБ відбудеться презентація цієї унікальної книжки. Це стане, безперечно, важливою культурною подією.