«Микола знав, чому ми там стоїмо і за що боремося»

ПРО ПАМ’ЯТЬ...

Позаминулої неділі Микола Вільчинський від’їхав із Волині у розташування 24-ї бригади імені короля Данила, в якій служив. Він приїжджав у коротку відпустку на хрестини доньки, котра народилася 4 травня. День побув у розташуванні бригади, а у вівторок, 12 червня, куля снайпера обірвала його життя на 26-му році життя. Так далека начебто війна нагадала про себе на Волині спочатку фразою з офіційного повідомлення, що «за минулу добу загинув один український військовий», а потім — уточненням, що це Микола Вільчинський. Загинув на своїй землі, у своїй державі...

Він уже відслужив строкову в армії (на флоті), відслужив у зоні неоголошеної війни на сході 2015 року під час третьої хвилі мобілізації, мав хорошу професію і стабільну зарплату, але був із тих, хто не відсиджується, коли в рідній країні триває війна з сусідом-ворогом, і підписав контракт на службу в ЗСУ.

Восени цей контракт мав би закінчуватися, але багато хто сьогодні запитує: а заради чого він, благополучний у життєвому плані молодий чоловік, який виконав свій обов’язок перед державою, врешті, чесно здобув статус учасника бойових дій (у народі — «атовця»), який дає право на певні пільги, добровільно знову пішов туди, де небезпечно?..

«Якби не такі хлопці, як Микола, то ворог уже був би і на мирній Волині», — каже берестечківський міський голова Валентина ЗАЛЕВСЬКА. А побратим загиблого Віталій ЗАГОРУЙКО в коментарі Інформаційному агентству «ВолиньPost» розказав, що мав Вільчинський позивний «Лютий», бо безкомпромісно ставився до ворогів. «Йому тоді, 2014 року, було 21 з лишком років, але він нічого не боявся — він знав, чому ми там стоїмо і що робимо... Але по житті він був великодушною людиною, — каже Загоруйко. — Я бачив його перед поверненням з відпустки після хрестин донечки. Казав, що не хочеться їхати, наче передчував, але він їхав, бо знав, що це його обов’язок. 26 років, ще жити і жити, навіть дитина не побачить свого тата. Тільки буде історію вчити і знатиме...»

Микола Вільчинський — родом із села Старики Горохівського району, яке плавно переходить у Берестечко. В останню дорогу до рідного дому його проводжали мешканці всієї округи. У Горохівському районі було оголошено на два дні жалобу. «Від початку Берестечка, від училища на околиці, в якому навчався й Микола, до самого центру міста, по всій вулиці Незалежності з обох боків стояли люди на колінах, зі схиленими головами. А вже на площі в центрі, де відбулася громадська панахида, було людське море», — каже Валентина Залевська. Настоятель храму, благочинний Горохівського округу УПЦ протоієрей Дмитро Петрушак відправив службу відповідно до чину прощання й виступив з прощальним словом, висловила промову і Валентина Залевська. Опісля побратими, які вже повернулися з тієї неоголошеної війни, несли труну з тілом загиблого через Берестечко до рідного дому в Стариках. Колишні «атовці» нещодавно об’єдналися у громадську організацію «Берест», Берестечківська міська рада надала їм приміщення для зборів.

«Миколу привезли зі сходу солдати, які зараз служили разом з ним. Ми підготували їм і нічліг, і харчування, але хлопці сказали, що не можуть залишатися, бо там, де вони служать, неспокійно: за добу, що везли побратима додому, — знову два «двохсотих». Тому ми спорядили їм передачу на фронт і помолилися, аби живими повернулися у свої домівки», — розповідає Валентина Залевська. Ще одну ніч воїн пробув у рідній домівці у Стариках, а наступного дня в Берестечку забили дзвони Троїцького собору... Тут його відспівали, а поховали на кладовищі у селі Піски, яке спільне і для Стариків з Берестечком.

...І ТИШУ

Багатотисячна людська ріка на вулицях Берестечка нагадала інші жалобні процесії, стільки разів бачені в інших волинських містах і селах. Волинь, хоч одна з менших областей, але її втрати в цій неоголошеній війні — одні з найвищих в Україні. Вперше «Пливе кача» пролунала на Волині в Луцьку, у травні 2014-го, коли під Волновахою підло розстріляли блокпост 51-ї, «волинської», бригади. Чотирьох воїнів тоді одразу хоронили... Нині на центральному, Театральному майдані Луцька встановлена стела пам’яті, вона вже складається із двох частин, а загиблі додаються й додаються... І «скільки ще забере твоїх дітей вона, не твоя війна», але для Миколи Вільчинського й тих, до чиїх фотопортретів невдовзі додасться і його, ця служба була якраз усвідомленим вибором. Одного часу стелу пропонували перенести на меморіал пам’яті, бо центр, мовляв, є центр, але ця ідея чиновників не знайшла підтримки.

Та похорон Миколи Вільчинського знову поставив ті запитання, що їх волиняни ставлять уже не один раз. «Ніколи неможливо звикнути до цього... У когось розваги — повітряні кулі в центрі міста по 3000 грн на людину, музон лабає на всю, а в інших — біда на все життя і дитина вже не пам’ятатиме свого молодого батька. І друг, його побратим, не витримав, був госпіталізований до нашої лікарні в тяжкому психологічному стані. Спочивай з миром, наш молодесенький захисник, Господи, упокій душу новопреставленого», — написала в соцмережі один із найдавніших волинських волонтерів нотаріус Наталія АРИВАНЮК.

Саме у дні жалоби в берестечківській окрузі в Луцьку відбувалося свято повітряних куль. На Театральному майдані встановили різні атракціони, і хай на день-два, але це шокувало багатьох. «Якось не можу ось так просто бути спокійним, коли за 40 кілометрів від Луцька ховають захисника України Миколу Вільчинського, а на центральній площі — сюр із музики, святкувань та ігрищ... Може, хтось із організаторів чи владців вибачився? Не чув! Та й справді, скільки ще тих свідомих залишилось», — з докором висловив свою думку депутат Луцької міської ради Павло ДАНИЛЬЧУК, якому належать ці слова, і поліцію викликав, і до чиновників звертався, все «законно», а по совісті?..

«Я теж, як і ви, звик, що десь там, далеко на сході, хтось стріляє, хтось гине, щось відбувається, а тут життя триває... Але ж привезли загиблого молодого хлопця на Волинь, і лише Горохівщина оголосила жалобу? За добу — двоє загиблих на сході, якась жіночка в центрі Луцька стоїть, плаче біля стели Пам’яті, а поруч на всю лабає музон із циркового намету... Ніколи не обстоював припинення будь-яких розважальних дійств під час війни, але ж ми повинні хоч якось виявляти свою повагу до тих, хто віддає своє зовсім юне життя в цій такій далекій близькій війні, про яку ми в більшості згадуємо, дивлячись теленовини... Держава починається з пам’яті про загиблих захисників та поваги громадян один до одного. Чуже горе не так болить, як своє, але повинне принаймні викликати співчуття... Оголошення жалоби, загальнообласна хвилина пам’яті (одна хвилинка всього) — це найменше, що можна зробити. Миколі було лише 26... Без музики день-два хіба не прожили б?» — ці слова волонтер, адвокат, захисник спаплюженої 51-ї бригади Василь НАГОРНИЙ сказав за всіх, кому похорон воїна — це те, що дуже болить, ще болить і боліти не перестане. «Не хотів казати, але хлопці подумають, що боюся, — продовжує він. — Телефонували бійці з Волині, просили вибачення, що заважають нам жити спокійно, весело, безтурботно. Вибачались за те, що їх таки вбивають і привозять «200». Ні, потреб ні в чому не мають, крім однієї — непоказушної поваги хоча б до загиблих бійців. Щиро обіцяли, що постараються не турбувати нас.

Вибачте нас, хлопці!»