Не раз виводив підрозділ із боїв без втрат...

За час проведення антитерористичної операції загинуло 1750 українських військових, повідомило у неділю Міністерство оборони на своєму офіційному сайті. «На сьогодні Національний військово-історичний музей України має у своєму розпорядженні найповніший масив даних щодо загиблих українських солдатів і бійців добровольчих батальйонів з початку бойових дій. Загальні дані у форматі — фото, дата і місце народження, дата і місце загибелі, підрозділ, звання, посада, обставини загибелі, місце поховання зібрані на інтернет-ресурсі «Книга пам’яті загиблих». На сьогодні в базі нараховується 1750 осіб, це дані до 1 лютого 2015 року», — йдеться в повідомленні. Жахлива цифра, за якою — втрачені всесвіти людських душ. «День» продовжує публікувати історії воїнів, які загинули за нас. Ми не маємо права забувати і вважати статистикою тих, хто віддав найдорожче за наш спокій. Сьогодні розповідаємо про начальника відділення зв’язку штабу 51-ї бригади Віктора Хмелецького, керівника групи швидкого реагування «Яструб» батальйону «Айдар» Олега Сидора та старшого лейтенанта Миколу Карнаухова, який був сапером у 57-й бригаді. Усі вони загинули, виконуючи свій військовий обов’язок.

Попередні історії — у розділі «Вони загинули за нас».

9 січня відійшов у Вічність доброволець, палкий патріот України, ветеран Майдану і відважний керівник підрозділу групи швидкого реагування «Яструб» батальйону «Айдар» 38-річний Олег Сидор (позивний — «Скіф»).

Вперше і востаннє в житті я бачився з ним 16 жовтня минулого року на прес-конференції в Ужгороді. Того дня закарпатські бійці добровольчого батальйону «Айдар» Олег Сидор і Віталій Грегор звернулися через ЗМІ до керівництва держави, щоб повідомити про непросту ситуацію, яка на той час складалася навколо їхнього підрозділу.

«Бійці, які сьогодні перебувають на реабілітації, готові негайно повернутися в зону АТО, незважаючи на свій фізичний та психічний стан. Єдина вимога, яку ми ставимо керівництву нашої держави, — визнати нас та тих, хто вже загинув, учасниками бойових дій із наданням відповідної адресної допомоги сім’ям. Адже виходить, що ми воюємо на два фронти: із зовнішнім ворогом — російським агресором, та внутрішнім — чиновниками, які через свою бюрократію та злочинну бездіяльність кинули сім’ї добровольців напризволяще, — сказав тоді Олег Сидор. — Наші хлопці розриваються між необхідністю виїхати і стати пліч-о-пліч зі своїми побратимами захищати рідну землю або залишитися тут, щоб хоч якось заробити кошти на шматок хліба своїй сім’ї. Оскільки батальйон добровольчий, сформований ще із Майдану, то кошти від держави (заробітну плату, премії, адресну допомогу, пільги тощо) ми не отримуємо, хоча вже понад півроку перебуваємо у складі Міністерства оборони України як 24-й батальйон територіальної оборони Луганської області»...

«Олег Сидор зайняв активну громадянську позицію та розпочав боротьбу за справедливість і свободу ще до Революції Гідності. А в січні 2014 року він продовжив боротьбу за оновлення України на столичному Майдані, де спочатку входив до Закарпатського підрозділу сьомої сотні Самооборони, а в подальшому очолив підрозділ групи швидкого реагування «Яструб» у складі 8-ї афганської сотні, — розповідає про свого бойового побратима Віталій Грегор. — Він був учасником усіх зіткнень на Майдані, на вулицях Грушевського, Хрещатику під час штурму Українського дому, на Інститутській. Разом зі своїми двома побратимами 18 лютого на Інститутській, у білих камуфляжах, Олег до останнього перебував біля Жовтневого палацу, відчайдушно стримуючи всіма доступними засобами «беркутівців», у тому числі й БТР із водометом. Вони залишили позиції, лише коли зі сцени Майдану їм кричали: «Хлопці в білих камуфляжах! Забирайтеся звідти, ви там залишилися самі»! Тоді він отримав свою першу травму — опіки обличчя від розриву гранати».

«Айдарівець» брав участь майже у всіх битвах на Луганщині. Разом зі своїм підрозділом звільняв більше десятка населених пунктів, серед них — Лутугине, Хрящувате, Георгіївку, Бахмутівку, Щастя, Металіст, Красний Луч, Олександрівку, Новосвітлівку. У цих боях у серпні минулого року під час обстрілів «Градом» отримав поранення.

Свій перший військовий досвід, який став йому у пригоді на східному фронті, Олег здобув у 31-й Хирівській десантно-штурмовій бригаді як снайпер-розвідник. Потім він продовжував службу за контрактом. Звільнившись зі Збройних сил України, працював сам на себе, не цурався жодної роботи, був хорошим сім’янином та люблячим батьком. Односельці Олега Сидора з с.Кендерешово Мукачівського району Закарпаття розповідають про нього як чуйну людину, доброго сусіда, люблячого чоловіка і турботливого батька двох дітей. Завдяки винятковій сміливості та високій фаховості він не раз виводив свій підрозділ із важких боїв практично без втрат, мав великий авторитет серед бійців. Після нетривалої реабілітації повернувся до батальйону, де, на жаль, і загинув на бойовому посту на Луганщині під час виконання обов’язків з охорони територіальної цілісності та суверенітету України.

...В останню земну путь відважного захисника України проводжали на київському Майдані і в рідному Кендерешові десятки побратимів та сотні вдячних киян і закарпатців. Тисячі людей, які особисто були знайомі з ним, або знали «Скіфа» по його ратних подвигах, просили того дня і просять сьогодні Царства Небесного його нескореній душі.