«Він завжди був Людиною...»
32-річний Андрій Реута загинув 31 січня поблизу Вуглегорська Донецької області
Війна триває. Щодня — сумні новини про загиблих бійців. Хоч як би нам хотілося, а повернути їх неможливо. Натомість треба робити все, що в наших силах, щоб зменшити кількість смертей, — допомагати волонтерам, медикам, перераховувати кошти на тепловізори, купувати ліки тощо. А загиблим Героям — віддавати шану та пам’ятати їх. А ще — допомагати їхнім родинам та ніколи не забувати, що вони були, жили, раділи, а потім загинули на цій війні. Зокрема, і за нас з вами.
«День» продовжує публікувати історії Героїв. Сьогодні — це історія про 38-річного бійця добровольчого батальйону «Донбас» Вадима Антонова, який загинув під Іловайськом. Історія 32-річного Андрія Реути, який загинув під Вуглегорськом наприкінці січня. Історія мінометника Олександра Бойка, який прикривав «кіборгів» і загинув від артилерії бойовиків. Та історія Олександра Захарчука, який пройшов Майдан, був волонтером, а на початку грудня загинув на Луганщині... Вічна пам’ять...
На Сумській Алеї Слави, розташованій на Центральному міському кладовищі, дедалі менше вільних місць. Усе більше квітів та синьо-жовтих прапорів. Усе більше патріотів, які віддали життя за Україну, знаходять спокій саме тут.
Таким був і Андрій Реута — молодий сумський козак загинув у зоні АТО 31 січня 2015 року. Його життя обірвалося поблизу Вуглегорська Донецької області, коли українські бійці, поспішаючи з Дебальцевого на допомогу побратимам, натрапили на ворожу засідку. Він мав ніжний позивний «Медок», проте усі, хто його знав особисто, говорять про його сильний характер та стальну волю.
Андрій Реута народився 3 січня 1983 року. До війська пішов із власної волі. Служив у добровольчому батальйоні «Донбас», в охороні командира Семена Семенченка. Окрім Андрія, захищати Україну зголосилися його брат і батько. Перший по мобілізації сподівався потрапити в артилерію, втім, його залишили при військкоматі. Другий — записався до загону територіальної оборони. Синів Олександр Реута, який є одним із засновників Українського козацтва, виховував на козацьких традиціях.
«Вони були такі ж, як Іса (Іса Мунаєв, командир Міжнародного Миротворчого батальйону ім. Джохара Дудаєва. — Авт.), — писав про своїх побратимів поранений під час тих подій Семен Семенченко. — Горді, сміливі воїни. «Медок», який сидів праворуч від мене, загинув миттєво. Ще раніше вдень вони забирали нашу стару «Шкоду» з-під обстрілу в Вуглегорську, коли вибуховою хвилею йому мало не знесло голову, і кров текла з вух та носа. І слова — «нічого, прорвемося»... Хлопці з ВСУ, хлопці Іси, поранені й загиблі, вони найкраще, що є у нашої країни. Господи, прийми вірних синів своїх...»
Побратим Андрія Євген Шевченко поділився своїм болем. Розповідь Євгена наводить громадсько-політичне видання «Патріоти України»: «Учора загинув один мій близький друг — Медок-Андрюха. Я його часто називав по-іншому: «Дискотека». Пацани пам’ятають. Тому що він любив слухати музику і завжди пританцьовував. У мене не було в батальйоні людини ближчої, ніж він... Ми з моїх перших днів на війні були в одному взводі. Знаєте, набагато легше йти в бій, коли поруч із тобою твої справжні бойові друзі. Коли ти точно знаєш, що тебе ніколи не кинуть пораненого на полі бою, завжди прикриють вогнем, до останнього патрона... Що такі, як Андрюха, своє життя за тебе покладуть, а ти своє — за нього... Ми разом мріяли про те, яку ми побудуємо Україну після війни... Він любив життя, любив своїх друзів і рідних, любив Україну. І ще він був правильний, розумієте. Він був порядний — це важлива якість. Хоча життя у нього було не таке вже й просте, він завжди був Людиною. З великої літери. І ще він був такий, знаєте, скромний і по-справжньому добрий — людина з великим серцем... Це дуже боляче. Дуже... Прости мене, братка, прости, якщо зможеш...»
Андрій міг справді принести багато користі своїй країні: юнака вважали талановитим інженером. «У найстрашнішому сновидінні не міг уявити таке, — говорить начальник Центру науково-технічної та економічної інформації, доцент Сумського державного університету Артем Артюхов. — Пишу некролог про свого друга... Світла людина... Щирий хлопець, душа компанії, козак, атлет і... Один вибух від життя до смерті... Я навчався з ним у Машинобудівному коледжі, чотири роки поруч, від нього — завжди підставлене товариське плече, допомога у всьому. Закінчивши коледж, я пов’язав своє життя з Сумським державним університетом — від студента до викладача. Доля знову звела мене та Андрія — тепер я був його викладачем. Лаконічність, кмітливість, швидкий розум — це відрізняло його від інших. Повага та чемність — невід’ємна частина його сутності. На вихідних зустріч випускників — без нього... Всім випускникам трішечки за тридцять, а його життя обірвалося так несподівано, на зльоті, як підбитий літак, що хотів осягти захмарні простори... Світла пам’ять».
Алла АКІМЕНКО, Суми
