Вони загинули за нас

Україна переживає непоправні втрати — людські. Буквально кожен день країна прощається із військовими, що загинули в боях з терористами на сході країни. Кількість загиблих військових, бійців Нацгвардії та прикордонників уже наближається до двох сотень. Із початку АТО в Донецькій і Луганський областях — станом на 19 червня — загинули вже 156 військових Збройних сил України. Про це в ефірі «Радіо Свобода» заявив в. о. начальника Головного управління по роботі з особовим складом Збройних сил України генерал-майор Олександр Розмазнін. За його словами, ці дані не охоплюють втрат Нацгвардії та Державної прикордонної служби. А вже 20 червня, протягом  доби, загинули ще 12 військових ЗС України та один боєць Національної гвардії...

«День» продовжує писати історії тих, хто віддав життя за незалежність і цілісність України — виконуючи свій обов’язок та за покликом серця. Сьогодні  розповідаємо про 40-річного прикордонника Віталія Вінніченка, який загинув 14 червня внаслідок обстрілу терористами з гранатометів і автоматів колони автомобілів Державної прикордонної служби; про 22-річного Олександра Голяченка, який помер у Харківському шпиталі внаслідок важких поранень, яких зазнав під Слов’янськом 13 червня. А також про добровольця Рустама Хамраєва з Луцька, який під час Майдану втратив друга, а сам був поранений, а 17 червня загинув у боях за місто Щастя Луганської області. Вічна пам’ять...

«Мій син був найкращим у світі»

40-річний Віталій Вінніченко, який загинув у Маріуполі, любив здобувати нові знання і мріяв про подорожі...

Уранці 14 червня на околиці Маріуполя, в районі заводу «Азовсталь», із засідки було обстріляно колону автомобілів Державної прикордонної служби. Обстріл вівся з автоматів та гранатометів. Під час протистояння загинуло п’ятеро прикордонників, ще семеро були поранені. Серед загиблих був вінничанин — майор-прикордонник зі Жмеринки Віталій Вінніченко.

Віталій народився 1 серпня 1973 року в Жмеринці. 1990 року закінчив загальноосвітню школу № 4. Після армії пішов вчитися до Національної академії Державної прикордонної служби імені Богдана Хмельницького. По закінченню закладу працював в навчальному підрозділі Оршанець. Паралельно навчався у Київському славістичному університеті за спеціальністю менеджмент організації. За час служби дослужився до майора. Розлучений. Колишня дружина Ірина із 11-річним сином Назарієм живуть у Хмельницькому. Віталій мешкав із матір’ю. Був її єдиною опорою і надією.

«Мій син був найкращим у світі, — з плачем розповідає про свою кровиночку матір загиблого Любов Олександрівна. — Усе своє життя він любив вчитися, відкривати щось нове і досягати бажаного. До останнього мені не зізнавався, що був у пеклі війни, казав, що на навчаннях і скоро повернеться. Беріг мене, як міг. І за це я буду йому вдячна. Пам’ятатиму і оплакуватиму, скільки Бог дасть віку»

Поховали Віталія Вінніченка 18 червня. Жмеринчани прощалися із ним по-особливому, як він того і заслуговував. На прощання, яке відбулося в храмі Олександра Невського, на площі Миру, прийшло кілька сотень людей: рідні, друзі, колеги-військові, керівники області і району — всі, кому не байдужа втрата патріота, бійця за суверенність України, який віддав своє життя за Батьківщину.

«Який молодий», — шепотіли поміж себе люди. За місяць Віталію виповнився лише б 41 рік. Друзі зізнаються, що він мав ще дуже багато планів у житті. Найбільше мріяв про подорожі, нові знайомства і враження. Вічна пам’ять...

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця

«Його смерть не буде марною»

У Луцьку в останню путь провели Рустама Хамраєва, який загинув у боях за місто Щастя Луганської області

Кілька тисяч лучан зібралися на головному майдані міста, щоб вшанувати пам’ять загиблого у боях за селище Металіст жителя обласного центру Волині 38-річного Рустама Хамраєва.

Спочатку із полеглим бійцем батальйону територіальної оборони «Айдар» прощалися у місцевому будинку панахиди. Далі жалобна хода доправила труну із його тілом на Театральний майдан.

Рустам Хамраєв — узбек, був поранений на Майдані, а коли одужав, то пішов воювати на схід країни. Попрощатися із побратимом приїхали самооборонівці з Волині, які теж служать у батальйоні «Айдар». Назва батальйону у перекладі із тюркської означає «місячний воїн», «захисник», а на Луганщині, де воюють українські бійці, протікає річка із такою назвою.

Заступник командира роти «Захід» батальйону територіальної оборони «Айдар» Андрій Омельчук розповів, що Рустам Хамраєв загинув під час обстрілу із крупнокаліберного кулемета у бою 17 червня. Розривна куля влучила у голову хлопцю, а потім ще й у іншого бійця. За словами самооборонівця, це перший випадок, коли бійці «Айдару» потрапили під обстріл із важкого озброєння. За словами Омельчука, соратники загиблого Рустама Хамраєва поклялися помститися за його загибель. Мовляв, його смерть не буде марною. А Луцький міський голова Микола Романюк зізнався, що у нього на столі досі лежить заява полеглого бійця із проханням піти у добровольці.

Поховали Рустама Хамраєва на Алеї почесних поховань у селі Гаразджа, що під Луцьком. У чоловіка лишився 12-річний син.

Олена КУЗЬМИЧ, Луцьк

«Саша пишався тим, що він десантник»

У Харківському госпіталі від тяжких ран, яких зазнав під Слов’янськом, помер 22-річний Олександр Голяченко

Трагічна звістка прийшла в село Славів, що у Черняхівському районі на Житомирщині: у харківському госпіталі від тяжких ран, яких зазнав під Слов’янськом, помер 22-річний Олександр Голяченко. У великому горі його батьки і старші сестри, які до останнього сподівалися, що Сашко буде жити. Рідні не можуть змиритися з такою великою втратою. Мама не може повірити, що більше не побачить свого сина, який не хотів, щоб ні вона, ні тато й сестри переживали й хвилювалися, тож так і не сказав їм, що несе службу під Слов’янськом. Все говорив по телефону: «Я в Миколаєві, у мене все нормально...» У Харкові в госпіталі мама побачила Олександра обгорілим і зраненим, неушкодженими частково лишилися тільки ноги, що були закриті «берцами»...

Олександр Голяченко із простої селянської родини: батько водій, а мама доярка. Він відслужив строкову службу у 95-й аеромобільній бригаді. Як розповідає його двоюрідний брат Андрій Голяченко, Саша пишався тим, що він десантник, що стрибки з парашутом здійснював, що він фахівець — водій БТР... Та й родичі пишалися ним — представником «крилатої піхоти».

Повернувшись із армії, Олександр навчався в Одеській морській школі. А згодом вирішив поїхати на заробітки: працював будівельником у Росії. У березні приїхав додому у відпустку. В цей час і прийшла йому повістка. Відразу ж пішов у військкомат, а відтак поповнив лави Збройних сил України у зв’язку з частковою мобілізацією. Його як спеціаліста направили у 95-ту аеромобільну бригаду, де він проходив строкову службу.

13 червня, коли колона військової техніки під Слов’янськом перевозила воду та продукти, в бойову машину влучив ворожий снаряд. Олександр Голяченко був поранений разом зі своїми товаришами по службі — старшим солдатом Олександром Ніколайчуком із села Старий Солотвин Бердичівського району, лейтенантом Сергієм Бабським із Коростеня та солдатом Сергієм Хартником із Житомира. Олександр останнім залишав БТР, тому обгорів найбільше — отримав 80 відсотків опіків тіла. За життя Олександра Голяченка у харківському шпиталі боролися найкращі лікарі. Та, на жаль, 16 червня він помер.

У селі Славів відбулося прощання з військовим 95-ї окремої аеромобільної бригади Олександром Голяченком. Поховали його на сільському кладовищі. Провести в останню путь захисника незалежності й територіальної цілісності України, водія-механіка 95-ї аеромобільної бригади, який останній свій бій прийняв під Слов’янськом, зібралися мешканці не лише села Славів, а й навколишніх сіл та побратими по зброї. Всі були приголомшені непоправною втратою. 22-річному енергійному, завжди оптимістично налаштованому, працьовитому хлопцеві тільки жити й жити, та ракета, випущена сепаратистами у бронемашину Олександра, обірвала його життя. Попрощатися з палким патріотом, молодим хлопцем прийшли сотні людей. Невгамовним болем в серці батьків бринить втрата наймолодшого сина. Висловити співчуття та запропонувати підтримку прийшли близькі, друзі, односельчани, небайдужі громадяни, представники влади.

На Сашковій сторінці в соціальній мережі — десятки записів його друзів. Ось лише деякі з них: «Я не можу повірити і до кінця усвідомити, що тебе більш немає... Як Тебе, людину з таким великим серцем, такого люблячого, доброго, щирого, могла спіткати така доля?!»

«Ми усі дуже тужимо за Тобою! Так не вистачає Тебе! Не вистачає твого сміху, щирої усмішки, твоїх жартів та слів «Усе буде добре». Ти завжди поспішав, бо хотів зробити масу справ... А головне, Ти ніколи не падав духом! Ти вірив, що добро завжди переможе, що настануть часи, коли наша країна розквітне, коли люди зможуть жити достойно».

«Я горджуся, що в моїй країні є такі відважні люди, як ти. Готові віддати життя за свою країну, за народ. Хай земля тобі буде пухом. Слава героям!»

Оксана КЛИМЧУК, Житомирська область