«Iз «Фаріком» було не страшно»

У той день він — стрілець-помічник гранатометника — заступив на бойове чергування на взводному опорному пункті. Незважаючи на обстріли, продовжував тримати оборону під вогнем противника. Ближче до опівночі ворог почав застосувати великокаліберну зброю, спершу 80-міліметрові міни, а потім і 120-ті. Один зі снарядів прилетів і розірвався надто близько. Анатолій отримав поранення, які були несумісні з життям.

Анатолій Фарисей із позивний «Фарік» народився 23 березня 1974 року в селі Шепіївка Калинівського району Вінницької області. Після закінчення 8 класів сільської школи вступив до Вінницького вищого професійного училища № 4, де здобув фах кабельщика. З 1992 по 1994 роки проходив строкову службу в Житомирі. Потім працював їздовим у місцевому колгоспі, доглядав коней та перевозив вантажі. Тривалий час працював у Києві експедитором. Був на заробітках і в інших містах.

«Толя був неодруженим. Батько помер, коли він був малим, 6 років тому відійшла у вічність матір. Власної сім’ї та дітей не мав, але давно мріяв про сімейний затишок. Усе казав, що як закінчиться війна, то одружуватиметься, — розповідає голова Шепіївської сільської ради Василь Козак. — Мав добре серце і гарну вдачу. Ніхто ніколи не чув від нього поганих слів і не бачив ганебних вчинків. Спитайте кого завгодно у селі, і ніхто не скаже вам погане про Анатолія. Чуйна, добра і щира людина».

З перших днів Революції Гідності Анатолій був на Майдані. Звідти і пішов добровольцем на війну. Служив у 26-й Бердичевській артилерійській бригаді. З 29 серпня 2014 року проходив службу у складі 54-го окремого розвідувального батальйону. А після демобілізації вирішив піти на контрактну службу. Служив молодшим сержантом, помічником гранатометника 2-го взводу 9-ї роти 3-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

«Ми разом були на позиції. Із «Фаріком» було нестрашно — будь-де і за будь-яких обставин. Мене не було поруч, коли він отримав поранення, осколок влучив у голову, і смерть була миттєвою, — каже бойовий побратим загиблого бійця Микола Поліщук. — Він був із тих людей, які не можуть сидіти без роботи. У вільний час постійно щось робив, дуже смачно готував. Міг нагодувати весь взвод домашнім борщем і смаженою картоплею з м’ясом. Та найголовніше, що він був гарною людиною. Не боявся ворога і вірив, що перемога має бути за нами».

Поховали бійця у його рідному селі Шепіївка. На прощання з Анатолієм зібралося усе село. 24 березня цього року йому мало б виповнитись 43 роки і він був сповнений мрій і надій на майбутнє...