«Після прочитання цієї праці все змінюється...»

Газета «День» зробила гарний подарунок читачам — серію «Бронебійна публіцистика». Ці книжки я справді читала з олівцем, бо інакше не можна. Як на мене, ця добірна серія є хрестоматійною, а її значення важко переоцінити. Коли прочитала сама, то запропонувала своїм студентам, адже журналісти обов’язково мають знати ці тексти, щоб формувати свою громадянську позицію та інтелектуально рости. Діти прочитали книжки й вирішили поділитися враженнями, які надсилаю вам.

Іванна ШЕПТИЦЬКА:

— Вже й не згадаю, де й коли я почула фразу, яка тримається у моїй свідомості ось уже третій рік: «Зустріч із народом, більш слабким, зміцнює народність сильного, як зустріч із більш сильним — послаблює». Не знаючи, хто є автором даного вислову, вирішила знайти витоки цього судження. Пошук в Інтернеті не дав ніяких результатів. Спершу гадала, що ці слова належать Наполеону Бонапарту, а коли зрозуміла, що не полководець є творцем даної теорії, думки мої наблизилися до світової класики. Чомусь згадався Федір Достоєвський і його роман «Злочин і кара», але, добре поміркувавши, я зрозуміла, що автор цього вислову — людина, добре обізнана в історії та політології. І от, коли я вже закинула всі пошуки, до рук потрапляє книжечка Миколи Костомарова «Дві руські народності». Спершу захопила назва, адже підсвідомо я вже зрозуміла, про що йтиметься. Захопилася читанням. Швидко гортаючи сторінки, я наче переносилась у час, описаний у творі. І раптом бачу ті самі слова: «Зустріч із народом, більш слабким, зміцнює народність сильного, як зустріч із більш сильним — послаблює». Це так дивно — доля наче сама вирішила, що «прийшов час» мені дізнатися ім’я автора тих слів та більше заглибитися в історію України, осмислити її суть, вивчаючи «стару історію по-новому».

Ольга ФОТЕЛЬНА:

— Сьогодні дуже модно бути накачаним, тижнями просиджуючи у спортзалах чи на тренажерах, але потрібно розвиватися не лише фізично, а й інтелектуально. І тут доречні саме праці Михайла Драгоманова. У «Пропащому часі» автор наголошує на потребі створення власної, вільної від «добрих сусідів» держави. І цю потребу він обґрунтовує з історичної точки зору, апелюючи до «Березневих статей» Богдана Хмельницького. Саме через них українці опинились у стані слуг, яким «Государь пожаловал по их челобитью».

Видно, що автор сам не сприймає як польську, так і московську владу, наводячи рядки з поезії Т. Шевченка про «Варшавське сміття» та «грязь Москви». Однак він визнає, що цей переломний момент Україна мала пройти, щоб нарешті зрозуміти, чого вона хоче — волі чи пут. Недарма ж і Юрій Шевельов свого часу говорив, що ми не маємо підстав соромитися Переяслава, бо він показав не лише наші хиби, а й водночас глибину нашої життєвості. Можу сказати, що «Пропащий час» — твір про реальних людей, про, хоча й жорстоке, але правдиве життя. Якщо ви її не читали, то багато втратили. Після прочитання цієї праці все змінюється. Автор руйнує всі стереотипи та оманливі враження про наше далеке минуле і змушує замислитися про своє теперішнє життя і про те, якою ми хочемо бачити свою вже вільну державу. А ми — це юні українці.

Оксана ГРУШАНСЬКА:

— Про серію «Бронебійна публіцистика» вперше почула від куратора нашої академічної групи Н.А. Загоруйко. Це вже потім почала буквально «натикатися» на цитати, відгуки та посилання на книжки з цієї серії в Інтернеті. Про В’ячеслава Липинського знала мало, фактично нічого — лише те, що він розробляв програмний проект для Української демократично-політичної партії, а з посади посла УНР у Відні пішов у відставку через якісь скандальні політичні події. Тому читати книжку почала, мабуть, передусім, із почуття обов’язку перед викладачем. І вже після прочитання зрозуміла, як гостро, насправді, потребувала книжки «Вступне слово для читачів із ворожих таборів». Чи то пак їх — самих слів, якими промовляє В. Липинський. Слова ці, що деколи як удар по звичному світосприйняттю, проходять через певний внутрішній бар’єр. І розбивають його. І стає зрозуміло, що якась частина мене знала це й раніше. Наприклад, говорячи про людей, які самі не вкрали, а тепер жаліють про це, «шукають помсти на тих, хто вкрав», Липинський зазначає: «Чесність — яка всюди чинник будуючий, підстава спокою і сили духу, у нас перероджується в чинник руйнуючий, в джерело злості і ненависті, і ще не видиму моральну хворобу». Критика ж, яку дає автор український еліті, звинувачуючи її у відсутності належного благородства та в інших вадах, — дійсно блискуча. Що ж стосується ідей, висловлених на початку XX століття, то вони, безперечно, лишаються актуальними і зараз. На мою думку, «Вступне слово...» — своєрідний посібник натхнення на українство. Тому що після його прочитання усвідомлюєш відповідальність за майбутнє нації, і з’являється бажання берегти її, берегти та втілювати національні ідеї та просто бути гідною донькою своєї України.

Катерина ДЯДЮК:

— У «Листах з хутора» Пантелеймона Куліша протиставлено хутірський народ міському населенню, який «за книжками» (П. Куліш) забув прості Божі істини: автор проти моди, але за просвіту, він критикує західну цивілізацію, будучи при цьому людиною високоосвіченою. Куліш влучно зауважує: «Рано ще нам бігти слідом за цивілізацією (Америка, Англія.), не впоравшись спочатку з тим, з чим вони добре впоралися». Варто прислухатися до слів Пантелеймона Куліша й зараз, адже ті проблеми, які Пантелеймон Олександрович порушував у кінці ХIX століття, актуальні й у наш час.

Аліна ПЕРЕБЕЙНІС:

— Спогади «На білому коні» та «На коні вороному» належать перу «українського Гомера XX століття» — Уласа Самчука. Автор вдало змальовує довоєнну та повоєнну дійсності, свідками яких був сам. У спогадах «На коні вороному» не лише бачимо, як гаснуть надії У. Самчука щодо відродження України, а й відчуваємо його тужливе прощання з рідною землею. Ці мемуари є важливим історичним та політичним документами. Окрім цього, велику увагу приділено людським долям. Наприклад, маємо цікавий спогад про перебування Уласа Самчука у в’язниці та його тамтешні стосунки із в’язнями. Відтак, у книжечці, присвяченій У. Самчуку, зібрано дуже багато людських переживань та історичних фактів. Це робить її цікавою як для старшої аудиторії, так і для молоді.

Наталія ЗАБОЛОТНА:

— Для мене слово «Вітчизна» сповнене святкового змісту і, можливо, більшого, ніж для будь-кого іншого. Але не сталінська «родина». У памфлеті «Чому я не хочу повертатись до СРСР?» Іван Багряний висвітлює насильство, тортури, приниження полонених та звичайних людей. Автор аргументує власні причини еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи, котра вчинила геноцид проти власних дітей. Цей твір — своєрідна пояснювальна записка для європейців, які не могли зрозуміти, як людина може утікати від своєї Вітчизни і не хотіти повертатися до неї. Чому? Бо там більшовики. Іван Багряний знав, що в СРСР людина не варта й гроша. Людей знищували за дрібниці: за слово, за анекдот, за скаргу на погане життя — «в СРСР людей хватит и нечево церемониться», тому й не дивно, що по тюрмах і таборах перебували мільйони, й нікого не обходило, чи ці люди у чомусь винні. Я дуже рада, що наштовхнулася на «Бронебійну публіцистику», зокрема на памфлет Івана Багряного. Цей матеріал по-новому показав мені події радянського періоду очима безпосереднього учасника. «Чому я не хочу повертатись до СРСР?» — це «репортаж із місця подій», який дає можливість осягнути цинізм та жорстокість більшовизму.

Олексій УМАНЕЦЬ:

— Книжки з серії «Бронебійна публіцистика» — «Москва, Маросєйка» та «МИ і ми» Юрія Шевельова — до моїх рук потрапили невипадково. Ознайомлення із есеями Юрія Володимировича означало для мене розширення світогляду та поглиблення знань з історії. Одразу ж хочеться відзначити манеру письма Ю. Шевельова. Вона не є надто легкою для сприйняття, проте завдяки афористичності матеріал дуже гарно засвоюється. Особливо цікавою є «Москва, Маросєйка» (1954 р.). У цьому есеї яскраво та досить ѓрунтовно розкривається тема української культури та її стану впродовж різних періодів. На окрему увагу заслуговує опис Маросєйки, з якої все й починається. Обігравши у самій назві фонетичну співзвучність, Ю. Шевельов і в самому творі говорить про те, що Маросєйка — вулиця у Москві, з якої почалось культурне завоювання Москви. Автор розмірковує над тим, що потрібно для того, щоб Україна після всіх історичних негараздів повернулася в цивілізаційне русло. Шерех називає трьох основних ворогів України — Москву, український провінціалізм та комплекс кочубеївщини. Мислитель переконливо доводить, що у більшості наших бід ми винні самі, тому варто починати з себе. Мені дуже сподобався запропонований матеріал, особливо стиль викладу. Недарма ж О. Забужко якось сказала, що тексти Ю. Шевельова — це передусім унікальна школа аналітики, яку варто пройти молодому поколінню, а особливо журналістам.

Богдана ХОМА:

— Нам не забороняють мислити, але думка для нас не є суттєво важливою. Чому? Бо в нас «немає» захалявних віршів і забороненої літератури. Чому? Бо, щоб мислити — варто читати рідне слово. Знайомство з «Бронебійною публіцистикою» у мене розпочалося з «Деколонізації СРСР...» і «Таборового зошита» Василя Стуса, чия постать воістину є символом мучеництва за право бути Людиною. Стусова вірність ідеалам породжує стійкість серця і попереджує невігластво. Звідки ми? Хто ми? Куди йдемо? Це цікавить мене, це колись цікавило його. Починає Василь Стус із критики і завершує вмотивованим обвинуваченням. Я дивуюся його стійкості та гордості, крику душі та праведності, водночас усвідомлюю необхідність його слова сьогодні.