Випростатися і розламати брехню

Ігор СЮНДЮКОВ, редактор сторінок «Історія та «Я» та «Україна Incognita»:

— Справді, уважно придивімося до тих персоналій, чиї твори (публіцистику, щоденники, листи, спогади) включені до «Підривної літератури». Це передусім великі українці — Тарас Шевченко («Журнал» та вибрані листи), Михайло Грушевський («Про українську мову та українську справу»), Іван Огієнко («Перше видання революційних творів Шевченка»), Борис Грінченко («Листи з України Наддніпрянської»), Симон Петлюра («Рік мовчання»), Віктор Петров («Українська інтелігенція — жертва большевицького терору»), Степан Бандера (маловідома і досить несподівана для читачів праця «Питання атомної війни і визвольна революція»), Андрей Шептицький («Як будувати рідну хату»), Дмитро Донцов («Модерне москвофільство»), Юрій Шевельов («Принципи й етапи большевицької політики щодо слов’янських мов у СССР»), Валерій Марченко («Київський діалог»).

Всі ці імена — не просто «іконостас» нації (хоч, правду кажучи, постаті Бандери, Донцова і навіть Шевельова й сьогодні викликають у багатьох «ефект червоної ганчірки» — і не лише у переконаних українофобів). Якраз небайдуже — це як мінімум — ставлення до них переконливо доводить, що йдеться про людей, які й зараз на своїх сторінках потрапляють просто в «десятку», чітко бачать усі больові точки духовного життя нації, її вади (холопство, «малоросійський» провінціалізм, конформізм), і водночас — колосальний нереалізований потенціал! Слово «колосальний» тут аж ніяк не є перебільшенням, адже якраз на сторінках «Підривної літератури» уважний читач наочно побачить, через які історичні випробування пройшов наш народ. І разом з ним — ті люди, які представлені в новому виданні.

Може постати запитання: чому така назва? Що, власне, мала (і зараз має!) підривати запропонована читачеві література? Відповідь водночас і проста, і складна: наше підсвідоме рабство, яке в’їлося у плоть і кров надто багатьох людей, зокрема й тих, хто щиро вважає себе вільними (у тому числі й молоді теж — адже «водорозділ» проходить тут не за віковими критеріями, а за ознаками внутрішнього свободи). А власне кажучи, якщо людина стає вільною, випростається на повний зріст — оце і є «підрив» невільного життя, оце і є духовний (а потенційно — політичний) вибух!

До «перемог» книжки, яка вийшла за загальною редакцією Лариси Івшиної, слід, безперечно, віднести й високого рівня, дійсно якісну «олюдненість» матеріалу. Ми чуємо, і дуже добре, живий голос живого Шевченка (у супроводі блискучої передмови Івана Дзюби), бачимо живого Василя Стуса (зі спогадів Михайла Хейфеца, які, на думку автора цих рядків, взагалі є перлиною «Підривної літератури»). Те ж саме можна сказати й про Донцова, Шептицького, Шевельова і багатьох інших.

До речі, про спогади Михайла Хейфеца («Українські силуети»), а також публіцистику Джеймса Мейса («Свічка у вікні»), Андрія Сахарова («Памятная записка»), Єжи Гедройця («З нотаток редактора»). Єврей, американець, росіянин, поляк... Їхні твори є невід’ємною складовою «Підривної літератури», бо дають змогу українцям глибше пізнати себе, свої трагедії і здобутки — у контексті світової історії. Це дуже важливо.

І нарешті, якщо читач прагне осягнути майбутнє національного духу, рідної культури, побачене на ѓрунті найглибшого знання драматичних колізій минулого — будь ласка, ось думки нашої геніальної сучасниці Ліни Василівни Костенко. «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала». Ця лекція, прочитана свого часу в Могилянці, закономірно вінчає «Підривну літературу».

Минуле — сьогодення — майбутнє... Магічна тріада — на сторінках нового видання «Дня».

Євгенія СОХАЦЬКА, викладачка Кам’янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка:

— Із нетерпінням, переконана, українська громадськість очікує на вихід серії «Підривна література» із просвітницько-культурницького бібліотечного проекту «Дня». Хоча ще не вщухло зацікавлення попередньою серію «Бронебійна публіцистика», що вийшла друком торік. Свідченням того є зокрема дописи студентів-другокурсників із факультету журналістики Кам’янця-Подільського національного університету про праці Шевельова, Липинського, Лисяка-Рудницького, Костомарова, які увійшли в «Бронебійну публіцистику». (Див. «День» №159-160). Згадані праці були їм невідомі в школі. (А ще й придумали скорочення годин, виділених на гуманітарні предмети в школах і вишах! Приміром, у нашому виші історичний факультет та інші відмовилися від спецкурсу про Івана Огієнка — бачте, для них є «важливіші» теми.)

Отже, серію «Бронебійна публіцистика» хотіли мати у своїх бібліотеках мислячі люди. Це — той фундамент, на якому стоїмо. Так само буде, я впевнена, з «Підривною літературою».

Один із «учених» мужів, моїх колег, запитав: «А чому «Підривна література?» «Підривна література» — так названо тому, що серія підриває фальшиві імперські стереотипи про українських діячів і українців у цілому.

Я дуже рада й пишаюся тим, що «День» запросив мене подати щось цікаве з публіцистики Івана Огієнка. Зважаючи на те, що на підході 2014 рік, — рік ювілею Кобзаря, я подала деякі статті «зрілого» Огієнка, тобто митрополита Ілларіона канадського періоду, про Шевченка, що є невеличкою часточкою його великого наукового спадку. Адже на сторінках свого часопису «Віра і культура» (1953—1967 рр. ) він створив справжню Шевченкіану. Але, на жаль, Шевченкіана Огієнка й досі є маловідомою та подекуди дискусійною з радянським шевченкознавством. Іван Огієнко акцентував на тому, що революційні вірші Шевченка чи не найбільше спричинилися до скасування кріпацтва, розхитування самодержавного трону та піднесення національної свідомості мас. «День», надрукувавши працю Івана Огієнка про Тараса Шевченка, зробить подарунок українцям до ювілею Кобзаря.

Крім того, до серії увійшла публіцистика Бориса Грінченка, Степана Бандери, Михайла Хейфеца, Ліни Костенко, Віктора Петрова, Андрея Шептицького, Дмитра Донцова та Симона Петлюри... Отже, це буде новий ковток свіжих і глибоких думок, знову потужний екстракт нашої духовної спадщини. Бажано, щоб «Підривна література» не одному підірвала мізки, щоб прозрівали.

Велика подяка Ларисі Івшиній за креативність, утримання високої планки, групування довкола себе високоінтелектуальних людей — щирих українців.