Бессарабський вузол
У ці дні 80 років тому радянські війська увійшли на територію Бессарабії і Північної Буковини. Королівство Румунія, отримавши ультиматум з Москви, поступилася цими землями без єдиного пострілу. Можливо, не тільки тому що сили були нерівні, але і тому що майже чверть століття Бессарабія вважалася спірною територією, яку сама Румунія прихопила, користуючись нагодою. Бессарабія увійшла до складу Російської імперії ще в 1812 році за умовами Бухарестського миру, укладеного за підсумками війни з Османською імперією. На той час для жителів православної Бессарабії це було позитивом, оскільки всі Балкани, в тому числі і дунайські князівства - Валахія і Молдова, вже кілька століть перебували у васальній залежності від султана. Про Румунію в ті часи ніхто не чув - об'єднане королівство під такою амбітною назвою з'явилося лише в 1881 році, завдяки черговим перемогам Росії у війні на Балканах. За століття в складі Російської імперії Бессарабія значно змінилася, з'явилися промисловість, залізниці, але змінився і її етнічний склад - росіяни, українці, євреї, німці, болгари і гагаузи складали майже половину населення. Після революційних подій в Росії, в Кишиневі зібрався аналог Центральної Ради - Сфатул Церій, який оголосив Бессарабію Молдавською Демократичною Республікою, причому спочатку в складі Росії. Тим часом, в грудні 1917 року румунські війська вторглися в Бессарабію під приводом закупівлі продовольства. Вже незабаром прихильниками об'єднання з Румунією було поставлено питання про необхідність введення румунських військ «для боротьби з анархією, охорони продовольчих складів, залізниць і укладення іноземної позики». Ця пропозиція була прийнята більшістю голосів, але ліві депутати на знак протесту вийшли зі складу Сфатул Церій. На початку січня румунські війська зайняли міста Болград, Кагул, Леово, Унгени і ще кілька сіл. Після кількох днів боїв противники румунської окупації залишили Кишинів. В ніч з 23 на 24 січня 1918 року, після проголошення незалежності України, Сфатул Церій також оголосив незалежність МДР. Тим часом селяни, які не бажали повертати землю поміщикам, продовжували чинити опір румунським військам. 27 березня (9 квітня) 1918 року на засіданні парламенту МДР було поставлено питання про об'єднання Бессарабії з Румунією. Під час голосування будівлю, де засідав Сфатул Церій, було оточено румунськими військами з кулеметами, на самому голосуванні були присутні румунська військова влада. Незадоволеним обіцяли автономію Бессарабії в складі Румунії. Восени 1918 року, перед початком мирної конференції в Парижі, де Румунія мала намір домогтися міжнародного визнання об'єднання, Бухарест посилив натиск. На засіданні 25-26 листопада 1918 року за відсутності кворуму було прийнято рішення про безумовне приєднання Бессарабії до Румунії. Незабаром після прийняття цього рішення Сфатул Церій припинив своє існування. 29 грудня 1919 року румунський парламент прийняв закон про приєднання Трансільванії, Буковини і Бессарабії до Румунії. 28 жовтня 1920 року Англія, Франція, Італія і Японія підписали з Румунією Паризький протокол, згідно з яким ці країни визнали суверенітет Румунії над Бессарабією. Радянське керівництво ніколи не визнавало анексії Бессарабії Румунією. На Віденській конференції 1924 року воно запропонувало провести в Бессарабії плебісцит, однак Румунія відкинула пропозицію. Румунська сторона наполягала на тому, що Бессарабія - споконвічно румунська земля, населена румунами, хоча та ніколи не входила до складу Румунії. Радянська сторона доводила, що Бессарабія була незаконно окупована румунськими військами. В ході переговорів сторонам вдалося домовитися лише про проведення демаркаційної лінії по Дністру. На картах, що випускалися в СРСР аж до 1940 року, Бессарабія позначалася, як територія, окупована Румунією. Кишинів вважався офіційною столицею Молдавської АРСР. Цю автономію, яка входила до складу УРСР, було створено за пропозицією Г. Котовського на лівому березі Дністра, і охоплювала нинішнє Придністров'я, а також кілька районів Одеської області. Слід зазначити, що румунська влада проводила на території Бессарабії і Буковини активну політику румунізації, яка викликала невдоволення національних меншин. І як показали подальші події, їх невдоволенням скористалися зовнішні сили. Восени 1938 року «Мюнхенська змова», вперше після Першої світової війни, створила в Європі небезпечний прецедент перекроювання кордонів. За прикладом Німеччини зі своїми територіальними претензіями виступили ряд країн - Польща, Угорщина і Болгарія. Під «роздачу» потрапила не тільки Чехословаччина, а й Румунія, якій довелося віддати Угорщині Північну Трансільванію, а Болгарії - Південну Добруджу. Кордони затріщали і в інших регіонах Європи - Литва була змушена віддати Німеччині Мемель, а Італія окупувала Албанію. Все це відбувалося ще до нападу Гітлера на Польщу. Після поразки Польщі і повернення до складу УРСР І БССР західно-українських і західно-білоруських етнічних земель, в Москві згадали про інші «проблемні» території. Зокрема, про населену на дві третини українцями Північну Буковину, хоча вона ніколи не входила до Російської імперії. Північна Буковина опинилася в складі Румунії після розпаду Австро-Угорської імперії. Разом з тим, постало питання і про Бессарабію, анексію якої СРСР не визнавав ніколи, навіть теоретично. А оскільки головний союзник Румунії - Франція була вщент розгромлена в червні 1940 року, радянське керівництво нагадало про спірні території в своєму ультиматумі Румунії. Румунський король зопалу оголосив мобілізацію, але розсудливо вирішив, що сподіватися на допомогу ззовні марно, відвів свої війська за Прут. Натомість зайшли радянські війська і почалася перебудова за радянським зразком. Північна Буковина і Південна Бессарабія, від Дністра до Дунаю, увійшли до складу УРСР, а Бессарабія об'єдналася з Молдавською АРСР, правда, ряд її районів все ж залишилися в УРСР. Зараз історики пишуть, що Сталін підбирався ближче до румунських нафтопромислів - найважливішого джерела пального для армії Гітлера. Але забравши румунські території, «подарував» Гітлеру ще одного союзника. Однак, справа виглядає дещо складніше - справжня криза в Румунії викликали рішення Другого Віденського арбітражу в вересні 1940 року, коли Німеччина і Італія змусили Румунію віддати Угорщині не меншу територію Північної Трансільванії, багату природними ресурсами. Королю Румунії Каролю II в результаті довелося піти у відставку і покинути межі країни. До влади прийшов його син - король Міхай I, і вкрай правий «уряд легіонерів», який очолив генерал Антонеску, який взяв відкритий курс на союз з Гітлером. Фюрер обнадіяв його перспективою не тільки повернення Північної Буковини і Бессарабії, а й пообіцяв натомість Трансільванії українські території в межиріччі Дністра і Південного Бугу - багату чорноземами Трансністрію. Румунські націоналісти вважали ці землі «своїми», оскільки, на їхню думку, в середні віки вони нібито входили до складу Великої Молдавії. Так чи інакше, але під час війни мільйон румунів бився проти СРСР, а їх дивізії дійшли до Сталінграда, де і були розбиті вщент. Диктатор Антонеску почав приховано зондувати в Англії і США умови виходу з війни. Але, якби все пішло за сценарієм Гітлера, то зараз в Одеській, Вінницькій і Миколаївській областях розмовляли би румунською. На щастя, геополітичним мріям румунських націоналістів про Велику Румунію - «Romania Mare» не судилося збутися. Після Другої світової війни кордони Румунії вирівняли - їй повернули Трансільванію, а ось «бессарабське» питання, навіть за тридцять років після розпаду СРСР, залишається відкритим. Навколо нього все ще ламають списи.
Вадим Рижков, «День», Дніпро
