Дивовижний світ галицьких передмість
Галицькі міста зуміли зберегти українську національну ідентичність завдяки такій особливій соціальній групі як передміщани. Історики продовжують ігнорувати передміщан, звертаючи увагу здебільшого на шляхту чи ремісників-цеховиків. Українська дрібна шляхта теж була носієм української ідентичності, поступово втрачаючи з часом шляхетські грамоти і пам'ять про своє походження, втім ще в середині ХІХ століття можна було побачити встромлену шаблю край поля і босоногого шляхтича, який орав свою нивку.
Можливо, я теж би оминула цих славних людей, яким так симпатизував Іван Франко, наче передчував, що вони гідно пройдуть у ХХ столітті крізь пекло двох світових воєн, пацифікацію і терор комуністичної влади, якби не трапилась нагода дослідити історію роду Модрицьких, передміщан з Дрогобича. Важко повірити, але ці люди - Валаги, Кушніри, Флюнти, Яцини - мешкають тут з XVI-XVII століть і ні на крок не зрушились зі своїх прадідівських обійсть. Це вони добували сіль, шили чоботи для селян, одяг, тримали худобу й вирощували городину. На папері вони мали ті самі права, що й міщани, тільки їм не дозволялось гнати горілку на продаж, а також у них не було доступу до міського самоврядування і цехів, оскільки вони не бажали переходити у римо-католицьку віру. В історії Дрогобича вони майже не представлені, але у них була своя адміністрація, на чолі якої стояв місцевий шляхтич, війтівські суди, школи з українською мовою навчання, свої церкви, якими вони опікуються досі: такі перлини світової архітектури, як церква св. Юра і церква Воздвиження, і навіть у наші руйнівні часи Завіжне і Зваричівське передмістя – це садиби, нові й старі,оточені городами і садами. Така дивовижна стійкість і незмінність побуту дрогобицьких передміщан має свої причини, які ведуть нас углиб історії Галичини. Більшість передміщан були українською шляхтою, яка перебралась ближче до міста, шукаючи захисту від татар, і в разі небезпеки могла порятуватись всередині міських мурів і вже звідти захищати місто. Ці люди завжди були вільними і максимально незалежними. У XVII ст. громада поповнилась запорізькими козаками (Варивода, Коссак, Українець, Чернігович). Церква Воздвиження – це типова козацька церква шатроподібної конструкції. Я промандрувала три століття метричними книгами греко-католицької парафії, практично всі роди залишились, зникло, може, декілька. Завіжне було повністю українським передмістям. Жодних міжнаціональних конфліктів у передміщанському середовищі не виникало. Українці не жертвували своєю ідентичністю задля кар’єри. Вони віддавали дітей часом до польських гімназій чи шкіл, але діти ходили до греко-католицької церкви і виростали патріотами. Вони, зціпивши зуби, відкривали власний бізнес, робили кар’єру, ні на мить не вагаючись, що можна порушити звичаї батьків і за шмат ковбаси продати честь роду. Дівчата-передміщанки ставали вчительками українських шкіл. Першою з них була Амалія Модрицька, засновниця Союзу українок в Дрогобичі. Не маючи жодної підтримки від окупаційної влади, саме передміщани зберегли місто від полонізації і на межі ХІХ-ХХ століть виступили на політичній арені як потужна національно свідома сила. І такими залишаються досі. Січові стрільці без допомоги передміщан, які їх годували, одягали, озброювали, організовували збір допомоги по селах, просто б не виникли. Брат Амалії, Северин Модрицький, юрист за фахом, став поручником УГА і загинув під Вінницею у 1920 році. Вона ж активно допомагала в тилу. Саме нащадки передміщан зараз працюють волонтерами, поки їхні рідні воюють. Декласований пролетаріат тим часом їздить на заробітки в Росію. Соціалістична система була для передміщан завжди ворогом. Приватних підприємців вивозили в Сибір, а багатьом присудили 54 статтю ( за державну зраду).
Багато передміщан емігрувало, практично в кожній родині є хтось у діаспорі. Тому вони тримаються наразі, хоча з роботою в Дрогобичі дуже погано. Принаймні не маргіналізувались, як це трапилось з нащадками «визволителів», які прийшли на все готове у квартири виселених чи розстріляних поляків та євреїв. У колишньому передмісті кожен клаптик землі ошляхетнений працею кількох поколінь. Передміщани – це, власне, сіль галицьких міст, їхні серце і розум не дозволяють їм схиляти голови перед корумпованою непатріотичною владою. Саме від них слід чекати відродження міського самоврядування на традиційній основі, а не на нав’язаній зі столиці схемі.
