Рибальська цивілізація (фото)
Часом – можливо, раз на життя – щастить знайти осколок втраченого й забутого материка, натяк на руїну колишньої цивілізації, що давно зникла з нашої грішної землі. Як відомо, на місці теперішніх Карпат колись було море. Мабуть, саме через це наші тутешні міста зберегли в собі якісь ознаки порту; цілком імовірно, що наш мультикультуралізм за архетипний фундамент має принципи «порто-франко». Цікаво, а терплячість карпатської людності у такому разі є рибальською?
Цього тижня мені вдалося знайти промовисте підтвердження цій теорії. Повертаючись після Пасхи з Виноградова в Ужгород, я вирішив зробити гак на сорок кілометрів й поїхати територією Угорщини. Знайомі розповідали, що в одному з прикордонних мадярських сіл є прецікавий і неординарний цвинтар, а такі місця можуть повідомити нам про країну й людей більше, ніж будь-яка Вікіпедія. Отож, я завів двигун автомобіля, перетнув кордон – і через півгодини опинився в маленькому угорському селі Сотмарчеке. Нашим сусідам це село і його кладовище відоме передусім через той факт, що там похований поет Ференц Кельчеї, автор слів угорського національного гімну. Мене ж тамтешнє кладовище зацікавило тим, що воно ..рибальське.
Так, на Панонській рівнині, біля підніжжя Карпатських гір є рибальський цвинтар! Приїхавши туди, я ще довго не міг повірити власним очам: нагробками на цьому кладовищі є вертикально закопані човни! До речі, цвинтар діючий, там можна знайти «човни-пам’ятники» з датами 2015-го року. Більше ніде в Угорщині, та й у Центральній Європі загалом, такого не знайти. Подібне, кажуть, трапляється на Півночі Європи – у Норвегії й Швеції, поблизу справжніх рибальських поселень, але звідки така традиція тут?
Монумент на місці поховання автора угорського гімну Ф. Колчеї
Місцеві пояснюють, що цвинтар засновано понад двісті років тому, коли через Сотмарчеке протікала річка Тиса, тож село справді було рибальським. Тоді існувала традиція класти тіло покійника в човен й відпускати той на волю води – вона несла його на інший берег, у далеч, у незнаний світ «з того боку ріки». Здається, більше ніде в Європі люди так дослівно не виконували міф про Харона. З тією лише різницею, що замість Давньої Греції маємо теперішню Угорщину, а замість Стікса – іншу вічну ріку, карпатську. Тису, яка двісті років тому текла тут, але потім змінила русло, тож нині село Сотмарчеке не прибережне й не рибальське, а традиція залишилася.
Жоден рибалка не залишиться байдужим, побачивши таке. У чорну холодну землю закопано човни, ці вісники смерті, які не залишають сумнівів: земна подорож цієї людини закінчилася. Вона жила тут, у передгір’ї Карпат, на березні вічної Тиси – і поплила на той берег. Човен же припнула тут, наче нагадування, що кожна дорога має свій початок, але й кінець. Зрештою, усі ми рибалки у цьому житті – намагаємося щось зловити, наздогнати, перехитрити, заманити, не розуміючи, що кожен наш вдих і видих наближає мить, коли доведеться опустити вітрила й відкласти весла. А човен перевернути назустріч сонцю – хай сохне. І дає знак іншим: тут колись була людина, жила, метушилася, ловила, шукала, плила й подорожувала вперед, але час її закінчився. Вона вже на тому, назавжди іншому березі. А на місці, де колись вирувала стрімка течія, ростуть крислаті дерева. Метафізика, міфологія, трансцендентальні символи, поезія глибока, як річка і саме життя? Ні, всього лишень загублений у провінції й міжчассі сільський цвинтар. Уламок тисянської цивілізації, що вже давно поплила на той найдальший і вічний берег.
Фото автора
