Шиллер, Нью-Йорк й «Отечество свободное»
В Америці є все. І всі. В тому числі – наче освічені й висококультурні люди, які здатні влаштовувати ось такі хепенінги. https://youtu.be/MWd7CIShVRE
Цей, зафіксований на відео, сеанс пісенно-політичного стриптизу (інакше я його оцінити не можу), відбувся 30 грудня 2016 року біля генконсульства РФ у Нью-Йорку, куди два десятки американців принесли квіти і де виконали російський гімн у пам’ять про загиблих в катастрофі Ту-154 за 5 днів до того.
Якби йшлося просто про пам’ять, квіти та хвилину мовчання, то мої різкі слова були би блюзнірством. Але наразі блюзнірством стало влаштоване біля генконсульства дійство з відвертим ідеологічним забарвленням.
Більшість із тих, хто прийшов до російської дипломатичної місії – не просто пересічні громадяни, а учасники хору міжнародного Шиллерівського інституту. Вони професійно виконали музичну композицію, яка нині зветься гімном РФ (раніше – сталінський гімн СРСР, а до того – «Пісня про партію більшовиків», створена композитором Александровим – тим, у честь якого названий армійський ансамбль пісні та танцю – у роки Великого Терору). З особливим натхненням виводили американські хористи слова приспіву російського гімну: «Слався, отечество наше свободное…»
При цьому у багатьох виконавців на грудях були приколоті «георгіївські», вони ж «колорадські», стрічки. «Класична культура піднімає людей на новий рівень», – розповів журналістам офіційний представник інституту Деніел Берк. За його словами, учасники хору вважають, що музиканти з ансамблю імені Александрова, які загинули в катастрофі, «були близькі їм за духом».
Ну добре, якісь там українці в очах «людей класичної культури на новому рівні» - це якісь пітекантропи, не варті уваги, й активна участь армійського ансамблю імені Александрова в окупації Криму та оспівування ним «зелених чоловічків» - то нормально. Добре, про партію більшовиків, про Великий Терор і про відмову академіка Сахарова вставати під цей гімн, вони нічого не чули, перейняті своєю професійною діяльністю. Проте про бомбардування сирійських міст російськими літаками та про звіряче «зачищення» кварталів, які перейшли під контроль Асада, російськими військовиками вони не могли не знати – всі канали телебачення США і всі газети пишуть про це не перший день. Але… Ті, хто летів в Алеппо співати та танцювати буквально на кістах загиблих, виявляється, «близькі за духом» цим «високо-окультуреним» американцям, і «колорадські» стрічки – символ російської імперської агресії, символ убивства мирного населення України – це їхній символ…
То чи треба дивуватися, що Рузвельт, тільки-но обійнявши у 1933 році посаду президента США, під тиском «прогресивної громадськості» якраз у розпал Голодомору встановив дипломатичні відносини з СРСР, що співець сталінізму журналіст Волтер Дюранті одержав престижну Пулітцерівську премію за тотальну брехню, наче колективізація в розкуркулення були «спробою соціалізувати, фактично за добу, сто мільйонів найвпертіших та найнеосвіченіших у світі селян», що фірма громадянина США Альберта Кана тоді ж спроектувала й організувала будівництво – на кістках і крові – понад півтисячі ключових об’єктів радянського ВПК, який мав оснастити Червону армію – і це не приховувалося – могутньою зброєю для світового панування?
І чи треба дивуватися, що Гітлер устиг залити кров’ю і захопити значну частину континентальної Європи, поки у Сполучених Штатах дискутували, чи потрібно втручатися у ті незрозумілі європейські справи, а Франклін Делано Рузвельт на президентські вибори 1940 року змушений був іти – щоб не налякати не лише певну частину плебсу, а й тодішніх «високоосвічених гуманістів-пацифістів» – під гаслами політичного ізоляціонізму, поклявшись, що «не пошле американських хлопців ні на яку іноземну війну»?
І чи треба дивуватися, що Сталін і Берія у воєнний і повоєнний час спокійно викрали таємниці атомної зброї (аж до креслень бомби) та наситили своєю агентурою держдепартамент і купу інших офіційних структур…
Іншими словами, учасники сеансу пісенно-політичного стриптизу – не перші й, очевидно, не останні американці, які зраджують ідеали батьків-засновників США чи то з власної дурості, чи то в обмін на певні кремлівські лакомства. Сумно? Сумно. І небезпечно. Не тільки для України, не тільки для світової демократії, а й для самих Штатів. Бо коли для американських громадян «отечество свободное» - це путінська Росія, а близькими за духом їм є ті носії «високої культури», що готові танцювати на кістках і крові, то що мається на увазі під свободою і культурою?
